«Стійкість неможлива без визнання вразливості». Розмова з психотерапевтом Володимиром Станчишиним

авторка Ольга Кириленко - 12.06.2026 в Книжки

Володимир Станчишин — один із найбільш читаних авторів видавництва «Віхола». Його книжки «Стіни в моїй голові» (2021), «Для стосунків потрібні двоє» (2021) та «Емоційні гойдалки війни» (2022) розійшлися накладом понад 200 тисяч примірників. Тепер автор повертається з новою книгою «Човни» у форматі семи історій, побудованих як терапевтичні діалоги.

На презентації роману у «Сенсі» в Івано-Франківську літературознавиця, головна редакторка медіа про культуру «Сенсор» Анастасія Євдокимова поговорила з Володимиром Станчишиним про те, чому він обрав новий формат, як створював збірні образи своїх персонажів і чому саме зараз нам важливо говорити про вразливість. 

А вже 14 червня, на День ментального здоров’я, пройде спільна подія «Сенсу на Хрещатику» та фармацевтичної компанії Teva. Це можливість поговорити про те, як дбати про психологічний стан у часи постійного стресу.

У тебе є багато успішних нонфікшн-книжок із популярної психології, проте ти обираєш формат між фікшном і нонфікшном і пишеш терапевтичні діалоги. Чому потреба написати «Човни» виникла саме зараз?

Книга «Емоційні гойдалки війни» була актуальною в 2022 році. Тоді потрібна була швидка реакція на те, що відбувається, тому я надиктовував цю книжку. Оскільки у ній є навіть привʼязка до дат, то сьогодні вона сприймається більше як історичний документ. Але війна не закінчилася, і все навколо дуже змінилося. Ми стаємо втомлені та роздратовані, ми маємо запит на героїзм на фоні заперечення вразливості. У нас є конфлікти, які роздирають суспільство зсередини. 

Якби не було попередньої книги, то я міг би написати про тривогу, почуття провини, злість та інші теми з перспективи 2025 року. Але тоді я би повторив попередній матеріал, бо почуття провини з 2022 лишилося тим самим, змінилися тільки контексти.

Тож я подумав, що хочу написати продовження, й обрав для себе формат, у якому можу розказувати терапевтичні історії, щоб ми могли побачити, що відбулося з нами за ці чотири роки. Через цю форму я хотів розповісти про почуття провини, перевтому та інші речі. Головне — мені не треба розказувати теорію, бо вона вже описана в «Емоційних гойдалках війни».

 За основу я обрав метафору човна як психотерапевтичного сеансу, тобто місця безпеки, а вразливість як основну ідею книги. Я хотів показати ті зміни, які відбулися з 2022 року, оскільки тоді не треба було писати про вразливість так, як зараз, бо ми всі мали нульовий досвід війни. А у 2026 наші досвіди настільки полярні, що переживання інших ми не толеруємо, не приймаємо та не розуміємо.

Чому у твоєму фокусі саме вразливість?

Одного разу я брав участь у конференції з яскравими спікерами, і всі вони говорили про стійкість. Я був вражений, тому що ми справді багато говоримо про стійкість, бо без неї не переможемо в цій війні. Але потім я повернувся до свого кабінету й подумав: чому ж тут всі говорять, як їм погано? І тоді я зрозумів, що стійкість неможлива без визнання вразливості й того, що кожен і кожна з нас має точку зламу, після якої більше не можуть бути героєм чи героїнею.

Тому історія в «Човнах» написана у формі діалогів — це фактично терапевтичні сесії. Я хотів зобразити війну крізь призму свого кабінету та показати, що поруч із психотерапевтом наша стійкість дуже вразлива і в неї багато страхів.

Поясни метафори човна, моря і корабля у книзі.

24 лютого 2022 року з нами почало відбуватися щось, чого не відбувалося ніколи: досвід повномасштабного вторгнення. І в цей момент ми всі зриваємося зі свого звичайного життя, тобто піднімаємося з берега на корабель, а море — це новий шлях. Необхідно переплисти війну, щоб дістатися до нового берега перемоги, де ми знову почнемо будувати.

Тож коли починається війна, ми замінюємо розвиток на виживання. Тому в книзі мусила відбутися зміна — від стабільної суші до хиткого моря. Є разюча різниця між розвитком і виживанням: під час розвитку ми будуємо, а під час виживання мусимо кудись прийти і вижити.

Спершу ми всі сходимо на один корабель, бо в нас нульовий досвід війни. Але що довше триває війна, то більше наші досвіди різняться. І тоді ми пересідаємо кожен і кожна у свій окремий човник. Бо човен — це особистий досвід, не схожий на інші, коли я не знаю, що відбувається у човнах інших людей.

«Човни» — це 7 історій, які розкриваються у кілька кіл. Кожна — діалог між Олексою та людьми, які проживають різні досвіди війни. Їхні розмови — терапевтичні бесіди, де Олекса слухає, запитує, підтримує. Прямо не сказано, що Олекса психотерапевт, але ми це розуміємо. Наскільки Олекса — це ти сам?

Олекса — це все-таки не я. Хоча б тому, що я точно більш говіркий. 

Мені треба було зробити історії героїв дуже різними й показати їхні досвіди через людину, яка мала їх поглинути в себе. Саме тому мені треба було зробити Олексу нейтральним — людиною, яка може вислухати військового, волонтера, дружину, яка чекає чоловіка з фронту, і когось, хто не ходить навіть на вулицю. Треба було їх усіх вислухати і всіх однаково любити.   

На початку цієї війни все ж відбулося змішання ролей клієнта та терапевта, тож треба було і зберегти нейтральність Олекси, і додати його історію цієї війни. Олекса все-таки персонаж книги, у якого є певні мої риси, проте він має власну біографію та бачення того, що відбувається.

Ти працюєш з різними клієнтами. Тож реальними чи збірними є образи персонажів?

Збірними. Я мусив їх змоделювати через низку причин. Книжку я написав як психотерапевт, а психотерапевт має етичний комітет, багато різних зобов’язань перед клієнтами. Тому я змоделював героїв та їхні історії, тим паче, що знаю багато випадків.

Скажи, чим досвіди, які проживають персонажі в розмові з Олексою, відрізняються від досвіду реальної терапії?

Нічим. Тобто всі ці історії справді можуть трапитися з кожним із нас — у цьому і є цінність. Коли я кажу, що це змодельовані історії, то йдеться не про мою фантазію. За всім, що написане в книжці, є реальний досвід. Нічого з описаного не є придуманим — воно мною переосмислене.

Володимир Станчишин на презентації роману «Човни» в Луцьку на події Літературної платформи «Фронтера» та видавництва «Віхола» за підтримки платформи «Алгоритм дій»
Фотограф Віталій Віжанський

За яким принципом ти підбирав типажі персонажів?

Мені потрібно було розкрити вразливість. 

Перша лінія — про дружину військового. Коли ми говоримо про дружину, яка чекає чоловіка, зниклого безвісти, у нас у голові виникає стереотип, для нас це героїчна історія. Але ж є дуже різні історії. Наприклад, історія про те, що він покинув дружину перед тим, як піти на війну. Він зрадив. Тоді історія ускладниться. І в житті часто буває так, що за однозначними речами стоять дуже неоднозначні. Вони і творять нашу вразливість.

В іншій історії головний персонаж — військовий, і він підкреслено дуже грамотно говорить. Знову виникає стереотип, бо маємо якесь уявлення про людей на фронті. Але зараз більшість військових — це хлопці або дівчата, які вчора були айтішниками, психотерапевтами, літературознавцями, будь-ким. У них є своя мова, свої звички, і їм потрібно якось влитися у колектив.  

Коли ми говоримо про військового, який виснажується, тут усе більш-менш зрозуміло, натомість волонтер чи волонтерка взагалі не має дозволу на виснаження. Тож мені треба було це показати.

Я обирав для себе такі лінії, через які зможу передати основну ідею цієї книжки. Бо написати історію про вразливість у контексті війни належить психотерапевту. 

Хто цільова аудиторія твоєї книжки?

Це всі ми, хто переживає цю війну. Книжка — просто ще один спосіб до неї доторкнутися. А ще ті, хто цікавляться психологією: вони прочитають, аби зрозуміти, як працює терапія в польових умовах.

Хочу запропонувати прокоментувати цитати з книжки і спробувати розібратися, про що ж говорять персонажі, що важливо їм та нам сьогодні.
«А може, таким був план? Показати, що світ Артема зараз звузився до власного горнятка і знайденого кота». Чи справді наш світ сьогодні звузився?

Мій  —  дуже. Як і світ кожного з нас. Для Артема — це світ, коли ти міг обирати для себе роботу і стосунки, натомість зараз ти на блокпосту.

Коли ви все втрачаєте або переїжджаєте кудись на нову квартиру, яке перше завдання? Знайти своє горнятко, з якого ви п’єте ранкову каву або чай. Ви заземляєтеся завдяки цьому предмету. Історія Артема — початок війни. Там є лише він, горнятко й котик. Немає твого міста, немає твоєї роботи, немає звичного. У цій реальності ти мусиш знаходити, за що зачепитися.

Але звуження світу точно відбувалося. Бо наші можливості багато чим обмежені. Якщо ти мусиш спати багато ночей на паркінгу, то твій світ звужений. Те саме, коли береш тривожну валізку і спускаєшся сходами, — ти не знаєш, чи ще піднімешся колись до своєї квартири.

«Я думаю, що все змінилося назавжди. Більше не буде життя до війни. Хай що далі, це буде інша історія». Коли ти вивів цю формулу та зрозумів, що такого життя, як до війни, уже не буде?

Коли Залужний написав статтю про те, що фронт не рухається нікуди.

Це був кінець другого року війни. В перший рік ми відвоювали території на Херсонщині та Харківщині, відбувся певний прорив. І ми чекали наступного прориву. Але тут Залужний пише про те, що фронт насправді нікуди не рухається. І тоді прийшло усвідомлення, що ця війна не закінчиться так швидко.

Бо якщо завтра закінчиться війна, навіть якщо в нас буде кордон 1991-го, то в цій країні стільки військових, стільки поранень, стільки смертей, що ця травма залишиться з нами ще надовго. Тому наше покоління назавжди буде тими, хто лікує воєнну травму для наших дітей і внуків.

Якщо спробувати поностальгувати, то за чим з попереднього життя ти сумуєш?

Я не маю ностальгії за минулим життям. Незважаючи на всі обставини, у мене добре життя. Єдине, що я хотів би взяти з того, довоєнного життя, — це відсутність страху за завтрашній день, певність у майбутньому.

Проте поки війна не закінчиться, ні минуле, ні майбутнє не мають значення. Є тільки війна. А в майбутньому, коли війна закінчиться, з’явиться завтра. Наше майбутнє буде інше: в ньому буде більше смутку.  Важливо сказати, що я не проти смутку. Смуток — це частина нашого життя. У нас буде смуток, тому що ми усвідомлюватимемо втрати, які маємо.

Іще одна цитата: «Інколи мені здається, що все, що ми з тобою робили разом весь цей час, — це вчилися любити». Чи всі персонажі вміють любити?

Любов є ключовим елементом терапії.

Бо любов — це прийняття, любов — це розуміння, любов — це підтримка, любов — це розділення твого досвіду, страхів та переживань із кимось.

Яку універсальну пораду щодо самодопомоги ти можеш нам усім сьогодні дати?

Ухваліть рішення. Зручне воно чи ні, подобається вам воно чи ні. Тому що поки ми не вирішуємо — не відбувається нічого. Уявіть собі, що витягуєте рослинку із землі та ставите її у воду. І рослинка якийсь час протримається, але проходить час, і ця рослина потребує змін. Якщо зараз її не посадити, вона зів’яне, бо кожній рослині потрібна земля. Тож треба вирішити, куди цю рослину посадити. Бо рішення — це визволення. Коли я ухвалюю рішення, я беру відповідальність за своє життя.

Володимир Станчишин на «Ліричному бранчі» у Книгарні «Є»

Поміркуймо про те, яким ти є у різних своїх ролях. Який ти психотерапевт?

У мене є два типи поведінки, як два татуювання — на правій та на лівій руці. Кит — це психотерапевт. Це найбільший ссавець на планеті, який може пірнати на будь-яку глибину, плавати дном океану й не боятися. Тобто коли я терапевт, то не боюся, я можу заходити й витримувати будь-які досвіди клієнтів.  

 Інша моя натура — ящірка, тривожна та дуже швидка. Вона має одну гарну властивість — уміє грітися на камені на сонці, аж поки якась інша тварюка її не сполохає. А тоді вона дуже швидко почне робити все, що треба.

Який ти батько?

Я кльовий батько. Я часом кричу на своїх дітей, правда, бо їх троє і вони бувають нестерпними. Але я кльовий батько.

Який ти читач?

Я читач, і це вже важливо. Адже варто враховувати, що в мене троє дітей, сім клієнтів на день і треба керувати бізнесом, тож зараз я читаю не так багато. 

Протягом 2026 року я знову підійшов до young adult романів, тобто підліткової літератури. Бо для того, щоб осмислити складнішу літературу, треба мати все-таки більше ресурсу. Також я читаю тільки художню літературу. Зокрема мене цікавить ЛГБТК+ література. Я збираю свою колекцію, і в мене є окрема полиця квір-книжок.

Ілюстрації і фото — інстаграм- та фейсбук-сторінка Володимира Станчишина, інстаграм видавництва «Віхола», Книгарні «Є»
Головне — фото Ірини Середи для The Ukrainians; обкладинка для фейсбук-сторінки Володимира Станчишина

У пошуках опертя: 8 книжок, що підтримають у складні часи

авторка Ярина Неборак - 09.06.2026 в Книжки

У складні періоди життя та тужливі вечори, коли здається, що нічого не стане кращим, насправді може хотітися однієї речі — направду зрозуміти, що ти не єдина людина у світі, яка через це проходить. Може хотітися усвідомити, що досвід, який ти переживаєш, не мусить стати руйнівним, що він не мусить тримати тебе у своїх хащах вічно. У цьому можуть допомогти друзі, родина, психотерапія, форуми в інтернеті і, на щастя, книжки. 

Пропоную вам добірку текстів, які можуть підтримати, зворушити, пригнітити, а потім звеселити. У цьому розмаїтому переліку ви знайдете поезію, книжки, які могли здаватися вам дитячими, історії психотерапевтів, які пережили концтабори, та кисло-солодкі роздуми жінки-матері про своє життя.

«Мій дідусь був черешнею» Анджела Нанетті

Цей глибокий теплий текст пропонує поглянути на те, як родинні зв’язки формують наше самосприйняття, погляд на світ і на те, що залишається з нами навіть після втрати близьких людей. 

Через історію хлопчика Тоніно ми разом із ним занурюємося у складний процес переживання передчуття втрати — і самої смерті. Історія його мами та історія любові бабусі з дідусем дають можливість побачити, що ті, кого ми втратили, продовжують жити не лише у спогадах, але й у звичках та символах. 

Черешня, яку дідусь Оттавіано посадив, коли народилася його донька — мама Тоніно, — стала живим носієм пам’яті про нього. Втрата не обов’язково означає повне зникнення людини з нашого життя, а пам’ять про неї може тривати в речах, місцях та образах, які набувають особливого значення для тих, хто залишився.

Натомість я після тривалих роздумів був упевнений: якщо ти не помираєш, бо, як сказав дідусь, тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий. Тому бабця, ясна річ, перетворилася в гуску.

///

Я давно помітив, що тільки-но мова заходить про померлих, усі раптом серйознішають і зітхають, навіть якщо ледь знали того, про кого говорять. Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.

«День пса» Каролін Ламарш

Сюжет «Дня пса» побудований навколо однієї події: автострадою біжить наляканий і дезорієнтований собака. Різні люди помічають його: священник, далекобійник, удова, самотні чоловіки та жінки. Для кожного з них цей пес стає асоціативним провідником, дзеркалом, у якому відбиваються їхні власні страхи, спогади, втрати й життєві кризи.

Книжка складається з низки історій, повʼязаних між собою лише тим, що кожна із них є відгуком на побаченого собаку. Формально це роман, але за структурою він нагадує цикл новел, де одна подія розкриває долі різних персонажів. Ми маємо можливість доторкнутися до любові, горя, відчаю, самотності, туги, екстазу героїв — і побачити, що не самі у будь-якому своєму переживанні. 

Оргазм — а за ним зразу сльози. Я й не підозрювала, що в мені стільки сліз, такий невичерпний запас плачів. Я не знала, звідки вони беруться. Побачивши того пса, я зрозуміла. Колись мене покинули. Хтось покинув. І відтоді я покидаю усіх.

«Євангеліє від ластівки» Ірина Жиленко

Ірина Жиленко — представниця покоління шістдесятників. Вона була жінкою, поеткою, подругою тих, хто зазнав репресій: час, у який жила поетка,  не можна назвати простим. Тоді митці постійно стикалися зі складними виборами та випробуванням своїх принципів.

Вірші Жиленко у цій чи будь-якій іншій збірці — це поезія про жіночий досвід, про сміливість, про закоханість та любов, про материнство, про різність ролей, які можуть вміщатися в одній людині, про Україну, дружбу, дорослішання, втрату та смерть — і на кожен з цих віршів можна спертися.

Я вся — суцільне серце. Тілом — світ.
А серцеві ж потрібно битись, жінко.

«Мандрівний замок Хаула» Діана Вінн Джонс

Зла відьма перетворює юну Софі на стару каргу — страшне! Софі натомість не особливо засмучується, а ставиться до ситуації дуже практично. Вона вирушає до мандрівного замку, в якому мешкають чарівник Хаул, його помічник Майкл та вогняний демон Кальцифер. Софі занурюється в дослідження себе та всіх мешканців замку. Вона вчиться переписувати сімейні установки, які закладалися в неї з раннього дитинства, та шукає не лише зняття прокляття, але й спосіб побачити себе собою, а не кимось, кого хотіли б бачити її батьки чи сестри. Це дуже символічна історія, яка може допомогти подумати про маски, які ми часто натягуємо на себе у суспільстві, та те, як інколи складно буває зняти їх та побачити справжнє лице людини навпроти. Це історія про випробування, ріст і  кохання — бо куди ж без нього?

— Я найстарша! — верещала Софі. — Я невдаха!
— Дурниця! — крикнув Хаул. — Ви просто весь час про це думаєте!

«Матера вам не наймичка, або Чому діти — це прекрасно» і «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» Катя Бльостка

Катя Бльостка — блогерка, письменниця і мама чотирьох синів з цілою валізою особистих історій, якими щедро з нами ділиться у своїх книжках. Це, мабуть, і є головною цінністю її текстів — без зайвих теоретизувань та інтелектуалізації Катя розповідає про свої романтичні досвіди: материнства, стосунків з собою та своєю родиною та соціалізації, зокрема в підлітковому віці. Вона дає дуже пряму валідацію: з тобою все ок, всяке може трапитися, ти молодець. Навіть важкі історії їй вдалося описати так щемко та з гумором, що вони моментально стають опірними. Це тексти, які будуть корисні не лише жінкам — чоловікам так само, зокрема, аби краще зрозуміти жіночі досвіди та могти бути поряд для важливих жінок у своєму житті.

Думок усередині роїться стільки, що здається, ніби всі стіни цього вєтхого й непостійного світу обвалюються на твою міліровану голову. Хочеш прикол? Це абсолютно нормально. Дозволь собі відчути весь спектр почуттів і емоцій, від страху й злості до радості й ейфорії. Не приглушуй їх, не дави. Проживи їх і будь терплячою до себе.

«Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктор Франкл та «Вибір» Едіт Еґер

Віктор Франкл та Едіт Еґер пережили нацистські концентраційні табори. Франклу було 37 років, коли він потрапив у концентраційний табір. Еґер була зовсім юною — їй було лише 16. Свій досвід вони описали у цих текстах і обоє присвятили життя тому, аби допомогти іншим впоратися з травматичними життєвими досвідами. 

Головна ідея «Людини в пошуках справжнього сенсу» полягає в тому, що людина здатна витримати майже будь-які страждання, якщо бачить сенс свого життя. Головна ідея «Вибору» продовжує думку Франкла — Едіт Еґер вважає, що  навіть після найглибших травм людина може обрати шлях до внутрішньої свободи. Авторка наголошує, що ми не завжди можемо контролювати події, але можемо обирати, як жити далі. 

Попри темряву та жорстокість, яку описують Франкл та Еґер, ці тексти відчуваються життєствердними: вони нагадують про ту свободу, яка завжди залишається у кожного з нас.

Коли ми не дозволяємо собі журитися за втраченим, не лікуємо ран, не засмучуємося через зневіру, ми дозволяємо їм лишатися в нашому житті. Свобода полягає в тому, аби прийняти все, що сталося. Свобода — це мати мужність зруйнувати в’язницю, цеглину за цеглиною.
Едіт Еґер, «Вибір»

///

Те, як людина ставиться до своєї долі й усіх супутніх страждань, те, як вона несе свій хрест, дає їй багаті можливості — навіть за найважчих обставин — надати життю глибшого сенсу.
Віктор Франкл, «Людина в пошуку справжнього сенсу»

14 червня від 13:00 буде нагода зазирнути всередину себе глибше на Lні ментального здоровʼя у Сенсі на Хрещатику та чесно відповісти на запитання: як ти насправді? Подію організовують книгарня «Сенс» та міжнародна фармацевтична компанія Teva.

За підтримки Teva в Україні.

авторка
Ярина Неборак