Як не боятися привидів?

Недільне пообіддя у середмісті Києва. Надворі похмуро, на відміну від кількох попередніх по-березневому сонячних днів. Старенький червоний трамвай № 14, який у вихідні ходить вдвічі рідше, несе мене з Відрадного до станції метро Берестейська. Там за кілька хвилин розпочнеться аудіопрогулянка від Міського театру «Чи хотів би ти повернутись у місце, якого боявся у дитинстві?». Всі вже зібралися: десятеро допитливців та двоє з Міського театру. Автор прогулянки Ігор Бабаєв теж тут.

Зі вступного слова дізнаємось, що цьому маршруту вже 2 роки, а у своїх подіях Міський театр хоче фіксувати зміни в міському середовищі. Слухаємо байку про засновника Міського Дмитра Левицького, який каже, що аудіопрогулянка — це ніяка не екскурсія, а щось на перетині документального та художнього, такий собі довколамистецький авторський вислів. Хтось вже мандрував Києвом з Міським, більшість — вперше. Навушники у вуха і рушаємо!

Розпочинаємо з пам’ятника, якого вже нема — традиційно якомусь радянському діячу. Тепер тут пам’ятний знак, який вшановує мешканців Шевченківського району, які з 2014-го загинули у російсько-українській війні. Добре, що наші міські простори перетворюються з пострадянських на місця про українців. Шкода, що такою ціною.

Нас веде парком жіночий голос у навушниках. Оповідь супроводжує по-твінпіксівськи загадкова й дещо понура музика Тімура Джафарова. Захмарене сіре небо та рвучкий вітер — ідеальна погода, щоб закутатись у шарф, накинути каптур і зануритися у себе. 

Поволі заглиблюємося у парк. За вказівками оповідачки звертаємо то вліво, то вправо. Зауважуємо таблички й вказівники, які за звичних обставин, можливо, й не помітили б. Ось тут на стовпі табличка зі стрілкою ліворуч, на якій білою фарбою вручну виведено «Родео», над нею ще одна друкована, новіша. Голос запитує: «Ти хочеш жити у домі, який знаходиться у парку?». Гм, звучить спокусливо. За маршрутом, минаємо зелений сміттєвий бак, але тут стоїть чорний, розмальований стрітартерами. Люди, які гуляють парком, звертають на нас увагу, якусь мить допитливо супроводжують поглядом, а далі повертаються до власних маршрутів. Опиняємось між двох озер. Голос запрошує згадати річку, озеро чи море свого дитинства. Заплющую очі й уявляю водне плесо.

У навушниках цитують спогади жінки, про яку ми не знаємо нічого, крім того, що вона виростала і разом з однолітками гралася у цьому парку. Слухаємо, як вона малою купалася у цих водоймах, а ось тут, під розлогою вербою, із заплющеними очима лічила до ста, поки її друзі розбігалися усім парком, щоб сховатися. Здається, тут вже ніхто не купається, окрім качок. І хованки не грає. Треба буде прийти сюди влітку й перевірити.

Віддалік на горі помічаємо занедбаний будинок. Один з двох, у яких, як подейкують, водяться привиди. У різні часи цей дачний комплекс слугував маєтком усіляких радянських чиновників, зокрема Хрущова, — звідси й назва «дача Хрущова». Кілька десятків років тому місцеві діти лякали одне одного привидами у цих стінах. Пізніше Ігор розповість, як вони дітлахами вешталися руїнами, дуркували й бігали ще цілими коридорами й поверхами.

Підіймаємось широкими сходами нагору. Раніше тут були бетонні плити, а тепер сходи не дуже якісно зацементували, аж здається, що за кілька років вони теж не витримають лихої долі. Нагорі бачимо першу покинуту будівлю. Зазираємо за паркан. Видно руїни, які колись були розкішним котеджем. Чи усі гарні місця приречені колись стати руїнами? Подруга запитує: «Цікаво, звідки б тут взялися привиди?» Відповідаю: «Напевно, емігрували з інших покинутих будинків, які вже відреставрували».

Голос у навушниках дещо схвильований, напруга наростає. Героїня, яка виросла на Нивках, каже: «Боюся, що не знайду Будинок з привидами, бо його хтось вигадав». Оповідачка запрошує дослухати до кінця її історію, а ми продовжуємо наш шлях до Будинку з привидами.

Дорогою підходимо до химерної локації, до якої нас наполегливо закликали таблички, розкидані парком. Кінний клуб «Родео». Проходимо повз коричневого поні з білою гривкою, за ним на дереві ще одна табличка. Прямо перед нами покинута частина, на ній білим на яскраво-синьому написано  «Пр-т Победы, 82-В». У першому вікні будівлі — дзеркало, я спокушаюся зробити селфі. Праворуч — брама й вхід на територію. Там висить новіша адреса — у синьо-жовтих кольорах, українською. Коли ж тут з’явиться оновлена назва — проспект Берестейський?

Нарешті доходимо до місця призначення — Будинку з привидами. На ґанку до стіни причеплені три фотографії парку Нивки у різних його іпостасях: Парку імені XXII з’їзду КПРС (1972), Парку імені Ленінського комсомолу (1954) та парку «Нивки». Доки група розсіялася, щоб роззирнутись довкола напівзруйнованого будинку, ми з подругою пригадуємо радянські назви з наших міст. Вона розповідає про парк Леніна у рідному Херсоні, традиційне місце зустрічі мешканців міста. Кілька років тому його перейменували на парк Шевченка, а місцеві й досі звуть його по-старому. Відповідаю: «Чому люди не перелаштуються? А ти зумисне називай його парком Шевченка, щоби усі твої потроху запам’ятовували!». Подруга вже 10 років живе у Києві, а рік тому забрала маму з деокупованого, але досі небезпечного, Херсона. Цікаво, чи той парк і досі слугує важливою точкою на мапі міста? Чи комусь повертається язик називати його парком Леніна?

Мимоволі згадую, як у Дрогобичі, який прихистив нас з партнером на початку повномасштабного вторгнення, теж була вулиця з назвою, до якої не хочуть звикати. На середині вулиці зяяв руїнами покинутий будинок, на ньому подерта табличка «вул. Трудова». Насправді ж її давно перейменували на честь фантастичного музиканта Володимира Івасюка! Ну от де Трудова, а де Івасюка? Після моїх впертих оповідок про те, як я проходила вулицею Івасюка, мій тимчасовий сусід 10-річний Сашко став називати її правильно. Скільки ж часу знадобиться усім нам, щоб звикнути до нових назв у просторах наших міст?

Тепер стає зрозуміло, звідки взялися привиди — у цих стінах сталися три насильницькі смерті. (Спойлер!) Радянський партієць Панас Любченко застрелив дружину і покінчив життя самогубством. А потім було ще одне. Оповідачка кличе нас досередини. Запрошує заповнити цей будинок присутністю, щоб привиди щезли, і щоб було вже не так страшно. Усередині купи сміття, не наважуюся зайти, але обходжу будинок довкола.

Чи бояться місцеві цього будинку? Чи страхають дітлахи одне одного моторошними історіями про вбивства? І що нам зробити, щоб люди вже не боялися привидів минулого?