10 думок засновниць театру Rofl Monkey Lalala Поліни Коробейник та Вікторії Манолє

Робота театральної групи Rofl Monkey Lalala розпочалася наприкінці 2021-го з експериментальних вистав «Мамо, він мене лайкнув» та «ХочуХочу». У відповідь на повномасштабне вторгнення у театрі створили документальний проєкт «Україна. Частини одного світу. Частини одного тіла», який фіксує тілесні відчуття українців від початку вторгнення росії в Україну й дотепер, а на його основі створили анімаційний фільм «Комочок». У соцмережах про театр пишуть «авангардний», а на перфомансах артисти у масках мавп запрошують глядачів до взаємодії.

16 червня у просторі «КультМотив» (вул. Спаська, 36/31) театр організовує фестиваль-відновлення «Зачудування». За задумом організаторів, це такий собі «пробник» театрального фестивалю для емоційного відновлення. У програмі — перфоманс театру Rofl Monkey Lalala, тренінг «Тіло — свято, яке завжди з тобою», живий подкаст «Ссавці-знавці», показ вистави «Гидке мавпеня» та музичний акустичний концерт.

Ми поговорили із засновницями театру Rofl Monkey Lalala Поліною Коробейник та Вікторією Манолє — про цілюще зачудування, сучасний авангардний театр, пошуки знань та натхнення, а ще про мавпу всередині нас.

Поліна: Одна з головних тем нашої роботи — це стани й емоції. Усе було так: кілька місяців тому ми готувалися до перформансу «Магазин емоцій» і пропрацьовували величезний перелік емоцій. Коли робили попередню дослідницьку роботу і дійшли до зачудування, стали у ступор: частина людей з команди не розуміла, що це таке. Хтось взагалі вперше почув це слово, а хтось дуже класно відгукнувся і зрозумів, що нам же не вистачає зачудування! Ми почали частіше звертатися до цієї емоції, бо в ній є цікавість, натхнення і замилування. Для мене дивовижа світу — у простоті, коли ти можеш зачудуватися якимись простими речами і всередині себе, і у зовнішньому світі.

До нас зверталися люди, які за нами слідкують, і ділилися тим, що тепер у них немає відчуття радості, як колись, — ми зрозуміли, що треба робити фестиваль. Коли вирішували, як його назвати, обрали «Зачудування». Люди в Україні кожен день живуть із загрозою для свого життя, і байдуже, хто і як до цього ставиться: нормально, ненормально чи забув/ла про війну — ми все одно живемо з цією загрозою. Так, ми адаптовуємось, але зачудування — наче розкіш, оновлення всіх відчуттів та згадка про те, що цей світ прекрасний. А як це собі нагадати? Взяти себе, подивитися всередину, подивитися назовні та знайти, чим зачудуватися!

Віка: Ми як команда митців створимо умови для того, щоб допомогти людині розкритися для себе — через тренажі, через взаємодію акторів з учасниками та учасників між собою. Можна буде глянути на себе з іншого боку або ж побачити щось нове і надихнутися на щось велике. «Зачудування» — це пробник фестивалю, де спробуємо зрозуміти, як ми, митці, можемо допомогти собі та іншим відновлювати сили й творчу енергію. Поділимося знаннями, які є в нашої творчої команди, і створимо легку та наївну атмосферу для глядачів. Думаю, що фест буде таким, що обіймає.

Поліна: На фесті-відновленні «Зачудування» буде інтимна й чуттєва атмосфера — супутник Rofl Monkey Lalala, а ще — відчуття смішного й дивного у простих речах. Розробляючи програму, ми з командою шукали, що може дати людині відчуття оновлення емоцій. Комусь таке відчуття дасть вистава, іншим — тренінг, на якому можна спробувати щось тілом (а для мене це головне!), розтрясти його, пошукати, яка частина тіла в тебе залежалася, де ти тримаєш свою лють, де заховалася твоя нова радість, — і ми допоможемо це знайти! Ще для когось інсайтним стане живий подкаст «Ссавці-знавці» — діалог із людиною-мавпою на різні теми, а хтось повайбує від концерту. Буде ще дуже багато активностей, де людина зможе повзаємодіяти сама з собою. Буде весело! А може, і сумно…

Поліна: Та це взагалі все! Якщо взяти будь-який театр зараз, то в ньому буде елемент авангардного. Для мене це вже дещо застаріле поняття, ми б мали знайти нове — метатеатр, наприклад. На сторінці нашого театру написано «авангардний» тому, що ми шукали зрозумілу назву для людей, які бачили не так багато хорошого й різного театру. Таким формулюванням описали, що ми — не класичні і не стандартні. За нашим соцопитуванням, людей дуже лякав «експериментальний» театр, тому цей варіант відкинули. Ми ще в пошуку — якщо маєте думки, помагайте! Для мене наш театр — це просто театр. 

Одне із завдань нашої роботи — а в нас є громадська організація «Регоче мавпа» — це освітнє. Тому ми пробуємо достукатися до людей, показати, куди вони потрапляють, а потім усім разом шукати, як називати цей театр (може, театр-лабораторія!?). Я б ще сказала, що ми — «театр природності». Якщо брати значення «авангардний» як «той, що попереду», то Rofl Monkey Lalala такий — ми запрошуємо глядача до гри, шукаємо нові способи спілкування, пробуємо то наблизити театр максимально до життя, то віддаляємо його. Запитуємо себе, яким є театральне спілкування — обмежене в часі та просторі мистецьке спілкування із глядачем, — і в межах цього питання творимо. Ми дуже чесно спілкуємося з авдиторією. Тому в нас і такий нетиповий театральний фестиваль — фестиваль театру, як ми його бачимо. У нас буде тільки одна вистава, а все інше — це театралізоване спілкування з глядачем віч-на-віч. Цей формат став улюбленим серед відвідувачів квітневого фестивалю «Леся Квартиринка», до якого ми долучилися.

Гра на межі природності, чесності та максимальної театральності — це театр Rofl Monkey Lalala. Поєднання народного і класичного, реальності й казковості, низького й високого, створення напруги між ними або ж об’єднання — так люблю з цим гратися! І люблю те, що називають театральним наївом, тому ми працюємо з казками у виставі «Гидке мавпеня», яку покажемо на фесті. Через такі поєднання ми говоримо про різність усіх явищ у природі, людей та їхніх відчуттів. Цікавість — у різноманітності, і це для мене передове, авангард.

Віка: А чому б ні?

Поліна: Це образ. Існує теорія триєдиного людського мозку, за якою в людині поєднується мозок рептилії, мавпи та людини. І саме мозок мавпи відповідає за емоції, стани та відчуття. А це — сфера наших із Вікою професійних зацікавлень уже багато років. Ми працюємо з цією теорією як режисерки та викладачки й довкола неї створюємо наші стиль та вистави. В одній з них — про спілкування людей на побаченні (вистава «Мамо, він мене лайкнув»), в іншій — про відчуття й бажання людей («ХочуХочу»). У нас є також документальний проєкт «Україна. Частини одного світу. Частини одного тіла», у межах якого ми збирали щоденники й відчуття українців з початку повномасштабного вторгнення й війни загалом. Оскільки емоційний мозок мавпи є наскрізною темою нашого дослідження, то мавпа й стала нашою головною персонажкою.

Віка: Для нас важливе дослідження мистецтва, театрального зокрема, дослідження природи людини та митця, звіриної природи в людині, різноманітності наших емоцій та станів. Нам цікаво зрозуміти, наскільки одна частина всередині людини може впливати на іншу її частину.

Нам важливо об’єднувати людей та митців, щоб створити мистецькі продукти. А ще ми допомагаємо знайти свою зграю (про це наша вистава «Гидке мавпеня») — ми перевірили це на практиці і впевнені, що зграя треба всім, — тому ми шукаємо своїх людей, вислуховуємо інших та пояснюємо, які ми. Про це все ми робимо вистави і з цього добуваємо важливий досвід. Найбільшою нашою цінністю є люди та толерантність до людини розумної. 

Поліна: Ми працюємо з усіма форматами як мультимистецький, міждисциплінарний проєкт. Ми за все: і за імпровізацію, і за план, і за класику, і за побутове, яке переходить у страшно метафоричне мистецтво! Наш час не терпить чогось однобокого, тому дуже нерозумно використовувати тільки один формат.

У виставах ми не граємо ролі. Усі наші продукти та дійства (анімаційний фільм, перформанси, освітні події) створені на реальних відчуттях та пережитому досвіді людей. Ми використовуємо дуже різні форми. Як режисерка я зростала не стільки на класичному театральному бекґраунді, як на зануренні у художні практики, взаємодії з художниками, робила перфоманс на лендарті, працювала з музикою й хореографією, із філологією. Із цього я починала. Думаю, що з усіх форм та видів, усього світового надбання культури й мистецтва ми можемо створювати своє.

Віка: Ми любимо перформанс. План у нас є завжди, але важливу роль відіграє саме взаємодія, яка відбувається у процесі творення.

Поліна: Ми імпровізуємо і плануємо, аби достукатися до того, кого зараз називаємо собою.

Віка: Я надихаюся самим життям. Найцікавіше для мене у цьому світі — це те, що я маю можливість спостерігати. Я багато чого не знаю, не розумію вчинків людей та їхні внутрішні процеси, але мені так цікаво за ними спостерігати й намагатися зрозуміти, доторкнутися й дізнатися: чи є щось таке в інших? а як ти відчуваєш? Для мене почуття та емоції завжди були найважливішими, це моя тема номер один упродовж всього життя. Коли ми створювали фестиваль, то мали проєкт один, другий, виставу, перформанс, і кожен із них давав поштовх для наступної речі — наче сам себе надихаєш.

Кожен відгук, кожна взаємодія глядача з кимось із нашої команди — митцем, актором, режисером — дуже важливі для мене, вони надихають на наступну дію. Думаю, що в такий момент і народжується мистецтво.

Поліна: Отримуємо знання із занурення в різні мистецькі штуки: прочитана книжка, знання з інших професійних сфер. Я, скажімо, закінчила чотири виші, і всі здобуті знання та досвід використовую у Rofl Monkey, а декотрі з них знищую, щоб отримати нове. Кожен із команди театру приносить із власної професії нову інформацію, яку ми залучаємо до роботи. Ми цікавимось роботою театрів із Києва, інших міст і з-за кордону. Я ходжу на тренінги та лекції довкола театру та інших видів мистецтва.

Віка: Сучасна режисерка, як і сучасний театр, просто має бути. Сучасний — це той, що відбувається зараз, його можна відчути. Сучасній режисерці є що сказати. Вона хоче цим поділитися і робить це. Вона може бути різною — якою хоче, такою нехай і буде. Вона емоційна. Напевно, ця режисерка може обійняти виставою…

Поліна: Сучасна режисерка — яка вона? (гірко сміється) Вона втомлена, але їй прикольно. Вона чуттєво реагує на світ. Їй боляче, вона весь час живе з болем. Напевно, усіх митців об’єднує зараз те, що нам всім боляче, але ми знаходимо різні варіанти, як докопатися до свого болю й зробити з нього те, що може змінити біль всередині нас та інших людей. Хочеться в це вірити.

Поліна: У кожної людини мають бути свої табу в тому, що вона робить. Бо якщо обмежень нема, то що це взагалі таке: все й нічого. Я вважаю, що обмеження формують цінність. А в нас їх багато: якщо робиш незалежний театр в Україні, то ти обмежений грошима, тому вигадуєш всякі штуки і намагаєшся робити прекрасні речі, щоб подобалося перш за все тобі, бо інакше це робити — тупо! Якщо не гориш своєю справою, не розумієш, що робиш, то неясно, чим ти взагалі займаєшся.

Віка: На одній з вистав ми попереджаємо глядачів: «Ви можете робити все, що захочете, але й ми будемо робити те, що хочемо. А там подивимося, що з цього вийде». Я — за всі обмеження, що встановлені законом і не порушують права людини. Може, є якісь внутрішні, але ж треба копати. Якщо ти нікому не шкодиш — то, будь ласка, роби що хочеш.

Поліна: Авангардний театр треба, щоб існували всі інші театри. Пошуковий театр, або театр, що шукає, постійно створює щось нове, поєднує все на світі, розширює можливості театру як такого. На ньому тримається все театральне мистецтво, яке зі свого боку дає живлення культурі.

Кому треба Rofl Monkey? Людям, яким цікаво подивитися будь-яке мистецьке дійство і щось дізнатися про себе та світ. Наш театр для тих, кому недостатньо просто сісти на стільчик у залі, подивитися, як актори видають готові красиві рухи й красиві тексти, і піти задоволеними додому. Наш театр — для глядачів, яким цікаво розширити власну чуттєвість й порушити кордони, зокрема і свої; щось дізнатися й відчути навіть роздратування чи незгоду.

Віка: Ми повертаємося до того, як зараз ми будемо займатися театром. Тут важливо врахувати контексти: у нас зараз війна, складні часи, театральна школа була ось така, і книжки відповідні. Тепер нам треба переглянути все те, що ми робили раніше, — щось залишиться, а від чогось доведеться відмовитися. І шукати, шукати, шукати — щоб не застоюватися, не запліснявіти. Авангардний театр потрібен усім тим, хто мандрує шляхами пошуків та цікавиться життям і творчістю.