Одним із проєктів програми креативного партнерства України та Великої Британії на 2024 рік стала мистецька резиденція у шотландському центрі Hospitalfield, організована у співпраці із дніпровською громадською організацією Kultura Medialna. Її тема — зерно у його агрокультурному та метафоричному значеннях.
Hospitalfield — це мистецька організація у місті Арброт на північно-східному узбережжі Шотландії, що розпочала свою діяльність ще у 1901 році на замовлення подружжя Фрейзерів у їхньому маєтку. Від початку йшлося не лише про художню школу або ж простір для експозицій, а й про місце, де митці могли зупинитися, поїсти, відпочити в саду. Тож сучасна діяльність центру — резиденції, спільні митецькі вечері та публічні навчальні програми — продовжує традицію, закладену засновниками. Теми, до яких звертається організація нині, великою мірою зумовлені регіоном, де вона розташована.
Маєток резиденції Hospitalfield. Фото: Діана Халілова
«Для нас важливо розглядати питання продовольчої безпеки, а також локальні проблеми в Ангусі — сільському регіоні, в якому багато, наприклад, ягідних ферм. Крім цього, тут у величезних обсягах вирощуються зернові культури. Це, звісно, більшою мірою комерційна індустрія, проте в Шотландії зростає зацікавлення у зерновій спадщині, люди шукають способи виробництва хліба з власної сировини та її вирощування. В архітектурі Hospitalfield та на картинах в маєтку також досить часто зустрічаються романтизовані образи села, зокрема повʼязані із зерновою культурою. Тож нам було цікаво заглибитися в розмови на цю тему», — розповідає програмна та комунікаційна менеджерка Hospitalfield Сіселі Фаррер.
Співпраця для виходу на глобальні контексти
Ідея провести спільну для двох країн ініціативу постала у 2023 році, коли на вересневу резиденцію, організовану у співпраці Британської Ради у Шотландії, Українського інституту та Creative Scotland, приїхала Катерина Русецька — менеджерка проєктів дніпровської організації Kultura Medialna. Тоді стало зрозуміло, що обидві мистецькі організації цікавляться продовольчою безпекою. Так, у Kultura Medialna та Дніпровського центру сучасної культури (DCCC) є проєкт Community kitchen, який організовує художниця Діана Халілова. В його основі — зустрічі охочих, на яких вони разом готують певні тематичні страви, наприклад обʼєднані спільним продуктом або походженням, а також говорять про їхню історію та інші культурні виміри. Крім того, тема зерна стала особливо резонансною через повномасштабне російське вторгнення, яке поставило під загрозу харчову безпеку не лише України, а й частини світу.
«Я приїхала на цю резиденцію відразу після того, як працювала на півдні України з фермерами. Тоді новини про недотримання Росією зернової угоди звучали загрозливо для глобального розподілу їжі у світі. Проте геть інша річ — говорити безпосередньо з фермерами, в яких повністю змінилася вся логістика, чиї поля перебувають частково в окупації, частково на лінії фронту. Тож, коли зайшла мова про фестиваль, присвячений зерну, ми з Сіселі зрозуміли, що варто робити спільний проєкт і говорити не лише про локальний вимір Шотландії, а й глобальніше», — ділиться Катерина Русецька.
Катерина Русецька. Фото з сайту Hospitalfield
У резиденції не було open call, митців для участі запропонувала Катерина Русецька, спираючись на кілька аргументів: інтерес до теми їжі, дотичність до півдня та робота в полях (тобто in the field без жодних метафор). Так учасниками стали мисткиня Діана Халілова, яка осмислює теми їжі крізь призму політики та економіки, курує вже згаданий проєкт Community kitchen, і фотограф Олександр Населенко, який працює фіксером, документує життя на прифронтовій території, зокрема роботу фермерів у полях. Проте, поїхати на резиденцію у Шотландію та взяти участь у фестивалі вдалося лише Діані.
Простір для кроскультурного діалогу
У межах резиденції Діана Халілова монтувала документальний фільм Supernatural Bread, який вона разом з оператором Павлом Дорогим зняла в харківському Інституті рослинництва імені Юрʼєва. Його сюжет побудований довкола зерна пшениці, яке науковцям приніс літній житель села на Харківщині вже в умовах широкомасштабного вторгнення. Цей сорт зерна родина чоловіка вирощувала для власних потреб не одне покоління, ще з козацької доби. А коли виникла чергова велика загроза, його на збереження та дослідження віддали науковцям.
Перегляд фільму під час резиденції Hospitalfield. Фото: Катерина Русецька
«У фільмі я спробувала сконструювати цю оповідь крізь інтервʼю з одним зі співробітників інституту. Тобто підкреслити те, що навіть у кризовий момент у країні, на початку повномасштабного вторгнення, цьому чоловіку було важливо зберегти ось це зерно стародавнього сорту для наступних поколінь і таким чином дати надію людям на виживання і на продовження життя», — ділиться авторка фільму Діана Халілова.
Ця індивідуальна ініціатива напрочуд добре поєднується з глобальними діалогами про важливість підтримувати біорізноманіття та власні, локальні сорти сільськогосподарських культур. Зокрема, до цього тренду на повернення до місцевих виробників долучаються і шотландські фермери. Наприклад, на фестивалі Hospitalfield була організація Scotland the Bread, яка працює лише з місцевими зерном і з локальними мельниками та пекарями. Це кооператив виробників, яких обʼєднує ідея сталого розвитку регіону, як-то вирощування якіснішого зерна чи випікання кращого хліба, щоб поліпшити харчування спільноти. Проте ця, на перший погляд, спільна для обох країн тема насправді окреслює проблему у сприйнятті України світом.
Діана Халілова. Фото: Віктор Константінов
Так, в одному промовідео цієї організації згадується українське зерно як таке, що має йти у країни, які цього найбільше потребують. Натомість Шотландії не треба імпортованої, дешевшої сировини: вона може виробляти власну. Звісно, не йдеться про те, що «дешевше» означає гірше, проте стає зрозуміло, що з низки вагомих причин, як-то підтримка локальної економіки чи зменшення вуглецевого сліду, українське зерно їм не потрібне.
«Уся розмова про екологічність, сталість, бачення майбутнього ніби виносить нас за дужки. З одного боку, мене, як українку, це дуже зачепило, бо ж ми теж прагнемо до свідомого споживання й підтримуємо локальні виробництва. Тому під час роботи над фільмом я тримала в голові думку, що варто проговорити це для шотландської аудиторії. А з іншого боку, назріли питання, які давно мене турбували: чи нам потрібний статус житниці Європи? чи є від нього якась статусна користь?» — міркує Діана Халілова.
Не лише агрокультура
Співпраця України та Шотландії в цій резиденції дала змогу подивитися на таку звичну річ, як зерно, відразу з кількох ракурсів з огляду на досвід кожної з країн. Для нас розмова про зерно — це ще й спосіб розповісти про історію з різних перспектив, крізь трагедію Голодомору, стійкість фермерів в умовах російської агресії або ж, власне, роль ресурсної території, яку пропонує статус «житниця Європи». Кожен із цих шляхів сповнений трагізму, ці травми нам ще треба пропрацювати самим, щоб запропонувати світу свої відповіді на питання, зокрема, продовольчого статусу.
Фото: Діана Халілова
Однак шотландцям історична перспектива дає інші приводи замислитися на тему зерна. Наріжним каменем стає зелена революція — період після Другої світової війни, коли впровадили ґрунтовні зміни у ведення сільського господарства. Тоді орієнтація на монокультури, використання синтетичних добрив та хімікатів почали витісняти традиційні методи ведення господарства. З одного боку, це уможливило надврожаї, завдяки яким продовольства стало вистачати на більшу кількість населення, з іншого — значно скоротило біорізноманіття та спроможності вирощувати локальні сільськогосподарські культури. Крім того, невпинна індустріалізація остаточно відчужила більшість людей від землі, що врешті-решт зробило роботу фермерів невидимою.
«Мало хто зараз задумується, як виробляється хліб. Навіть ті, хто випікає його вдома, використовують вже готове борошно. Усі процеси, що стоять за цим, лишаються за кадром для більшості містян», — ділиться Діана Халілова.
Проте зерно ширше за агрокультуру, воно має й метафоричні значення, які єднають довкола себе представників багатьох народів: нове життя, справжня сутність, надія. Саме надія і стала лейтмотивом фестивалю. З вірою у можливе відновлення шотландські фермери повертаються до традиційного сільського господарства, а українські — виходять на роботу в поля близько від лінії фронту, аби люди мали, що їсти наступного року. Заради майбутніх поколінь літній чоловік із Харківщини поділився родинним сортом зерна з науковцями, а перехід на локальне виробництво дає надію, що кліматичні зміни можна хоча б відтермінувати.
Ціна українського зерна
Ще одним українським складником фестивалю мав бути фільм про українських фермерів, який кураторка Катерина Русецька та режисер Маркус Хіп планували створити напередодні резиденції. За задумом це мало бути документальне роудмуві із протагоністом — фермером, який попри все продовжує працювати поблизу фронту. Ця ідея зародилася із розмови з одним із таких фермерів, частина угідь якого вже опинялася на окупованих територіях, а решта — на кордоні Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей.
Речі з фільму. Фото: Катерина Русецька
«Найближчі поля, на яких він працював, розташовувалися лише за сім кілометрів від лінії фронту. До повномасштабного вторгнення у його команді працювало сорок людей, а станом на 2023 рік — тільки вісім. За фахом він тракторист, проте через брак людей вимушений працювати ще й водієм вантажівки. Коли ми з ним зустрілися, він був уже другий тиждень у дорозі і в очікуванні, коли врешті передадуть зерно», — розповідає проєктна менеджерка Kultura Medialna Катерина Русецька.
Проте команду чекало одразу кілька перешкод. І найбільшою з них стала навіть не небезпека, повʼязана з війною, а глобальне потепління. Через кліматичні зміни збір врожаю закінчився на чотири тижні раніше навіть у північних регіонах України, а про Південь, який мав бути у фокусі уваги, годі й казати. Тому у звичні для жнив терміни фільмувати вже не було що. Другою перешкодою стала втома фермерів, не лише через роботу в надважких умовах або ж нескінченні хвилювання, а й через постійну увагу журналістів.
«До них регулярно приїжджають репортери, але їм до них уже байдуже. Вони щодня виживають, хвилюються за свої склади, техніку, угіддя, які постійно обстрілюють, власноруч розміновують поля, бо без цього не вдасться працювати. А підтримки за таких умов не вистачає. І про це потрібно знімати і розповідати, тому ми з Маркусом не покидаємо цю ідею», — ділиться Катерина Русецька.
Продовження фестивалю в Дніпрі
Резиденція в Шотландії лишила по собі чимало запитань. Як труднощі вирощування зерна в одних регіонах здатні допомогти долати сільськогосподарські виклики в інших? Які є аналоги екологічного агровиробництва без експлуатації земель «інших»? Чи може відновлення звʼязку із землею водночас реконструювати міжлюдські стосунки у спільнотах? Та, врешті, як митці осмислюють агрокультурні кризи у своїх творах? Тому дискусія довкола зерна у його широких контекстах матиме продовження вже у Дніпрі. Так, з 7 листопада 2024 року до 1 лютого 2025 року у центрі сучасної культури в Дніпрі (DCCC) триватиме виставка «Кому ж іще це поле дороге?», створена у співпраці Kultura Medialna з артцентром Hospitalfield House та Feast Journal. За підтримки програми UK/UA Creative Partnerships Британської Ради та Українського інституту.
«Ми прагнемо, щоб елементи фестивалю та дискусій щодо зерна, які були в Шотландії, зʼявилися і розвивалися тепер уже в українському контексті зі спільнотою місцевих художників та з локальною аудиторією», — ділиться Сіселі Фаррер.
У межах виставки можна буде побачити роботи Олександра Населенка, який не мав змоги бути на шотландській резиденції. Також серед учасників є як митці та мисткині з України: Сана Шахмурадова-Танська, Василь Ткаченко (Лях), Ірина Лоскот, Діана Халілова, Дарія Цимбалюк, так і з інших країн: Діа Мрад (Ліван), Самаа Емад (Палестина), Назіра Карімі (Казахстан/Таджикістан), Нур Уайда (Індонезія). Кураторками фестивалю стали Катерина Русецька, Сіселі Фаррер, Діана Халілова та Лора Мансфілд.
Роботи експозиції обʼєднані досвідом утрати: доступу до власної землі, права володіти і працювати на ній та й загалом знання про неї, — які митці у різний спосіб осмислюють. І хоч причини цих втрат доволі різні: від поступового занепаду особистої взаємодії з землею через розвиток агропромисловості до війни, що нищить все на своєму шляху, — шукати спільні точки все одно варто і потрібно. Бо ж, урешті-решт, продовольча криза більшою чи меншою мірою стосується кожного.
