«Фантастична Україна» — це проєкт, реалізований у межах конкурсу Українського інституту книги, під час якого письменниці й засновниці спільноти «Фантастичні talk(s)» Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол, Ірина Грабовська, Наталія Матолінець і Дарія Піскозуб проводять літературні заходи в десятьох містах України.
Уже відбулися заходи в містах Київського та Вінницько-Житомирського кола. Протягом подорожі Львівщиною мисткині відвідали Самбір, Стрий, Дрогобич та Трускавець. У своїх щоденниках письменниці проєкту «Фантастичні talk(s)» поділилися враженнями про бібліотеки, їхніх працівниць та аудиторію, з якою поспілкувалися на зустрічах.
Самбір
Дарія Піскозуб: Я з нетерпінням чекала на Львівське кільце туру «Фантастична Україна»: частково тому, що це Львівщина, де я прожила все своє життя, і частково тому, що нагода побачитися з усіма «фантастичними» для мене — це велика рідкість і велике щастя. Зазвичай, що б не відбувалося, яка б не була погода, ми здатні зарядити одна одну, придумати нові плани й синхронізуватися по поточних, а також при цьому класно й гідно виступити.
Наталія Матолінець: Загалом склалося так, що перші поїздки нашого туру припали на великі книжкові події: Книжкову країну в Києві та Форум видавців у Львові. Тож це було цікавим контрастом, коли з такого велелюдного масштабного книжкового свята ти менш ніж за годину потрапляєш в абсолютно інші обставини, в іншу атмосферу, зокрема в бібліотеках.
За мою книжкову кар’єру я мала багато досвіду з подіями та зустрічами в бібліотеках: так, були дуже класні заходи, часто непередбачувані, коли, наприклад, приводили заплановану вікову категорію — буває, що коли подія для когось запланована, ця аудиторія виходила геть холодна опісля, а от молодші чи старші школярі, навпаки, загорялися. І це також цікавий досвід, який часто залежить від учителів або бібліотекарів.
Наталія Довгопол: Цього разу ми їхали всі впятьох на кілька днів, і, звісно, це також змінює динаміку, тому що нас більше й потрібно дещо інакше планувати. Зрештою, дуже шкода, що все так швидко проходить і ти не встигаєш справді роздивитися місця, у які потрапляєш, бо, наприклад, Самбір — симпатичне містечко з красивезними будівлями. І якби було більше часу на кожне місто, то можна було би знайти цікавинки, оглядаючи це все. Але виходить, що на кожне місто ми маємо дуже обмежену кількість часу. І здебільшого це просто презентація і потім доїзд до іншої точки.
Цього разу в Самборі до бібліотеки прийшов мер з усією своєю командою. Вони хотіли, щоб ми якнайшвидше почали, а тоді швидко вручили квіти і пішли. Це скоріше був такий символічний жест для місцевої преси, далі ми продовжували захід уже без них.
Робота бібліотекарок
Світлана Тараторіна: У Самборі ми проводили зустріч в абсолютно новій бібліотеці — «Фантастичні» були першими гостями в цьому просторі. Людей було достатньо, вони активні й живі, ставили запитання, цікавилися нашою діяльністю. Опісля ми залишилися ще поговорити з бібліотекарками, нас пригостили чаєм, і це було дуже мило. Вони також поділилися своїм болем.
Зокрема це дві бібліотекарки, які працюють у сфері вже близько 40 років. Як нам сказали, зараз в ОТГ дуже скоротилась кількість бібліотек. Конкретно та, де ми були, віднедавна стала об’єднанням кількох міських. Зараз її працівниці займаються переважно тим, що списують книжки у старих бібліотеках, які через закриття передають їх університетам, школам. Фонд поповнюється також завдяки читачам та донорам.
Наталія Довгопол: Цікаво, що працівниці бібліотеки обдзвонювали своїх читачів особисто, аби вони прийшли на зустріч, і деякі навіть принесли із собою стос наших книжок. Здебільшого на події були студенти, а серед постійних читачів — старші люди. Тож у нас був своєрідний мікс за віковими категоріями.
Узагалі приміщення дуже гарне, хоча й розташоване в під’їзді житлового будинку. Незважаючи на візит мерії, подія пройшла вдало й позитивно, а після неї бібліотекарки пригощали нас канапками й із радістю ділилися нюансами своєї роботи. Це, на нашу думку, була для них своєрідна психотерапія.
Стрий
Світлана Тараторіна: Мене дуже вразила кількість муралів із героями війни у Стрию. І взагалі яскраво відчувається, як місто переживає цей важкий час. Нас попросили дещо затримати подію, адже в цей момент люди якраз прощалися з воїном. Усі, хто був тоді на центральній вулиці, ставали на коліна, за загиблим військовим їхав оркестр. Це було дуже зворушливо.
У Стрию, як і в більшості бібліотек, було страшенно холодно, тому що опалювальний сезон ще не почався. Попри це подія пройшла добре. Загалом до нас на зустрічі часто приходили місцеві письменники й поети. Цього разу ми познайомилися з пані, яка назвала себе ученицею Тичини та розповіла про свої зустрічі з теперішніми вже класиками літератури. Це було цікаво, а у відповідь ми розповіли їй про себе та подарували книжки.
Дарія Піскозуб: Саме у Стрию ми зустріли бажану аудиторію: в місцевій бібліотеці чекала активна молодь, зокрема ті, хто нас уже знав, та ті, хто ще не читали наших творів, але все одно були щиро зацікавлені в розмові. Нам вдалося поспілкуватися з внутрішньо переміщеними людьми. Особливо для тих із них, чиї регіони ми згадували у своїх книжках, ця зустріч була начебто можливістю простягнути ниточку до свого дому, до того місця, куди вони не можуть повернутися.
Стрий виявився щирим та автентичним. Це місто, у яке ми з «Фантастичними» ще будемо повертатися, адже тут, вочевидь, слід зачіпати нову аудиторію, спраглу до української культури.
Дрогобич
Світлана Тараторіна: Після Стрия у цей же день ми відвідали прекрасний і старовинний Дрогобич. А бібліотека, де відбувалася подія, також ніби відповідає духові міста — це приміщення старої єврейської синагоги. Водночас було дуже холодно.
У Дрогобичі ми мали дорослу аудиторію. Прийшли представниці філологічного факультету тутешнього університету, тому в нас навіть відбулася запальна дискусія стосовно жанру фантастики й того, як він розвивається. Тут у нас були також цікаві й незвичні запитання, на кшталт того, як ми ставимося до християнського фентезі або як саме видаємо книжки. Ми розповіли про те, чим сьогодні живе видавничий ринок і як узагалі відбувається шлях від рукопису до книжки на прикладі нашого досвіду.
Наталія Довгопол: Бібліотека у Дрогобичі сильно вразила, адже це будівля колишньої синагоги. Всередині було неймовірно гарно. Втім, у таких великих залах, коли люди сидять за партами далеко одне від одного, досить складно виступати без мікрофона.
Протягом туру ми спостерегли, що важливо створити комфортний простір для презентації, тобто не лише виділити залу, а й подбати про те, аби все і всіх було чутно, видно. Бібліотеки завжди намагаються зробити це відповідно до свого планування чи можливостей. Навіть наявність води для спікерів відіграє значну роль.
У Дрогобичі також вдалося трішки прогулятися, а тому враження про це місто та подію вийшли повнішими: коли маєш додаткові враження про локацію, то \ наче відчуваєш певну віддачу від цього місця, ти фіксуєш і запам’ятовуєш усе краще.
Трускавець
Світлана Тараторіна: Наступна подія була у Трускавці. Це відчутно інакше місто порівняно з попередніми — воно туристичне, і це відчувається в усьому, зокрема в тому, які люди навколо і як вони ставляться до свого простору проживання.
Зустріч відбулася в дитячій бібліотеці — до цього ми зустрічалися в дорослих бібліотеках, тож це єдиний дитячий простір у нашому турі. Аудиторія також була змішана. Нам ставили найрізноманітніші запитання, і не тільки про те, що стосується безпосередньо творчості, а й про процес письма, час і ресурси на історію. Опісля було неформальне спілкування, яке вже встигло стати невід’ємною складовою наших зустрічей.
Також ми прогулялися Трускавцем — зробила екскурсію Наталія Матолінець, адже вона знавчиня Львівського регіону.
Різні досвіди
Дарія Піскозуб: Приїхавши в бібліотеку у Трускавці, ми зайшли в холодне приміщення. Уже на місці бібліотекарки повідомили нам, що слід було вдягатися тепліше й недоречно виступати в куртках. Окрім наших глядачів, у залі чекали трійко сопілкарів, які на привітання заграли патріотичну пісню, опісля нам передали слово.
Попри такий трішки натягнутий початок, розмова з аудиторією стала плідною і яскравою. Але часом виникали й дивні запитання, наприклад, хто нас фінансує і чи ми заміжні. Ми відгороджувалися від особистих тем професійною лексикою, переводячи на жарт та намагаючись знайти спільну мову з людьми. Це було аж ніяк не спробою аудиторії зачепити, радше складалося враження, ніби простір бібліотеки перебуває в минулому часі, коли українське суспільство було зовсім іншим і по-іншому сприймало події та зустрічі з письменниками й письменницями.
Наталія Матолінець: Коли ми рушали в цей тур, мені було цікаво, який досвід нас чекає. Бо все таки найчастіше бібліотеки — це різна аудиторія, і переважно вона холодна. Під час туру бувало різне: були люди, що не знають і не читають фантастику. Були люди, що прийшли на зустріч із юними поетесами, тому що нас так прорекламували без нашого відома, або ж поширилася неправильна інформація про нас — водночас це досвід, на який варто зважати надалі. Але й були люди, які люблять і читають жанр, у якому ми творимо. Наприклад, я познайомилася зі своєю читачкою, яка спеціально приїздила на подію з іншого міста.
Тобто це абсолютно різна аудиторія, з якою треба балансувати. Наші зустрічі були на загал ознайомчі: ми розповідали і про свою творчість, і трохи намагалися говорити про письменництво, про український книжковий ринок, про фантастику. Це балансування наче спрацьовувало, а часом здавалося, що не завжди. Так, наприклад, нам ставили несподівані запитання про особисте життя.
Можливо, це певна локальна специфіка, а може, це зацікавлення людей здебільшого практичним аспектом письменницької роботи. І до цього також треба бути готовим надалі — мені здається, що тепер ми вже готові до всього.
Теорія про загрожену культуру
Дарія Піскозуб: Під час поїздки ми обговорювали теорію, яка зародилася від початку подорожей Україною. Ми припустили: що більш небезпечною є територія, то більше загроз там виникає для культури і її розвитку, тож і люди хочуть більше читати, слухати й пізнавати українське. Така тенденція впливає і на бібліотеки.
За кар’єру я мала кілька зустрічей у бібліотеках. Так, минулоріч разом із Іриною Грабовською, Павлом Дерев’янком та Андрієм Новіком виступала в Чернігові, і місцевий простір спеціально для нас відкрився в неробочий день — це був несподівано приємний та неймовірний вклад від них: вони виклалися не на 100, а на всі 200. Також прекрасно організованими були онлайн-події з бібліотеками Луганська та південних регіонів.
Тож коли ми подорожували просторами Львівщини, поділилися своїми «за» і «проти» в цій теорії. З одного боку, були цікаві розмови з аудиторією про жанр та книжковий ринок, з іншого — часом некомфортні умови для виступу та несподівані зауваги до того, що, наприклад, у наших текстах мало імен питомо українських, тому їх складно запам’ятовувати під час читання, або ж що факти про жанр не зовсім релевантні до реальної ситуації на ринку.
Ми розуміємо, що населення такої великої країни, як Україна, буде різнитися. Розуміємо й те, що війна, яку ми проживаємо, впливає на людей по-різному. І ми страшенно хотіли б, аби ті аргументи з наших щоденників використали для росту, для того, аби більше й більше авторів їздили в бібліотеки, знаючи, що приміщення підготують, що їх там чекатимуть, не плутатимуть їхні прізвища, а аудиторія спілкуватиметься активно, на одному рівні з ними.
Наталія Матолінець: Заразом траплялися дуже гарні моменти, коли фактично на кожній зустрічі і на Київщині, і на Львівщині було щонайменше кілька людей, які приходили з книгами, дуже-дуже радісні, тому що події з улюбленими авторами в невеличкому місті трапляються нечасто. У Дрогобичі прийшла моя читачка, принесла підписати книги і сказала, що ось тут тільки дві книги, тому що інші залишилися в Харкові, бо вона внутрішньо переміщена особа. І для мене було цінно бачити, що людина навіть у таких умовах знаходить і час на книжки, і змогу займатися тим, що їй подобається, та отримувати задоволення від цього. Такі зустрічі з тими, хто приходили з сяючими очима, компенсували якісь некомфортні чи холодні моменти. І я рада, що в нас на кожному івенті були оці люди з сяючими очима.
Ми абсолютно точно багато досвіду отримали з цих зустрічей і також розуміння, який розрив є між тим книжковим життям, яке ми бачимо в містах, де зараз мешкаємо, — в Києві, у Львові, — і просто за годину чи й менше від них. Ми побачили цей розрив між заходами, між аудиторією, між наповненістю, і цікаво, куди це рухатиметься далі.
Світлана Тараторіна: Бібліотеки на Львівщині, безперечно, прагнуть нових людей, хочуть, щоб до них приходила нова аудиторія, оскільки поки найчастішими відвідувачами є люди старшого віку, які не мають особливих ресурсів для покупки книжок, або діти, що приходять на спеціальні події. Всі потребують оновлення аудиторії, перетворення бібліотек на сучасні хаби чи центри, які би приваблювали такими зустрічами зокрема й молодь.
Ми також із колегами говорили про феномен загроженої культури: якщо на Київщині це дуже відчутно — люди чіпляються за книжки, книжкові події, можливість гуртуватися на базі бібліотек, — то на Львівщині це виражено меншою мірою. Тут радше певна зашкарублість і зупиненість у часі, коли, мабуть, змінюватися не дуже хочеться, а реальність не надто до того підштовхує.
Я насправді не знаю, що тут можна було б запропонувати, але мені здається, що хоча б те, що ми робимо, ось такі мистецькі тури, намагання якось оживити діяльність бібліотек — це теж добре. Бо ми оприявнюємо ці простори, якими потрібно користуватися, у яких потрібно вкладати як мінімум людські ресурси, які потрібно оновлювати.
