З 28 по 31 серпня в Івано-Франківську відбувся третій фестиваль-воркшоп «Прописи». Організатори — Український ПЕН та програма промоції читання «Текстура», яку реалізовує «Тепле місто». «Прописи» — це подія, що гуртує молодих авторів/авторок-початківців та експертів сфери, які діляться своїм досвідом і курують проєкти учасників. Цього року тема фестивалю: література й театр як спосіб самовираження і творчої свободи. Розкриває цю думку і професійна програма, в межах якої режисерка Ірина Цілик розповіла про документальну анімацію — вид кіномистецтва, який потребує чітко структурованого сюжету, а візуальний стиль доповнює і допомагає втілити думку творців і творчинь, що беруться за нього.
Ірина Цілик — письменниця, поетка, режисерка документального й ігрового кіно. Серед її робіт — «Земля блакитна, ніби апельсин», «Я і Фелікс», два документальні фільми «Тайра» і «Малиш» для кіноальманаху «Невидимий батальйон», короткометражний фільм «Помин». Стала співавторкою сценарію з режисером Максимом Наконечним до його стрічки «Бачення метелика», у 2025 видала збірку віршів «Тонкий лід». Зараз Ірина працює над анімаційним проєктом «Червона зона» про сьогоднішнє повсякдення.
На лекції Ірина Цілик розповіла, що таке документальна анімація і якими інструментами послуговується цей вид мистецтва, які є знакові приклади і якою буде її майбутня стрічка.
Документальна анімація та її особливості
Документальна анімація, або анідок (з англійської animated documentary) — вид кіномистецтва або медіум, який поєднує в собі інструменти анімації і традиції документального кіно. Анімація тут використовується як засіб, щоб розповісти реальні сюжети про реальних людей. Творці звертаються до анідоку найчастіше у тих випадках, коли треба говорити на непрості й травматичні теми.
«Я пригадую свій глядацький досвід на фестивалі “Докудейс” 2015, на якому представили програму короткого метру для дітей, і серед добірки була документальна анімація про Голокост — «Зламані гілки» Аяли Шарот. Сама тема болісна і складна, але завдяки анімації творці знайшли спосіб, як про це говорити, зокрема, з молодшою аудиторією, — ділиться Ірина Цілик. — Загалом анімація має більші і ширші можливості та орієнтується не тільки на дітей, але це знайомий для них змалку інструмент і часом він допомагає розповісти про складне — війну, втрати, колективні трагедії».
Анідок не є чимось геть новим і сучасним. Одним із перших показових прикладів анімаційної документалістики в історії кінематографу Ірина Цілик називає стрічку Вінзора Маккея «Затоплення Лузітанії» 1918 року. Вона виникла як потреба зафіксувати історичний момент: затоплення пасажирського лайнера стало для США приводом вступити у Першу світову війну. Зняти цю катастрофу тоді фізично не було змоги, тому звернулися до анімації й на целулоїді намалювали потрібні кадри, аби проілюструвати розповідь про подію.
«Часом задля того, аби показати у документальному кіно те, що неможливо було зняти, використовують ігрові реконструкції: для таких кадрів послуговуються дійством, зіграним акторами, й так ілюструють розповіді про реальні події. Ну або все це можна намалювати».
Цікаво, що будь-яка анімація має свої виклики: кожна секунда настільки дорога, що змінювати після того, як аніматори намалювали епізод, майже неможливо, є лише мінімальний простір для змін. Тому тут, на відміну від інших видів кіномистецтва сценарій має бути заздалегідь ювелірно відточеним.
Ірина Цілик звертає увагу й на особливості анідоків, а саме способи оповіді: часом це повністю анімовані фільми, іноді ж — лише частково. Також це різні стилі та техніки, в яких виконана історія: від класичної покадрово мальованої 2D-анімації до більш експериментальних способів, наприклад, модного сьогодні ротоскопіювання.
Ротоскопіювання (англ. rotoscopy) — техніка, у якій для створення намальованих зображень як основу використовують зняті кадри з реальними акторами. Часом вживають термін ротомація, і йдеться про випадки, коли персонажів повністю промальовують наче поверх зображення акторів у кадрах: так реальний актор відіграє міміку і жести свого героя, і все це потім замінюють анімацією.
Є чимало прикладів цієї техніки, а одним із найбільш немислимих, за словами Ірини, можна вважати стрічку за мотивами роману «Селяни» польського письменника Владислава Реймонта. Анімація вийшла в українському прокаті як «Кріпачка», і кожен кадрик цієї стрічки — це окрема картина олією, намальована поверх знятого перед цим відео з акторами. Фільм складається із понад 40 тисяч таких олійних картин. Режисери Доротея Кобєлєва й Г’ю Велчман також відомі як творці ще однієї мальованої анімації «З любов’ю, Вінсент», у якій для створення кадрів надихалися роботами і стилем художника Ван Гога.
«Зараз у тренді гібридність, при створенні історій часто міксують різні жанри і види мистецтв, часом складно визначити тип твору або межу, коли кіно можна вважати документальним чи вже ігровим. Звертатися до різних технік анімації — певна гра й експеримент. І це дуже класний хід, бо анімаційна документалістика дає дуже багато творчої свободи: ти можеш намалювати все, а зокрема — сни, спогади, балансування між реальним та уявним», — коментує Ірина Цілик.
Про що і як розповідає анідок
Під час лекції Ірина Цілик навела кілька прикладів документальної анімації. Зокрема, знаковий «Вальс із Баширом» (англ. Waltz with Bashir) ізраїльського режисера Арі Фольмана. Це перший анімаційний фільм в історії кінематографу, який номінували на Оскар в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», а ще вважається, що з цієї стрічки, яка вийшла у 2008 році, почалася нова ера анімадоків. Сам фільм автобіографічний: режисер є ветераном Ліванської війни у 1982 році. Минули роки, і він усвідомив, що почав забувати свій воєнний досвід, і, щоб реконструювати ці спогади, Фольман створив фільм.
«“Вальс із Баширом” цікавий тим, що досліджує теми пам’яті, травми, ПТСР і тривалих наслідків війни, а також етичних виборів, які вимушені робити солдати, що стали частиною системи. І зараз усе це дуже близьке нам», — коментує Ірина Цілик.
Ще один приклад — переможець Міжнародного фестивалю анімації в Ансі «Крулік» (англ. Crulic: The Path to Beyond) румунської режисерки Анки Даміан. Жанр можна визначити як анімаційна докудрама, а в центрі — історія реальної людини, Клаудіо Круліка, якого несправедливо засудили до ув’язнення, хоча він мав усі докази своєї невинності. Крулік загинув у тюрмі внаслідок протестного голодування. Через знайомий сюжет — система проти непомітної людини — Анка Даміан порушує цілий пласт важливих проблем.
«Особливість цього фільму також у тому, що режисерка обрала спосіб розповіді від першої особи — людини, якої більше немає серед живих. Ця стрічка вразила мене інтонацією оповіді: Клаудіо з гумором та іронією розповідає про своє життя. Хоча поступово інтонація змінюється, а друга половина фільму занурює глядача у стан жаху від того, як система може зламати людину.
І це привід зайвий раз поміркувати про відповідальність творців, зокрема режисерки. Тому що, беручи на себе сміливість розповідати чиюсь історію від першої особи, а особливо тієї, що вже не може нічого заперечити, ми маємо ухвалити безліч етичних рішень. Оповідь від першої особи — це спосіб зануритися у внутрішній світ персонажа, але також і спосіб передати його таким, яким ми побачили його чи уявили. Втім, особисто мені дуже припав до душі фільм, який створила Даміан. Ну, і це ще один фрагмент пазлу до дискусії про надання голосів тим, хто вже не може нічого про себе розповісти».
Із рішеннями та вибором, як саме показати своїх героїв, українські режисери й режисерки стикаються і сьогодні, особливо при створенні документальних стрічок, бо важливо передати реальну історію реальних людей і при цьому не викривити фактів і переживань цих героїв, але все одно будь-який авторський погляд є завжди інтерпретацією.
Ще один фільм — «Втеча» (англ. Flee) данського режисера Йонаса Погера Расмуссена. Автор розповідає історію свого друга — чоловіка, який свого часу став біженцем із Афганістану, а розлука з родиною у підлітковому віці стала для нього травматичною. Своїм досвідом герой не поділився навіть із партнером, і, щоб проговорити болісні спогади, разом із режисером він долучився до створення фільму.
«Це приклад того, як анімаційне кіно може берегти анонімність і приватність героїв, тому що не обов’язково відкривати своє ім’я для всього світу, але водночас можна розказати свою історію. Анімація й намальовані персонажі стають ширмою, ця ідея може відгукнутися багатьом сьогодні», — каже Ірина Цілик.
Спікерка також пропонує звернути увагу на фільм «Серце собаки» (Heart of a Dog) Лорі Андерсон, мисткині й помітної фігури американського експериментального мистецтва. Це власне документальний фільм, який, проте, містить один анімований фрагмент — це сон про улюблену собаку авторки, з якого починається стрічка. Режисерка й оповідачка рефлексує про своє життя, і якщо спочатку здається, немов це просто набір певних епізодів, то наприкінці вони складаються в одну дуже цілісну картину.
«Для мене цей фільм — одна з найтонших рефлексій про примирення зі смертю і про прощення. Ще тут авторський голос настільки унікальний та особливий: це той вид документального кіно, в якому авторка говорить не зупиняючись. Часом функція закадрового голосу — бути такими собі милицями, підтримкою загальної оповіді, і важливо цим інструментом не зловживати. Проте робота Андерсон — гарний приклад того, як поєднується і переплітається візуальне та література».
Підходи до творення власних проєктів
«Кожен твір, з яким ти маєш справу, диктує форму — той спосіб, до якого найкраще звернутися, щоб розповісти історію. В минулому я створювала ігрові та неігрові стрічки, а цього разу вперше відчула, що саме анімація найбільше пасує проєкту, який я замислила. Це щось особисте, дуже інтимне. Така майже щоденникова історія», — ділиться Ірина Цілик.
Анідок, над яким зараз працює режисерка, має робочу назву «Червона зона». Фільм будується на повсякденні головної персонажки, самої Ірини, у Києві — з тривогами (як повітряними, так і внутрішніми переживаннями), з певними радостями і важливими взаємодіями з родиною, друзями та своїм містом.
Фільм складатиметься з плетива різних сюжетних ліній: стосунки головної героїні з чоловіком, який на той момент був на фронті; ставлення сина-підлітка до сьогодення, історії друзів героїні. І саме тут Ірина Цілик говорить про етичні вибори, з якими вона зіштовхнулася, бо певні спогади про спільне минуле можуть ретравматизувати.
«Саме відчуття відповідальності перед реальними людьми, чиї історії я розповідаю, добре протвережує і нагадує про правила гри на території документалістики. Це тонкий лід і дуже складна історія — коли живі люди перетворюються на персонажів твого фільму. До цього мої досвіди неігрового кіно дали мені чітко зрозуміти, що, розповідаючи про реальних людей, ми не мусимо позбавляти їх суб’єктності. Для мене дуже важливо, щоб герої мали право голосу в тому, як про них розповідати».
Важливу роль відіграє колористика фільму — Ірина Цілик бачить свій проєкт повним кольорів. Більшість документальних фільмів, які говорять про війну, і зокрема в Україні, фіксують події у розбитих маленьких містечках. Зі зрозумілих причин часто ці образи сірі, оскільки йдеться про руїни й наслідки руйнацій.
«Однак війна також залишає глибокі шрами і в житті великих яскравих міст, які на позір виглядають так само, як будь-яка європейська столиця. І мені хочеться це підкреслити, особливо для західного глядача», — коментує Ірина Цілик.
Проєкт «Червона зона» створюється у копродукції з Францією і Люксембургом, тож це певний перетин української перспективи із західноєвропейською. Ірина Цілик каже, що відточити сценарій допомагає якраз те, що його можна «випробувати» на людях із різних світів — дати почитати й запропонувати обговорити. У процесі роботи режисерка розповідає, що колеги допомагають збалансувати багато моментів у її проєкті — пояснити контексти, які можуть бути незрозумілими закордонному глядачу, або як апелювати до досвідів, що можуть їм відгукнутися. Та передусім ця стрічка створюється не тільки для світу, а для українців, хоча її теми й можуть бути тригерними, але про них варто продовжувати говорити.
