Останній зимовий місяць 1929-го. Всюди тривають сильні морози, в Криму на початку лютого — хуртовини та –20 градусів, у Києві до –34, та й на Галичині метеорологи констатують небувалі морози. У людей обмороження, залізничні колії пошкоджені, є проблеми з транспортом. Львівський магістрат розпорядився розводити на вулицях міста великі вогнища для зігрівання перехожих — на площі Ринок і Гетьманських Валах. Зима сувора, і це впливає на все довкола:
— В Італії підписують Латеранські угоди, згідно з якими утворюється папська держава Ватикан.
— Американська академія кіномистецтв, заснована в 1927 році, оголошує перших лауреатів нагороди Академії, яку з 1940-х років називатимуть премією «Оскар»: найкращий фільм «Крила», найкращий режисер — Френк Борзейґі («Сьоме небо»), акторка — Джанет Гейнор («Сьоме небо»), актор — Еміль Яннінґс («Все живе» і «Остання команда»).
— Під час дії «сухого закону» в Чикаґо банда Аль Капоне влаштовує розправу з конкурентами — ірландською бандою Баґса Морана через контроль ринку нелегального алкоголю. Подія отримала назву «Різанина у День Святого Валентина» і залишила слід в американській попкультурі.
— Делегати з Естонії, Латвії, Польщі, Румунії та Радянського Союзу підписали пакт Литвинова, договір про відмову від війни за тими ж принципами, що й пакт Бріана — Келлоґа (Паризький пакт) — загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики, який у 1928 році підписали у Парижі. Все відбувалося в рамках миротворчих ініціатив після Першої світової війни.
— У Москві триває Тиждень української культури, у заходах беруть участь українські письменники Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Борис Антоненко-Давидович, Лесь Курбас, Олександр Довженко, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Юрій Яновський, Наталя Забіла та інші. Вони зустрічаються з Йосифом Сталіним, зокрема висловлюють бурхливі протести з приводу карикатурного зображення українців та зневажливого ставлення героїв до української мови у п’єсі «Дні Турбіних» Міхаіла Булґакова.
— В УРСР триває українізація. У Вінниці Окружна комісія українізації звільняє 38 службовців різних установ за вперте небажання вивчати українську мову. Відбувається перевірка залізничників, щоб звільнити тих, хто «не відповідає вимогам законодавства щодо українізації». Центральна комісія українізації у Харкові підбиває попередні підсумки перевірки стану українізації радянського апарату: встановлено, що лише 24% службовців державних установ склали іспити на знання української мови, 215 державних службовців української мови зовсім не знають і не вивчають.
— Харківський Інститут ім. Т. Шевченка починає збирати архіви українських письменників. У складі Інституту працюють кабінети дошевченківської літератури (керівник — академік Дмитро Багалій), бібліографії (професор Микола Плевако), жовтневої (пролетарської) літератури (Володимир Коряк).
— Народний комісаріат торгівлі УСРР інформує про підготовку до запровадження у Харкові нормованого продажу хліба.
І так, у цей холодний місяць теж виходить новий номер «Універсального журналу» (або «УЖа»). На обкладинці від Веніаміна Брискіна — вішак з верхнім одягом. А з кишень стирчать номери нових видань. Тут і «Робітнича газета “Пролетар”», і «Фото-кіно», і «Червоний перець», і навіть «Жовтеня».
Реклама газети в «Універсальному журналі»
Така увага до преси не випадкова, бо у цьому номері, зокрема, розкажуть як передплатити «Культробітник» — ілюстрований двотижневик, орган культвідділів Всеукраїнської ради професійних спілок (ВУРПС), Харківської округової ради професійних спілок (ХОРПС) та Всеукраїнської спілки споживчих кооперативних організацій (Вукоопспілки), що виходив у Харкові у 1927–1930 роках російською та українською мовами у видавництві «Український робітник». Це журнал зі звітами: як працюють культурні осередки на підприємствах, в установах, червоних куточках, робітничих клубах, обговорення актуальних проблем закладів культури, методична допомога культпрацівникам.
Важливі імена
Кадри з фільму «Арсенал» в «УЖі»
В «Універсальному журналі» настає час кіно. Тут кадри з Довженкового «Арсеналу», премʼєра якого відбулася 25 лютого 1929 року. Фільм знятий на першій кінофабриці ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в Одесі, кінооператором був Данило Демуцький, а художниками Володимир Мюллер та Йосип Шпінель. Фільм розповідає про придушення військами Центральної Ради більшовицького повстання на київському заводі «Арсенал».
Аналіз образу митця Олександра Довженка зробив оглядач, що заховався під літерами Л. М. Автор зачудовано дивиться на героя свого матеріалу і дивується, звідки той такий взявся. Звідки у нього талант розповідати анекдоти так, що потім інші їх не перекажуть, бо не мають такої таємничої сили.
Де взявся Довженко? З яких нетрів чернігівських він вилетів, щоб перемогти кінематографію? Що розповідав йому на селі над Десною його столітній дід? Чого навчили його товариші робітники, воюючи з ним укупі за Радянську Україну? Що розказали йому професори малярства у Німеччині, дивлячись на сміливі шкіци молодого більшовика?
Цього ми не знаємо. Перед нами Довженко живий і здоровий, здоровий і живий. Він широко розплющує очі і розказує анекдота.
У цей час геній Довженка ще не розкрився повністю: позаду — комедійна короткометражка «Ягідка кохання» (1926) із зіркою театру «Березіль», актором Марʼяном Крушельницьким у головній ролі; шпигунський детектив «Сумка дипкур’єра» (1926); а також перший український фільм, який побачила міжнародна кіноспільнота — «Звенигора» (1927). Автор статті, безумовно, бачить у Довженку потенціал і розуміє, що перед ним ще молодий, але уже великий Майстер.
Також у цьому номері сяє зірка березільської акторки Валентини Чистякової. Володимир Іволгін пише про неї, одночасно задумуючись про роль критиків в акторському житті, які мусять вишуковувати недоліки.
Вже три театральних сезони в Харкові ми бачимо на кону «березільському» цю артистку і за всі ці три сезони не можемо «докопатися» до поганої ролі, недобре виконаної, або до хорошої ролі, погано зробленої.
Фото Валентини Чистякової. Джерела — «Універсальний журнал» та сайт openkurbas.org
Валентина Чистякова — одна з перших акторок, що творять обличчя театру, людина, яка грає розумно, знаючи тип та образ, який треба виконувати. Ще вона — дружина Леся Курбаса, засновника та режисера «Березоля», однак про це у статті ні слова — лише про її харизму і талант.
У «Березоля» нема значних етапів без В. Чистякової.
У В. Чистякової нема непомітної, неяскравої роботи в «Березолі».
Як же їй не давати жити?
Хай живе.
«УЖ» — багатоілюстрований журнал, тому поруч з театром і кіно традиційно сусідить візуальне мистецтво. Художник Іван Падалка, чию гравюру читачі вже бачили у першому номері «УЖа», цього разу трохи розповідає про самого себе. Він вдається до гри і дає автоінтерв’ю: це кількахвилинна бесіда про мистецтво з моделлю, яку він от-от почне малювати. Дівчина запитує Падалку про творчість і провокує його, вони дискутують про бойчукізм, про те, чи справді Бойчук малює богів, про мистецтво та його мету. Цей діалог (а насправді монолог Падалки) проілюстрований ескізами і навіть портретом художника.
— Мені здається, що я зрозуміла… А скажіть, будь ласка, як ви собі уявляєте ті картини свої, яких ви ще не намалювали?
— Колись давно, коли я тільки починав серйозно вчитись образотворчого мистецтва, в моїй уяві носилися чудові образи площин, заповнених такими прекрасними картинами, як той килим, що ним моя мати накривала стола на різдвяні та великодні свята, я…
— А чому ж ви самі не робили тоді таких картин?
— Я вчився в художній школі, і мене примушували рисувати гіпсову голову Зевса та фігури ріжних Апоксімеонів та Венер і малювати з натури, щоб було схоже…
— На ті килими?
— Ні, на ті горшки, що ставились на поличку, і звалось це натюрморт.
Портрет Івана Падалки та його роботи, розміщені в «УЖі»
Мина Мазайло та інші новини літератури
Микола Куліш — письменник, режисер та драматург — у четвертому номері «УЖа» дає змогу прочитати фрагмент своєї свіженької п’єси «Мина Мазайло», що в березні-квітні якраз ітиме в «Березолі» у постановці Леся Курбаса та з оформленням Вадима Меллера. Редакція підступно пропонує кілька уривків, щоб ви точно втрапили у пастку та пішли по квиточки. Це може трохи дивувати, бо, як пише Ярина Цимбал у проєкті «Екземпляри XX»: «Куліш до самої програми журналу («Універсального журналу» — ред.) ставився з презирством: він не визнавав сюжетної прози, до всячеського “хохмачества” ставився з осудом (професія педагога давала про себе знати!), а дотепи — не невдалі, а справді смішні, на які реагували достоту всі, — його часто зовсім не смішили».
Афіша вистави. Джерело — openkurbas.org
Традиційно в кожному номері «УЖа» є поезія. Цього разу Юрій Яновський залишає на сторінках оду вождеві революції «Наваха із Толедо». З дуже модерним оформленням Михайла Глухова вірш грає новими барвами: здається, що таємна синя зала з факелами ось тут, ще мить, і таємний голос почне говорити щось про людську долю та гостроту ножів, адже наваха — великий та довгий складний ніж іспанського походження.
Ілюстрацію Михайла Глухова в «Універсальному журналі»
Де тривога і відвага —
Там людина, як наваха!
У навахи гострий вимах
І сталеве гостре кредо —
Йде дорогами новими
Та наваха із Толедо.
Можуть падати і зорі,
І ламатися навахи,
Бо щодня потоне в морі
Сонце — млява черепаха.
Обережно: детективна історія «Клітчастий чемодан» від Миколи Сказбуша (справжнє прізвище — Акулов), який писав переважно для дітей та підлітків. Оформила оповідь Майя (Милиця, Міліція) Симашкевич, художниця театру та кіно. Вона вчилась у Вадима Меллера та завдяки його протекції потрапила до «Березоля», де самостійно оформила низку вистав. Була єдиною художницею-оформлювачкою, чиє ім’я можна було побачити на українських афішах того часу.
Але повернімося до історії. Тут Сава Брансбой, молодик зі скляним оком, намагається вкрасти картату валізу, а потім відкриває її й сахається вмісту. Йому вдається спекатися валізи, віддавши її хлопчику, який продає іриски. Так валіза переходить із рук у руки, а розвʼязка усієї інтриги, як і заведено, — наприкінці.
Ілюстрації Майї Симашкевич до «Клітчастого чемодану»
У своєму тексті «Хто написав, не знаю…» автор І. Родних та ілюстратор Борис Фрідкін із дослідницьким захватом розповідають історію про книжки: хороші та погані. Автор пропонує розглянути три брошури, надруковані на поганенькому папері, неякісним чорнилом та з сумнівним змістом і скласти портрет їхніх авторів. Інтелігентна інтелектуальна розвага. Щоправда, вибір книжок сумнівний: «Катехізм українця», «Історія города Орєхова», «Інструкція для співробітників Шевченківського карного розшуку». Усе тече і змінюється, книжки, яких могло б і не бути, продовжують зʼявлятися.
Ілюстрації до статті в «Універсальному журналі»
Чи доводилося вам, читачу, замислитися над тим, що сталося б із всесвітом, коли б, скажімо, усе те, що перетравлює друкарська машина, зберігалося і не гинуло… Адже коли б великий відсоток книг, газет, журналів не нищили, коли б їх не розкурювали на цигарки, не загортали в них оселедців і не вживали для інших господарських потреб — всесвіт захлинувся б у паперовій зливі.
І все ж хочеться, щоб кожний друкований рядок — хай найбезглуздіший — хочеться, щоб він зберігався. Хто знає, що скаже він за багато років, коли в безвість порине всякий спомин про того, хто його написав…
Літературна анкета, або Всі пускаються берега
Рубрика «Літературна анкета» вже полюбилася як тодішнім читачам, так і сучасним дослідникам, бо лише завдяки їй збереглися фото деяких митців. Два випуски все було добре: всі чемненько та структуровано відповідали про різні важливі речі — перші твори та нові напрацювання. А в цьому випуску мали додати деталей про критику на свою творчість, але не так сталося, як гадалося. Редакція навіть залишила дисклеймер-пояснення після основного тексту, бо безсовісні автори писали про все, що заманеться, скаржилися на всіх, на кого хотіли, але самі до своєї творчості критично не поставилися.
Уміщаючи цю чергову літературну анкету, редакція змушена подати декілька слів і від себе. Справа в тому, що на цей раз від письменників жадалося мати критику на свою власну творчість під загальним лозунгом «Я про свою творчість». Як читач бачить, кожний з письменників написав про що завгодно, тільки не про свою творчість…
Через надмірну свою скромність, боячись вдатися в фальшивий патос, наші друзі письменники замовчали про себе і не дали критики на себе, зате якнайкраще охарактеризували творчість критиків, перукарів, журнальних коректорів, авіаконструкторів, рибалок і інш. Це, звичайно, свідчить за величезний розмах ті широкі обрії нашої літератури та многогранність її творців, але… Але нічого не поробиш, доводиться цей розділ перейменувати на «Кожний про своє».
Микола Хвильовий (йому якраз 36) творчо вплітає назву свого журналу «Літературний ярмарок» у текст і робить нативну рекламу на сторінках «конкурентів». Журнал Хвильового також виходив у Харкові в той же період — між 1928 і 1930-м. Якщо в «УЖа» вийшло 10 номерів, то в «Літературного ярмарку» аж 12.
Сказати, що я на свої твори інакше не вмію дивитись, як на світові шедеври, я ніяк не ризикую — хоч би тому, що в цьому разі Ви мене з успіхом можете назвати дрібненьким самохвалком. Але й сказати, що я ж таки на свої твори дивлюсь, як на зразкову халтуру, я теж, на жаль, не можу, бо цю відповідь буде, очевидно, розцінено, як рисовку кокетливої і, до речі, недалекої панночки. Отже, дозвольте побажати Вам всього найкращого, а також дозвольте запитати і Вас:
— Коли-ж Ви, нарешті, передплатите альманах-місячник «Літературний ярмарок»? Чи, може, Ви не знаєте адреси? Коли так, то адреса така: Харків, ДВУ, вул. Лібкнехта, 31. Чи, може, Ви не знаєте умов передплати? Коли так, то умови передплати такі: річні передплатники за 12 книг висилають 10 карбованців, піврічні за 6 книг — 5 карбованців 50 коп.
Словом, можете мені й не відповідати, але все-таки передплачуйте альманах-місячник «Літературний ярмарок».
З глибокою пошаною
Микола Хвильовий
Фото Майка Йогансена в «УЖі»
Тридцятидворічний Майк Йогансен зізнається, що поголившись пише елегантно, а неголеним пише могутньо. Тому редакція навіть вміщує його фото та стрілочками показує, чи поголився він, чи ні. І додає уточнення, що, за останніми відомостями, його бороду знову поголено.
Ні одного твору свого не опрацьовував, а писав одразу начисто, керуючись принципом економії часу. Прийоми творчости дуже оригінальні й чудернацькі. Творю, сидячи коло столу і вмочаючи перо в атрамент. Пишу на чистому папері. Органічно не можу писати на повістці з житлокоопу, що мене позивають у суд за неплатіж грошей. Найбільшого натхнення зазнаю в сонливому й голодному стані. На протязі одного друкаркуша управляюсь прогризти два чубуки від люльки.
Наталя Забіла (25 років), яка спершу писала неймовірно чуттєві вірші, а потім взялася за твори для дітей, зазначає, що про свою творчість не має що сказати, бо один з критиків зарахував її до поетів, «що пишуть, як бог на душу положить». Однак вона скаржиться не лише на критиків, але й на редакторів з коректорами, які переінакшують її тексти. Йдеться про помилку у вірші «Гуде гудок», вміщеному в 1 (3) номері «УЖа» за січень 1929 року.
Коли я почала друкуватись — і до цього часу так — кожний надрукований твір я зустрічаю перш за все з болем: боюсь подивитися на нього, бо ось побачу помилку, щось перекручене, не те, що я хотіла сказати…. Треба признатися, що наші редактори й коректори не дуже-то уважно ставляться до авторів. Напишеш, скажімо: «Спочинку час надходить»… а коректор недогляне, й вийде: «спочатку (?) час надходить», а для мене це так, наче хтось в морду плюнув. Інші журнали так і зовсім перекручують, викидають найважливіші місця в віршах й т. і.
Старший брат Остапа Вишні, теж письменник-гуморист сорокарічний Василь Чечвянський розповідає про свою стратегію оригінальності. Щоб стати оригінальним «Чечвянський» edition, необхідно:
- Взяти псевдонім «Чечвянський». То дуже оригінально, і ні в кого такого не буде.
- Грати в шахи виключно на програш. Навіть гірше секретаря журналу «Всесвіт» Володимира Іволгіна.
- Не без успіху ловити рибу вудкою.
Готово, ви неперевершені.
А ще варто писати. І писати так, щоб дуже інтелігентні злодії повернули вам книжку, яку вкрали і почитали. То приємно, навіть якщо книжку написали не ви.
Минулого літа я ловив рибу на Дінці в селі Хотомлі.
За два місяці у мене вкрали плащ, чоботи і книжку І. Микитенка «Вуркагани».
Плащ і чоботи вкрали «всерйоз і надовго», а книжку через два дні підкинули з написом: «Жаль, що ти не автор, а то було б цікаво».
Я дуже зрадів, що навіть по таких глухих закутках уже цікавляться українськими авторами післяжовтневої доби.
Володимир Кузьміч — двадцятичотирирічний письменник, який писав про проблеми соціалістичного будівництва, індустріалізації і становлення радянської людини. У 1928 році він взяв участь у першому великому польоті українського аероплана К-4 за маршрутом Харків — Ростов — Кавказ — Тифліс — Баку — Харків, а про враження написав подорожній репортаж «5000 клм на радянському літаку. Нотатки з повітряної подорожі» для журналу «Молодняк» (№9, 1928).
Фото Володимира Кузьміча та українського аероплана К-4 над Харковом, 1928 року
Я пишу мій роман і мимохіть уявляю, як підо мною простеляється широчезна плитка Україна. Краплинками, цяточками височать заводи з кумедними димарями-сірничками. Все це внизу — на страшенній глибині. Неозорні обрії з мільйонами квадратових акрів невпинно повзуть навкруги. І в бесіді із споминами я то черкаю роботу, то знову записую нові думки.
Про нашу крилату Республіку пишу я твір.
Ритм іноземної преси
Майк Йогансен настільки зріднився з оглядами іноземних видань, що не може підвести своїх читачів і пропонує звернути увагу на ще одну великобританську газету — Daily News. Анатолій Бондарович ілюструє цей матеріал, а на колажі можна бачити її першу шпальту, де вказано Daily News та Westminster Gazette (які обʼєднались у 1928 році).
Цього разу текст рецензії дуже ритмічний; здається, що хлопчики-газетярі вже під нашими вікнами та кричать: «Daily News! Daily News! Daily News!». Про що ж таке пише ця газета? І про рекламу нового засобу від пана Понда, і про те, як добре, що дівчатам не треба залазити в корсети чи убирати волосся мільйонами шпильок, і про нову нью-йоркську школу для дівчат, де викладатимуть британки, і рецензія на роман Герберта Велза…
Daily News! Daily News! Daily News!
Зонтик чи палицю? Чи буде дощ, чи буде година? Коли дощ, беріть зонта, коли година, беріть палицю! Але завжди беріть з собою каву «Келону»! Вона готова в одну секунду! Варт запарити окропом! Не їжте хліба, не їжте бісквітів, не їжте тортів, не їжте печива! Їжте натуральну пшеницю в зернах Маффета!
На відміну від попередніх оглядів преси, цей — направду авангардистський: із кожним новим абзацом абсурд все наростає і наростає, речення стають все більш рваними, щоб читачі занурилися у всі глибини тематичного різноманіття цієї газети. Daily News — це сендвіч з газетних плакатів з ексчоловічою начинкою. Він наповнений перекрученим фаршем з реклами та новин різної свіжості. І нема на то ради. А Йогансен не дає оцінок, а лиш констатує повідомлення та розставляє акценти.
Час фотоетюдів
З нагоди 11-річчя Червоній армії по всьому номеру розкидані тематичні фотоетюди О. Борисова з «іпограмами» Майка Йогансена.
Ідуть масковані на герць,
Математичні і машинні.
— Живих цвіте живиця серць
В механізованій лавині.
Над містом ранішній туман,
Свирять сирени тонко й чисто,
Гармата вийшла на гарман
І з гір охороняє місто.
У вітер, в дощ, у град, у сніг.
У весну, в осінь, в зиму, в літо
Стоїть вартовий коло ніг
Новонародженого світу.
До речі, редакція «Універсального журналу» знову позичає фото. Цього разу в РАТАУ, Радіотелеграфного агентства України, що створене за ініціативою його тодішнього керівника, поета, одного із засновників акмеїзму, політичного і громадського діяча, молодшого брата Георгія Нарбута — Володимира Нарбута. РАТАУ виросло на основі УкрРОСТА (Українське Російське телеграфне агентство) та проіснувало майже 70 років і вже у 1990 році його перейменовують на «Укрінформ».
Фотоетюди зі збірника «Німецьке фото» (Das Deutsche Lichtbild 1928-29)
Зимовий фотоетюд з дівчиною на ковзанах нагадує, що це номер за лютий і зима — це не тільки морози, а й цікавий вид дозвілля. Фото «Гокей на льоду» продовжує традицію обирати щось цікаве та ефектне (в першому та другому номері це були кадри «Велосипедисти» Генріха Коммерайна та «Клепальник» Вальдемара Тітцентгалера) з німецького збірника «Німецьке фото» (Das Deutsche Lichtbild 1928-29) що «містить, поруч “естетних” цукерково-солодких фотографій старої школи, багато прекрасних фотографій новітніх напрямів». «УЖ» взагалі зазирав у німецькі тенденції фотографії, які перегукувалися з українськими 1920-ми — культом руху та спорту.
Для всіх, кого захоплює цікава верстка і хто працює з цифрами: редакція «УЖа» вперше настільки прицільно працює над візуалізацією даних, у номері її називають цифрілюстаціями. І це справді пожвавлює дуже специфічний матеріал від партійного діяча Власа Чубаря про звіт партії до п’ятиріччя без Леніна.
Географіє, моя ти географіє
Юрій Платонов, письменник та географ, який якраз був завідувачем кафедри фізичної географії Харківського університету та членом «Техно-мистецької групи А» (у яку входила частина як редакційної колегії, так і авторів «УЖа») у своєму нарисі «Плавучі острови» наближає до читачів географію. А ілюструє це все Веніамін Брискін, автор обкладинки цього номера журналу. Тут не тільки настроєві зображення, а й схеми з детальнішими поясненнями.
Починає Платонов з дуже ліричного вступу, а потім вміло занурює у реальність . Автор може поговорити про будь-що: вечір над Атлантикою чи тварин і екосистему такої, частково вигаданої Майком Йогансеном, місцевості, як Слобожанська Швейцарія. У автора дуже легка і приємна мова, особливо коли він починає розмірковувати про зниклі цивілізації Атлантиди, Пасифіди та Лемурії і впевненість деяких учених, що треба шукати причини та докази їхнього існування. Чи коли він перезбирає глобус заново, моделюючи, де могли бути континенти раніше. Авторська думка ширяє світами, нагадує про географічні відкриття та витягує дитячі спогади про барвистих пташок.
У Каневі на високій береговій кручі, на Тарасовій горі над Дніпром, маячить, як відомо, Шевченкова могила. Тисячі прочан прибувають до Канева пароплавом. Мальовничий береговий шлях веде їх попід горами до могили. Перед Тарасовою горою стоїть «гора з березками», виступають до Дніпра і інші гори, але прочани минають їх, не питаючи назви. А є серед них одна, відома в науковому світі як «слонова» гора. Пару років тому молодий українській геолог Мотря Мельник, копаючись у пісках цієї гори, знайшла, собі на радість, справжнісінького слонового зуба. Не мамутового, а зуба справжнього третєвікового слона, що так само любив, мабуть, сонце й хаші тропічного лісу, як теперішні його африканський та індійський брати.
Поки читачі та читачки занурюються в текст, а Юрій Платонов рекомендує почитати праці Альфреда Веґенера, «Універсальний журнал» не втрачає нагоди і рекламує себе:
Винаходи та знаки
Валентин Бородкін продовжує писати про винаходи та радянське будівництво. У нарисі «Творці з цеху» він розмірковує про те, якими бувають винахідники, іронізує, що, на щастя, не всі люди такі, та звертає увагу, що непомітні винаходи, без яскравих спецефектів, роблять дрібні, але вагомі зміни на промисловому рівні. Так, про них часто не надто цікаво читати, але як же вони впливають на життя.
Штампований герой «професіонал-винахідник» навіть не в американських умовах живе надзвичайно пишно: з покидьків виробництва він будує собі екстравагантний палац, з частин, зібраних на автомобільному цвинтарі, конструює чудернацьку машину й, сидячи в своєму показному кабінеті біля якогось химерного, допіру «утилітарно-удосконаленого» письмовного бюра, винаходить, негайно же заявляючи патент, геніальний електричний прилад, що автоматично стриже купони з облігацій державних позик.
Невдалий же будівник perpetuum mobile в цей час нидіє в убозтві, страхаючи експертів з ВРНГ (Вища рада народного господарства — ред.), черевики носить з підв’язаними мотузкою підметками й, нарешті, приходить до якогось з Едісонів просити роботи.
Конкурси цікаві. А результати які?
У попередньому номері редакція «УЖа» оголосила конкурс на найправильнішу відповідь на таке запитання:
Протягом 1929 року «Універсального журналу» вийде 12 зошитів. Кожний зошит коштує 50 коп. За 12 зошитів це — 6 карб. Чому це такий багатозмістовний і багатоілюстрований, безперечно найцікавіший в УСРР журнал коштує так дешево?
Тій людині, яка першою надішле правильну відповідь, обіцяли безплатно висилати «УЖ» протягом цілого 1929 року (цікаво, чи переможець нарікав, коли дізнався, що на весь 1929 рік журналу не вистачить).
Автори «УЖа» повідомили, що отримали аж понад 1000 відповідей, бо «треба ж бути цілковитим ідіотом, щоби не зуміти відповісти на таке просте запитання. Ми, звичайно, такого про наших шановних читачів не думаємо. Ми просто сподівались, що ніхто не пришле такої відповіді і ми зекономимо цілий комплект». А переміг Сергій Жук із села Євминка Остерського району на Чернігівщині, який замість однієї відповіді дав аж три, і всі правильні, а ще першим їх надіслав.
Ось його відповідь:
Відповідь на запитання редакції «УЖа». Чому «УЖ» коштує так дешево. Причин, що «УЖ» такий дешевий, є три. Перша, основна причина та, що видавництво бажає, щоб багатозмістовний і цікавий «УЖ» читали якнайширші кола робітників і селян. Ну, а інші причини самі собою відпадають.
Отож
Насамкінець не обійтися без вибачень від редакції, бо не можна ходити похмурими, лютими, аж чорними, навіть якщо друкарня наробила купу помилок. Тому у товстій чорній рамці лежить повідомлення, що «не з вини редакції (а найбільше друкарні) в попередньому No 3 “УЖа” трапилося чимало огріхів».
Редакція, ставши перед цим фактом, не могла через брак паперу передрукувати цей номер і мусила прийняти його від друкарні та пустити в продаж, який є. Отже, просимо Вас, шановні читачі, дарувати на цей раз ці прикрості і покладаємося на Вашу, читацьку, кмітливість, сподіваючися, що всі ці помилки не зменшать задоволення від читання журналу.
Оновлене гасло журналу
Журнал додає уточнення до гасла «Немає в світі такої речі, що за неї не можна б цікаво розповісти», визнаючи, що є на світі й нудні речі. А ще рекламує себе та інші видання на своїх шпальтах, розважає, інтригує, навчає та жартує. Завершується номер пропозицією передплатити літературно-критичний і мистецький місячник «Життя і революція» та звернути увагу, що триває другий всесоюзний двотижневик ощадження і пора зробити свій внесок на індустріалізацію країни.
Цей номер виявився сповненим і нагадувань про річницю Червоної армії, і інформації про кіно, і цікавих оповідей, й іронічних оглядів, і навіть візуалізації даних та логічних загадок. Точно було не нудно, а далі — тільки цікавіше.
Джерела:
Цимбал Ярина. «УЖ» — радісне дзеркало нашої бадьорої епохи. Читомо
Цимбал Ярина. Леся Українка, Булґаков і Кубань. Український тиждень
Проєкт «Цей день в історії»
Михайлов Анатолій, Сорока Михайло. Як Володимир Нарбут започаткував РАТАУ та як він загинув. Укрінформ.
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Джерела ілюстрацій:
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайту openkurbas.org
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Фото Володимира Кузьмича — сайт Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України
