Колоніальна тінь: як українці повертають свою мову

1965 рік став переламним для українського дисидентського руху. Тоді радянська система заарештувала цілу низку українських інтелектуалів. Літературознавці й поети миттєво перекваліфіковувались на правозахисників і адвокатів. Того ж року молодий літературний критик Іван Дзюба написав есей «Інтернаціоналізм чи русифікація?», звинувачуючи радянське керівництво в колоніальній політиці щодо України. Дзюба пояснював, що саме російська мова й культура стає інструментом радянського імперіалізму. Дзюбу заарештували в 1972, а русифікація України, проти якої він застерігав, тривала ще наступних п’ятдесят років.

Осінній Харків справляє спорожніле враження. Сирена протиповітряної тривоги замовкає лише спорадично. Місто вже довгий час є ціллю постійних російських обстрілів керованими авіабомбами. Попри це, на третій рік великої війни, життя триває. У Саду Шевченка гуляють мами з дітьми, а літній майданчик кафе «Кристал» переповнений відвідувачами. Із моєю співрозмовницею, Антоніною Рябокінь, ми сидимо в залі кафе.

«Кагебіст пояснював нам, що в СРСР немає українців, немає росіян. Є лише радянська людина. Вона наднаціональна. Але характерно, що розмовляти така людина мала саме російською», — згадує пані Антоніна працю вихователькою дитсадка у Харкові 70-х років. Партійна індоктринація починалась в СРСР вже з дитсадків. «В нас на рік були дві вистави, які ми готували з дітьми. На всю програму дозволявся один вірш українською, а решта мала бути російською мовою. Або дозволялось, щоб діти станцювали гопак, але тоді вже без українського віршика».

Такі, здавалося б, дрібниці, поступово відсували українську культуру на другий план, а мова — маргіналізувалась. Пані Антоніна працювала й вчителькою в містечку Кіровськ (нині Голубівка) на Луганщині. Там ситуація схожа. «Було дві школи. Одна прямо в центрі, вона крута по забезпеченню, по учнях — там навчалися приїжджі росіяни. А школа №6 знаходилася на околиці. Приходжу туди — всі розмовляють українською. Учні й вчителі. Коли ж отримували зарплату, виявилося, що зарплата вчительки російської мови й літератури найвища. Я тільки тоді дізналась, що викладачам російської мови доплачували більше ніж викладачам англійської чи німецької. Я тоді була шокована. Будь-який вчитель заробляв менше ніж вчитель російської мови».

Ремарка пані Антоніни про кагебіста, який роз’яснював вихователькам, що «в СРСР є лише радянські люди» добре ілюструє логіку «національного питання». 

Канадський історик Сергій Єкельчик вдало зазначив, що «якщо у двадцятих роках СРСР був державною рівних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією». СРСР повертався до того, чим завжди був за своєю суттю — реінкарнацією Російської імперії, лиш під іншими прапорами.

Пріоритетність російської культури — у вигляді усюдисущих пам’ятників Пушкіну, «єдиній правильній» інтерпретації історії чи, власне, у російській мові, яка набула статусу «мови міжнаціонального спілкування» — важким тягарем тиснула на інші національні культури. Гасла змінювались: «братерство народів», «злиття націй», «формування радянського народу», але крізь всі декларації та плакати все виразніше проступала колоніальна сутність радянської політики. Настільки, що Іван Дзюба поставив просте питання: «В нас все ще інтернаціоналізм, чи насправді просто русифікація?». Боротьба проти дискримінації за національною ознакою стала стрижнем українського дисидентського руху.

Система давала позірний вибір — українець міг спілкуватись українською чи російською. Але російська домінувала в школах, давала шанс вступити в університет і отримати ліпшу роботу. Російська мова була знаком лояльності системі. Російською розмовляла влада й армія, відбувались конференції та міжнаціональні зустрічі. Дзюба називав великі міста в Україні «м’ясорубками русифікації», адже саме тут радянське керівництво з Москви цілеспрямовано насаджувало нову еліту — російську або русифіковану. І людина опинялась перед вибором: ставати в один ряд з прогресивною, «елітною» російсько-радянською спільнотою, чи залишатись на маргінесі зі своєю «відсталою» українською ідентичністю. І жорна радянської русифікаторської м’ясорубки невпинно мололи.

Галина Куц є викладачкою в університеті та депутаткою обласної ради. Вона переїхала до Харкова в останні роки існування радянської імперії. Згадує про тодішнє місто як про «сіре» і «зросійщене». Як і будь-яка україномовна людина, вона відчула на собі всю силу принизливих стереотипів: «Пригадую, якось відводила дочку на басейн, якій тоді було 5 чи 6 років, допомагаю їй перевдягатися. Чую за мною хтось каже: “Какая с виду приличная женщина, а на каком язике разговаривает”. І це повторювалось не раз, оці фрази я чула часто: “С виду приличная, красивая женщина, что она среди них делает?”. Тобто стереотип, що українське, це щось страшне, брудне, відстале».

«Це мій власний термін. Наприклад Голодомор 1932-1933 років. В Харкові кожен скверик цим просякнутий, Харків був одним з епіцентрів радянського Голодомору. Віктор Ющенко, який щойно став президентом, дав вказівку увіковічити пам’ять. В результаті, тут на місці зробили великий монумент Голодомору — на окружній, за Харковом. Туди добратись практично неможливо. Тобто він є, але зроблено все для того, аби такі точки української історії не дуже впадали в очі». 

Схожа ситуація повторилась, коли на честь вбитих демонстрантів під час Революції гідності перейменовували площі по всій Україні. В Харкові «Героям Небесної Сотні» знайшлось місце лише подалі від центру. Про таку ж стратегію «невидимості» депутатка розповідає й під час щорічного маршу вишиванок, коли харків’яни виходять на головну площу міста у національному вбранні.

«Нас попереджали, що площу перекриють, щоб ми туди не йшли. Поставили там міліційні кордони й наказали — просто постійте там, немає чого ходити. Але людей прийшло декілька тисяч, поліція просто плюнула на це все і ми пішли. Ще декілька років тому така була політика, тепер це все, звичайно, змінюється».

Попри те, що русифікація мала різносторонній характер, чи не найбільш інтенсивним її каналом була система освіти. В багатьох регіонах України він діяв й після 1991 року. Маргарита Федоренко згадує як вступила на медичний факультет Харківського університету ім. Каразіна. Дівчина потрапила в типову ситуацію — україномовна приїхала до головного міста регіону з маленького містечка. На потоці з понад ста людей заледве десяток говорив українською. Практично всі «містяни» — чи з Харкова, чи з Києва — розмовляли російською. 

«Починається перша пара російською мовою. В мене тоді був внутрішній конфлікт. Я вирішила попри все відповідати українською. Але навчальні матеріали нам же видали російською мовою. Я готувалась до першого заняття, перекладала. Одна з україномовних одногрупниць мене переконала, що мені буде важко. І ми всі — україномовні — почали відповідати російською, хоч між собою все ще говорили українською».

Цей «невидимий тиск» був повсюдним. Насмішкуваті погляди одногрупників, проблеми з навчанням й випадки прямої дискримінації, коли українська мова стає «клеймом», для абсолютної більшості 17-річних першокурсників є непростим випробуванням. Маргарита не стала винятком, через деякий час вона перейшла на російську. Іван Дзюба мав рацію, великі міста все ще працювали як м’ясорубки русифікації: «Ти потрапляєш в спільноту медиків, де тебе просто задавлюють. Тоді зі мною відбулось, мабуть, найгірше, що може трапитись з людиною — відмова від самого себе. Я добре пам’ятаю ті свої два роки — російськомовні два роки, цей депресивний стан. Бажання вписатися в спільноту, тиск і висміювання. Це — шовінізм».

Внутрішній конфлікт тривав два роки. «Коли я приїжджала додому до мами, я розуміла, ще не можу з нею розмовляти російською». Така «мовна шизофренія» була частим явищем — українці часто ховали свою мову за стінами власних домівок, а на публіці використовували російську. Для Маргарити це закінчилось в мить коли російська армія перейшла кордони її країни.

«24 лютого 2022 року я поїхала до мами. Харківська область практично опинилася під окупацією — росіяни два села від нас. Тоді я переосмислила ставлення до мови й, коли через два місяці відновилось навчання, повернулася в університет іншою людиною. Починається перша пара. Серце калатає, але я встаю: “Чи не могли б Ви читати лекцію державною мовою?”. На мене тоді вилили дуже багато бруду в соцмережах і в самому університеті. Але я стояла на своєму: я повертаю українську мову у свій університет».

Маргариті Федоренко вдалося, здавалося, неможливе — після серії скандалів, цькування в соцмережах і такої ж хвилі підтримки, викладачі Харківського університету перейшли на українську мову викладання. Згодом це стало офіційною позицією університету. У зв’язку із російською агресією до української ідентичності повертається дуже багато українців. За трансформаціями в університеті Федоренко спостерігає спорадично, вже понад два роки вона є бойовим медиком залученим до Сил Оборони на фронті. «Мені байдуже як говорять інші, важливо, що я відчуваю себе людиною. Важливо, що ламається образ, що інтелігент, лікар, ось ця людина в халаті — завжди російськомовна, а українською говорити соромно. Насправді ні. Це для мене принципово».

Антоніна Рябокінь ще з часу Революції гідності веде безкоштовні курси української мови. Вона згадує, як десять років тому до неї звернулись з цією ініціативою: «Я думала так: ми всі такі розумні, говоримо про українізацію, про поширення мови. Але хтось ж конкретний це повинен просто взяти й робити? Я погодилась, нам надали приміщення. Прийшло людей з 50. Домовились ще з однією колегою. І почалось». Цього року лише під керівництвом Антоніни курси української мови закінчило 32 людини. Такі ж самі курси проводяться в ряді бібліотек міста.

Стриманий оптимізм висловлює й Галина Куц: «СРСР нам нав’язав, що розмовляти українською — це соромно. Головне, що тепер люди не соромляться української». Зрештою, українізація — це процес, який скерований передусім на наймолодше покоління. «Я зараз бачу, що багато мам розмовляють з дітьми українською, хоча вони самі ще вчаться. Це дуже довгий процес, але бачити ті зусилля — зворушливо». 

Якщо ж Україна програє у цій боротьбі, нинішня молодь і наступні покоління українців зможуть обмежено використовувати свою рідну мову хіба що на еміграції, адже на окупованих Росією територіях — як показує трагічний досвід — немає місця для української мови, культури та української ідентичності.