У листопаді в київському Малому театрі на Гончара, 33 відбулася прем’єра вистави «Пісні Полісся» за п’єсою української драматургині Людмили Тимошенко. У ній — чотири реальні поліські історії, записані з уст бабусь й жінок, а п’ята — вигадана, і ці історії охоплюють сторіччя. Щоб перейняти дух краю й пізнати місцевих людей, команда вистави разом з драматургинею побувала в спеціальній експедиції у місті Овруч та прилеглих селах — місцях дитинства Людмили.
Мені вдалося зазирнути за лаштунки театру й освідчити створення вистави. Впродовж жовтня я відвідувала репетиції й спостерігала за тим, як народжуються персонажі та дозрівають режисерські рішення.
***
У режисера на екрані смартфона — логотип театру.
Гасла театру «Все починається з Малого» і «Театр, де ти важливий» часто чути з уст акторок й акторів у розслабленій розмові між репетиціями. Це ніби мотто, що нагадує, де вони й що для них важливо.
Коли запитую Ларису, чи є у неї акторська фан-сторінка, вона видає: «Єдина моя фан-сторінка — це сторінка Малого театру, яку ми ведемо з Марійкою!».
У Малому привітні до людей і тварин, до акторів між репетиціями можуть вільно зайти їхні друзі чи родичі. Якось Марія Моторна привела на роботу свого собаку Каїра. Стрункий рудошерстий пес породи бесенджі чемно чекав, поки у власниці завершиться репетиція. Той день був особливо радісним у театрі — Каїра навіть запрошували грати з командою!
*
З Ярославового Валу повертаю ліворуч на вулицю Олеся Гончара. Спускаюся вниз, кілька будівель — і я на місці. По ліву руку — будинок у стилі модерн. На ньому таблички — «Народний рух України» і «Малий театр». А ще тут, у будівлі початку минулого століття, — Музей Шістдесятництва. Заходжу досередини — сходами вгору, перші двері праворуч. Високі дерев’яні двері, пофарбовані у чорне, — це вхід у театр. Закрито. Натискаю кнопку. Лунає приглушений дзвінок. Двері відчиняє режисер і художній керівник театру Дмитро. Неширокий коридор, обабіч — кілька чорних дверей. На білих стінах висять плакати. На одному — логотип, на іншому — концепція театру, а ще — сторінки Малого у соцмережах, щоб не загубити. Під ногами рипить старий дерев’яний паркет зиґзаґом. У кінці коридору на столі красується кошик з висушеною лавандою.
Дмитро запрошує на сцену. Тут усе сіро-чорне: стіни, стеля, підлога. Вгорі — софіти. Вікна й стіни оббиті чорною цупкою тканиною. В одній частині прямокутної кімнати — умовна сцена, в іншій — поодинокі стільці. В яскравому штучному освітленні не впізнаю простору сцени. Немає інтимності темряви й звичної таємничості. Він здається цілком ординарним і зрозумілим. У центрі сцени — білий стіл, на ньому — чайник і прозора склянка. Обабіч столу стоять лавки. Внизу — барвистий килимок. Пізніше дізнаюсь, що команда привезла його з експедиції на Полісся.
Актори вже зібралися. Розпочинаємо!
***
Дмитро Весельський, режисер вистави:
— Божевілля! Якби мені хтось сказав, що так починатиметься моя вистава, то я плюнув би йому в обличчя.
Якби я щосекунди робила якісне фото, то жодне з них окремо чи всі в серії не змогли б показати, що відбувається на сцені. Це тому, що родзинкою вистави є динаміка. Щомиті щось діється — не встигаєш кліпнути. Мізансцени змінюються стрімко, аж забиває дух. Перший повільно-звабливий фрагмент, де міські дівчата Катя і Віка (на сцені — Христина Дейлик і Лариса Шелоумова) спокусливими голосами розповідають, як вони їдуть на Полісся, перетікає в інший — фрагмент-зірвиголову. У ньому дівчата знайомляться з поліськими людьми — Головихою (грає Марія Моторна), Алкашом (Юрій Кулініч), сином Алкаша (Ігор Чебан), Лукінишною (Маруся Чуприненко) і Славіком (Сергій Радченко). Скажені місцеві танцюють запальний танець з кодовою назвою «танець ОТГ».
*
Кожна з пісень переказує історію, яка відбулася десь на Поліссі впродовж останнього сторіччя. З Пісні 1 дізнаюся про душогубку бабу Макбет з Гладковичей, яка згубила не одне життя рідні. У Пісні 2 потрапляю у камеру в’язниці, де молодий Григорій і статечний Дмитро Іванович за чаркою ведуть розмову про вбивство на випускному, в якому підозрюють юнака. У центрі Пісні 3 — трагічна історія через ревнощі у на позір щасливій сім’ї, яку переказують дві жінки у лазні. Пісня 4 — про викрадення Оксанки, яке інсценізував її хлопець Андрій. Пісня 5 — це сучасна історія, яка розгортається на очах у глядача: в ній дві молоді працівниці музею приїхали на Полісся збирати релікти мистецтва, але через спокусу наживитися у магазині Головихи їм буде непереливки.
*
Актори й акторки грають по кілька ролей. Цікаво спостерігати, як у три миги вони перевтілюються. Так, Сергій Радченко з дивакуватого синочка Головихи Славіка у вступному епізоді стає статечним арештантом Дмитром Івановичем у Пісні 2. А Юрій Кулініч з матюкливого безбожника Алкаша стає нещасним чоловіком баби Макбет.
*
На сцені — актори й акторки Юрій, Марія, Христина, Лариса, Тимур і Станіслав Весельський. Репетирують Пісню 5. Верховодить усім режисер Дмитро Весельський. Спостерігає хореографиня Ніна Змерзла, яку тут кличуть Ніно.
На цьому етапі роботи актори створюють своїх персонажів та опановують простір сцени, а режисер вигадує, як це виглядатиме й звучатиме. У виставі будуть танцювальні елементи, які поставить хореографиня. За задумом режисера, у Пісні 5, коли Головиха готує каву для подорожніх містянок, актори мають зіграти єдиний пластичний механізм — таку собі кавомашину. Водночас звідкілясь з глибини театру долинає гра на фортепіано — хтось співає. Здається, репетиція триває не лише на сцені.
Станіслав працює за ноутбуком, робить сайт Малого. А ще пропонує переглядати відео в TikTok, щоби запозичити звідти особливості поведінки персонажів. Якось він різко відривається від ноутбука, наче зловив ідею, рвучко вдихає, щоб сказати всім, але передумує і повертається за роботу.
Перевтілюючись у роль Головихи, Марія часом обурюється вказівці режисера, мовляв, запропонована ним інтонація не властива її персонажці. Дмитро м’яко заперечує й пропонує експериментувати.
Актори розслаблені. Коли не діють, тихо перемовляються групками чи парами по кутках сцени. На репетиції є місце для жартів, дурощів і кумедних життєвих історій. Так, Христя розказує, як колись познайомилася з прямолінійною стриптизеркою, яка навчала її танцю на пілоні для ролі. У майбутній виставі теж багато танців — щоправда, без пілона. Коли ж репетирують Пісню 4, всі задумуються, чому персонажа Тимура (Ігоря) звуть Андрієм. Марія, котра грає Оксанку, згадує, як у дитинстві писала оповіданнячка: у них позитивний персонаж звався Дмитром, а негативний — Андрієм. Усі гигочуть з такого химерного збігу.
Режисер спостерігає за грою. Сидить на стільці закинувши ногу на ногу, прихилився у бік сцени плечем, сперся головою на нього. Даючи вказівки, широко розмахує руками. Час від часу напучує акторів: «Не думайте про глядача, думайте, як зіграти», або «Ти спробуй і ми зрозуміємо, чи воно підходить», або «Це треба зробити напіввідкритим ходом, але щоб не було брудно». Коли актори не розуміють, він виходить на сцену, показує, як діяти, але не буквально — радше пояснює, що відчуває персонаж і яку емоцію переживає. А ще пильно спостерігає за дією на сцені: помічає, коли хтось з акторів пропустив якесь слово чи речення в репліці.
Актори фантазують і вибухають ідеями, як зіграти ту чи ту сцену. Для Пісні 5 — про містянок у поліському селі — пропонують виготовити величезний дерев’яний круг на коліщатках, щоб усім разом стояти на ньому й рухатися сценою. Лариса загоряється: «Так це ж буде мале театральне коло, Малий театр, все починається з Малого, все сходиться!». Інколи у своїх фантазіях команда наштовхується на заплутані парадокси, але слово бере режисер і розставляє все на свої місця.
Коли минає половина репетиції, Юрій відпрошується у режисера, актори розгублені. Дмитро оголошує перерву. Ми з Христею йдемо по каву в Idealist. Дорогою вона розповідає про те, як часто трапляється у роботі над виставою: через іншу зайнятість акторів/ок часто немає на репетиціях, а потім, за тиждень чи два до прем’єри, доводиться репетирувати ледь не цілодобово. На сцені мають бути всі, бо саме шляхом партнерської взаємодії вибудовуються персонажі та дія.
*
На порозі з’являється молода рудоволоса жінка. «Бакула! Бакула приїхала!» — усі кидаються обійматися з колишньою акторкою театру Єлизаветою Бакуліною. З початку вторгнення вона виїхала за кордон і ось уперше повернулася до Києва. Дівчата іронізують, що заздрять Лізі, бо тепер їй можна по-всякому фарбуватися. Акторки кличуть у гості, запрошують зіграти звичних персонажок знову, але Ліза відмовляється. Усі разом ідуть на балкон курити й ділитися останніми новинами. Після появи гості репетиція триває ще якийсь час, але скоро й завершується. Наостанок режисер каже: вчіть текст.
***
Сидимо в одному з найстаріших кафе у центрі Києва — «Ярославі» чи то пак «Ярославні», як усі його називають. Тут людно, гамірно і пахне пиріжками. Ціни помірні, а меню пропонує страви й напої, як у бабусі, — деруни, млинці, компот і узвар. Ледь не вперше на памʼяті всіх присутніх нам дозволяють скласти кілька масивних столів разом. Вмощуємось на важких стільцях із металевими ніжками. Ми — це люди з Малого театру і я. Праворуч — Марія Моторна, а також режисер і художній керівник Дмитро Весельський. Трохи далі — його брат і актор Станіслав, який теж працює у театрі. Ліворуч — акторки Христина Дейлик і Лариса Шелоумова. Пізніше до нас приєднається Сергій Радченко. Не вистачає Юрія Кулініча, Марусі Чуприненко й Ігоря Чебана, щоб увесь акторський склад вистави зібрався за столом.
Лариса й Марія захопливо розповідають, як збирають перелік цікавих англомовних слів, повторюють уголос і намагаються запам’ятати. Називають кілька з них. Доки у правому куті Весельські обирають страви, одна з акторок жартома називає режисера «мньохою» — від слова «мньохатися», тобто баритися. Я теж люблю запам’ятовувати влучні слова і подумки додаю нове до колекції. Згодом, на репетиціях, я зрозумію, що дівчата мали на увазі.
*
На першій репетиції, яку відвідую, команда працює з текстом п’єси. У всіх — по примірнику «П’яти пісень Полісся». Дмитро звертається до кожного пестливо: на Марію Моторну каже Моторчик, а Тимур Бурлака для нього — Тімчик. Дає завдання акторам — неспішно прочитати шматок Пісні 5. Вони читають, відіграють голосом репліки своїх персонажів й експериментують з інтонаціями. Іноді, щоб зрозуміти репліку, знайти її сенс, акторам і режисеру доводиться повертатися до певного фрагмента знову і знову. Читати, слухати й переінакшувати. Здається, текст вимагає вдумливого занурення. Першим уважним реципієнтом є режисер, далі — актори.
*
На сцені — Марія, Христина й Лариса. Репетирують пластичні елементи до Пісні 5. Керує процесом хореографиня Ніно. До мене підходить Дмитро й пропонує розповісти про концепцію вистави, щоб не гаяти часу. Виходимо у коридор, звідти прямо й ліворуч — у хол з колонами, треті двері зліва — і ми вмощуємося на масивних холодних сходах. Сюди під час перерви актори виходять покурити.
Режисер закурює IQOS і показує ескізи, які розробила художниця з костюмів Христина Корабельникова. Дмитро захоплюється її вмінням створювати образи для персонажів. Каже, що її ескізи максимально точні: одяг з картинки такий самий у житті.
Далі розповідає, що познайомився з творчістю драматургині, над чиїм текстом працюють, іще до повномасштабного вторгнення. Тоді ледь не поставив п’єсу «Дурний Микола». У Малому вже є вистава за текстом Людмили Тимошенко «Дядя Ваня проходить мимо» — «Зальот» від запрошеного режисера Юрія Радіонова. Прем’єра мала відбутися у стінах Малого 25 лютого 2022-го, але вперше зіграли виставу у німецькому Штутґарті. І аж майже через рік презентували на рідній сцені.
Першим викликом у роботі над п’єсою для Дмитра стало те, що п’ята пісня помітно відрізняється від інших чотирьох: у ній немає смерті, історія розгортається на очах глядача, і діють не два, а одразу шестеро персонажів (у виставі — семеро, додали сина Алкаша). Каже, що звертався до авторки з проханням змінити текст. Вона не поступилася, але дозволила грати репліками на розсуд режисера. Команда вирішила зробити її такою, що об’єднає минуле і сьогодення. Розповідає, що довгий час Пісня 5 була неприступною: режисер не розумів, як її поставити. Й ось буквально кілька днів тому рішення прийшло.
Поки слухаю розповідь Дмитра, ловлю себе на думці, що йому важливо бути зрозумілим і послідовним. Напевно, він далеко не вперше розповідає комусь, що задумав у цій постановці. Його оповідь зграбна і плавна — як після багатьох годин обмірковування і конструювання сенсів. А поки режисер думає, завиграшки може здатися, що він нікуди не поспішає.
***
У другий візит на репетицію Малого на сцені все перевернулося догори дриґом. Там, де були місця глядачів, на підвищенні, — тепер сцена. Я чудуюся від цієї несподіваної переміни, але за репетицію звикаю — здається, так навіть краще. Праворуч на сцені — два екрани, виставлені один за одним. До них — один пульт.
Репетирують Пісню 5. Приміряють музику й відеоряд. На сцені — Дмитро, шукає рішення. Станіслав активно фантазує, як зіграти, багато жестикулює. Всі шукають, чим би ще доповнити те, що вже є у п’єсі. Хтось пропонує влаштувати клубний рейв. Поки Станіслав бігає по сцені й придумує всіляке, інші дають йому жартівливе прізвисько «Стас-екстаз».
Поки Дмитро, Ніно й Станіслав химерують, як вирішити сцену, актори напівпошепки перемовляються у своїх кутах. Ліворуч, біля чорних дверей, балакають Лариса й Христя. Праворуч — Маруся і Сергій. Юрій стоїть зліва від сцени, спирається на стіну і їсть яблуко. Здається, він незадоволений тим, як відбувається творчий пошук у команді. У Станіслава й Ніно є ідеї, що робити. Режисер доручає їм керувати акторами та втілювати задумане. На екранах миготять усілякі кліпи й танці. Дмитро каже, що треба монтувальника, щоби зробити візуальний ряд до вистави. Коли у потоці відео на екран потрапляє кліп французького гурту The Blaze, виникає лірична пауза — всі дивляться кліп. Маруся мрійливо пригадує, як була на їхньому концерті.
Поки перерва й усі пішли в гримерку на перекус, Станіслав, Ніно і Маруся фантазують і приміряють, як варто зіграти персонажів. Маруся зі Стасом говорять про музичну кар’єру, співпрацю з лейблами. Стас у кількох виставах театру грає на гітарах й співає, пише музику. А Маруся започаткувала музичний проєкт «Артистка Чуприненко», дає благодійні концерти і збирає кошти на ЗСУ. І сьогодні піде раніше з репетиції, щоб виступити на концерті на підтримку Збройних Сил.
*
Після перерви на сцені — рейвах.
Сергій (вигукує). Та це ж поліський вестерн!
Юрій (вибухає протестом). Я не хочу дивитися ці ваші тіктоки! Тут нічого не зрозуміло! Ми потрапимо в пастку, бо самі загралися, а глядач нічого не зрозуміє.
Режисер (заспокоює). Це лише розвідка. Ми перевіряємо, чи спрацює ідея.
Юрій. Я нічого не розумію! І глядач не зрозуміє, що відбувається. Давайте костюми покажуть, хто є хто.
Режисер. Мені теж не подобається те, що є зараз. Але ми ще не зафіксували остаточний варіант — ми шукаємо.
Юрій. Я така людина, що мені треба пробувати все на ділі. Давайте перевіряти!
Режисер. Згоден! Але маємо пробувати різні варіанти.
Аргумент спрацьовує. Юрій повертається у стрій і репетирує з усіма.
Лариса сидить похнюпивши голову.
Марія (турботливо). Що сталося?
Лариса (знехотя). Не хочу це грати, щось мені не подобається.
Минає кілька циклів спроб зіграти сцену в Пісні 5.
Режисер (зацитькує акторів). Чш-ш-ш-ш!
Усі замовкають, сидять по своїх кутках — режисер думає. Тиша потроху переростає в перешіптування. Маруся заводить щось народне. У моменти нудьги чи безголосся вона співає.
*
Перерва. З гримерки долинає розмова Дмитра і Юрія.
Режисер (примирливо). Юра, з тобою сьогодні неможливо працювати!
Юрій щось бурмоче у відповідь, перепрошує за свій запальний настрій. Чоловіки миряться.
***
Глядачі у холі:
— Це реальні історії? Їх привезла команда з експедиції чи як?
— Ні, це п’єса.
— На основі реальних історій?
— Так!
*
На закритому допрем’єрному показі «Пісень Полісся» — гостей зо двадцять. Всі згуртувалися у холі з колонами довкола режисера Дмитра. Він розказує присутнім історію будівлі Малого театру. Зі сцени долинають шматки бітів, клубної музики. Хтось бідкається: «Куди поставити шампанське? Тут іще три пляшки». На показ приїхали гості з Полісся, драматургиня Людмила Тимошенко, а ще друзі акторів і акторок. Є тут молодь, є літні пані з яскравими шаликами на плечах. Режисер запрошує: «Знайомтеся, тут усі свої».
Весельський виголошує вступне слово. Акцентує: це не прем’єра, а такий собі напівфабрикат, бо готова лише половина вистави. Запрошує до перегляду і дякує за присутність у театрі: «Похід у театр під час війни — це маніфестація життя». Не заперечиш.
Після показу в холі й коридорі гамірно — глядачі діляться враженнями від вистави. Чоловік 50 років упізнав історію. Каже, що чув про ту бабу Макбет, яка звела увесь рід: через неї невістка повісилася, дитина втопилася, померли і сестра, і чоловік.
*
У день чи радше вечір прем’єри простір театру й сцена видаються зовсім інакшими, ніж у репетиційні будні. Двері незамкнені, гостей радо запрошують досередини. Публіка різноманітна — молодь, жінки й чоловіки зрілого віку. Усі переважно групами із двох, трьох чи більше людей. Гості пригощаються келихами прем’єрного вина. Один з глядачів запитує, чи можна у зал в шапці. Режисер жартує: «Суто з міркувань культурної людини скажу, що можна!».
Дівчина в чорному з рожевим беретом на голові та фотоапаратом у руках робить світлини. З нею двоє чоловіків в одязі кежуал стилю. Ці троє влаштували собі фотосесію у холі театру. Камера спахує у присмерку приглушеного світла холу, і здається, наче ось-ось на червону доріжку вийдуть голлівудські зірки.
*
Гості розсідаються на свої місця. У залі яблуку ніде впасти. Оскільки прем’єру перенесли з 28 жовтня на 18 листопада, тут зібралися глядачі, які купували квитки на різні прем’єрні дні. Вистава розпочинається. Замість двох екранів на сцені тепер чотири. На них почергово — то відеоряд, то слова з історії, яка підсилює дійство. Нема й хвильки нудьги. Під час антракту глядачі обговорюють побачене, повторюють жарти й коментують сцени з вистави. Молодий чоловік записує відеоповідомлення: «Під фінал ледь епілепсію не спіймав». Інший гість — здається, учасник спільноти Малого театру — роздумує, чи ця вистава відповідає духу Малого, й підсумовує: ні, вона не схожа на жодну іншу. Додає риторичне: «Але чи вийшло?». Його співрозмовниця впевнено киває.
Діяли три години замість заявлених двох, але глядачі не встигли втомитися чи знудитися. Вистава вимагала концентрації та провокувала миттєву реакцію у кожного: від нестримного реготу чи поодиноких смішків до заціпеніння й щемкої тиші.
Після показу один із трійці з фотоапаратом підійшов до Дмитра. Розповів, що йому, хлопцеві з Полісся, історія відгукнулася. Подякував за те, що режисеру й команді вдалося передати місцевий колорит, а з ним — щось глибинне, тонке і пронизливе.
