Пулітцерівська премія — 2024: переможці літературних номінацій

Пулітцерівська премія в літературних номінаціях — нагорода, яка від самого початку і до 2024 року вручалася лише громадянам США. Цього року це правило вже втратить свою чинність, проте ця підкреслена американськість і є тим лакмусовим папірцем, завдяки якому ми читаємо американське суспільство. Саме через це нас так хвилюють лауреати Пулітцерівської премії з літератури. Ми з року в рік стежимо за переможними списками, формуємо з них вішлісти, адже ці тексти можуть чи не найкраще розкрити, чим живе американське суспільство сьогодні, увиразнюючи тенденції і, можливо, передбачаючи нові.

Джейн Енн Філліпс уже не вперше звертається до теми воєн. Night Watch — це шостий роман авторки, який разом із дебютним Machine Dreams (вийшов у 1984 році й оповідає про сім’ю під час Великої депресії в Америці, Другу світову та В’єтнамську війну) і пізнішим Lark & Termite (виданий через 24 роки, він про родину, в якій батько воює в Кореї) утворюють своєрідну трилогію. Цікаво, що події всіх трьох романів відбуваються в Західній Вірджинії, звідки письменниця родом, а Night Watch, на відміну від двох інших текстів, за рецензією The New York Times, — уже не зізнання в коханні гористій батьківщині Філліпс: це портрет розірваного пейзажу й таких самих людей, що його сповнюють. (Ви теж почали наспівувати Take Me Home, Country Roads?)

Night Watch — це історія про 12-річну Коналі та її матір Елізу, які після Громадянської війни в США опиняються в Транс-Аллегейнській лікарні для душевнохворих (це реальна лікарня, з 1994 року — музейний комплекс). Пишучи про 1864 рік, часи війни між Північчю та Півднем, і про 1874-й, коли минуло майже десять років після її завершення, авторка послідовно працює з проблемами тривалої травми війни, ПТСР у військових, сирітства та пошуків батька, домашнього насилля щодо жінок і дітей, із расовим питанням, а також з ідеєю, що навіть через десятиліття після закінчення війна все ще триває і для цивільних, і для комбатантів.

Оцінки критиків розділилися, та для Філліпс, досвідченої стилістки, лауреатки престижних літературних премій, професорки англійської філології і викладачки творчого письма, Пулітцер став невипадковою нагородою. Щоправда, читачі на ґудрідзі поставили книжці середню оцінку 3,78 на основі 9500 вражень.

Жаклін Джонс — почесна професорка Техаського університету в Остіні та експрезидентка Американської історичної асоціації. Цьогоріч Джонс утретє опиняється в списках Пулітцерівської премії і вперше здобуває її. У 1986 році авторку висунули на Пулітцера за дослідження Labor of Love, Labor of Sorrow: Black Women, Work and the Family from Slavery to the Present, у 2014 році її знову номінували за історичний нонфікшн — працю A Dreadful Deceit: The Myth of Race from the Colonial Era to Obama’s America.

У No Right to an Honest Living на прикладі Бостона Жаклін Джонс досліджує неочевидну проблему «вивченої байдужості» (по-простому — лицемірності), яка існувала до Громадянської війни, під час та після неї. Авторка показує, яким неоднорідним був аболіціоністський рух, а бостонці, хоча й начебто перебували в авангарді боротьби з рабством, на ділі не були готові відстоювати інтереси темношкірого населення, коли йому довелося конкурувати за низькооплачувану роботу з білими іммігрантами. Важливо, що Джонс не лише викриває лицемірну політику, а й знаходить в архівах свідчення успішної боротьби: попри все темношкірі містяни відкривали свої бізнеси, аби здобути фінансову незалежність.

Прикметно, що всі три «пулітцерівські» книжки Жаклін Джонс вийшли в одному видавництві наукової літератури Basic Books. Та хоча No Right to an Honest Living відкриває несподівані сторінки в історії США і принесла авторці Пулітцер, праця фактично не вийшла за межі академічних і профільних спільнот, отримавши хай і високі, та поодинокі відгуки критиків і читачів. На ґудрідзі рейтинг книжки 3,98, проте на основі лише 52 оцінок.

Цьогоріч журі обрало двох лауреатів у цій категорії.

King: A Life Джонатана Айґа — не несподівана перемога. Айґ у журналістиці 44 роки, у його портфоліо є тексти для The New York Times, Washington Post; він працював редактором The New Yorker; його книжки пошановані престижними галузевими нагородами, особливо Ali: A Life, біографія Мухаммада Алі, що здобула 2018 року PEN/ESPN Award.

Цю біографію Мартіна Лютера Кінга недарма називають головною: авторитетності їй додає не лише використання доти засекречених архівів ФБР, а й професіоналізм автора та глибина пошуків і відкриттів. Айґ пише про Кінга без надмірної компліментарності, а також розкриває не надто приємні сторони особистості проповідника, зображуючи майже легендарну постать нюансовано.

Але увага до King: A Life була прикута ще до публікації книжки: після того, як Джонатан Айґ поділився архівними знахідками неправдивості критики Мартіном Лютером Кінгом Малкольма Ікса, іншого борця за свободи темношкірого населення Штатів. Природно, що після виходу біографія Кінга отримала найвищі оцінки провідних американських видань, потрапивши в перелік улюблених книжок Барака Обами за 2023 рік. Цікаво, що, на відміну від дослідження No Right to an Honest Living Жаклін Джонс, так само базованого на багатьох архівних матеріалах, книжка Айґа викликала жвавий інтерес як в академічних колах, так і серед широкого читацтва: на ґудрідзі з 8000 оцінок 70% — це максимальні 5 зірочок.

Іліан Ву — корейсько-американська письменниця, у доробку якої всього дві книжки. І перша The Great Divorce (2010), і друга Master Slave Husband Wife (2023) — історії американських подружжів ХІХ століття. Але її дебютну наукову працю сприйняли неоднозначно. Авторка обрала важливу соціально-історичну тему: випадок Юніс Чепмен, реальної жінки, яка змінила уявлення про шлюб та права жінок у ньому, зокрема право матері на дитину, виступивши проти свого чоловіка та спільноти шейкерів — протестантської секти. Однак у рецензії The New York Times Іліан Ву дорікали нестандартизованою подачею джерел і відсутністю бібліографії, через що текст складно перевірити на історичну достовірність.

Пулітцероносна Master Slave Husband Wife — теж історія реальних людей. На позір цей текст більше пригодницький, ніж історичний, тому критики часто зосереджуються саме на його формі та динаміці. Головні герої — подружжя Крафтів, які в 1848 році рятуються від рабства: вдаючи білого багатія і його слугу, метиска Еллен та темношкірий Вільям утікають із Півдня на Північ США, а згодом покидають країну, аби не повернутися до колишніх власників через закон 1850 року про рабів-утікачів. Сама собою історія Крафтів вражає, а Іліан Ву, як ідеться в рецензії The New York Times, вдалося зробити її кінематографічною.

Прикметно, що в Master Slave Husband Wife є примітки до джерел і не бракує бібліографії та покажчика. Цього разу авторка задовольнила запити і вибагливих читачів з академічної традиції (навіть університетського пулітцерівського журі), і тих, для кого в нонфікшні важлива сюжетність. Оцінка на ґудрідзі — 3,99 на основі приблизно 14 тисяч вражень.

У світі протягом останніх десятиліть есеїстика та автофікшн, написані жінками, стають дедалі популярнішими. Зокрема завдяки тому, що ці тексти підсвічують неочевидні жіночі досвіди, стосуються непроговорюваних або рідко згадуваних речей, вирізняються гостротою спостережень, новизною мови та поєднанням жанрів. Останнє, за формулюванням пулітцерівського комітету, і принесло Liliana’s Invincible Summer Крістіни Рівери Ґарси перемогу.

Мемуари Ґарси є великим есеєм і тяжіють до трукрайму. Авторка розповідає історію своєї молодшої сестри Ліліани, убитої 1990 року її колишнім хлопцем, який так і не був покараний за вчинений злочин. Ліліана — одна з багатьох жертв феміциду — вбивства жінок на ґрунті ненависті. Роблячи приватну історію публічною, Ґарса, титулована письменниця та науковиця з багаторічним досвідом у гуманітаристиці, не лише рефлексує досвід утрати, а й показує корумпованість і бездіяльність поліції, вплив патріархату на жінок і чоловіків, досліджує аб’юзивні стосунки. Для Крістіни Рівери Ґарси важливою є не лише історія, у яку вона заглиблюється, відтворюючи події зі щоденникових записів сестри чи незліченних розмов з тими, хто був близький до дівчини, а й мова, якою вона говорить про втрату, її переживання та життя до смерті близької людини й після. У рецензії Washington Post ідеться, що не всі досвіди можна передати словами. І тим ці мемуари важливі: вони повертають здатність говорити про втрату. На ґудрідзі книжку оцінили у 4,33 на основі майже 12 тисяч вражень.

У 2026 році Liliana’s Invincible Summer вийде українською у видавництві #книголав.

У рецензії London Review of Books ідеться, що з таким сімейним досвідом (дід емігрував з Китаю до США, а бабця походить з етносу чикано і працювала на фабриці мікрочипів на кордоні з Мексикою) Брендон Сом мав би написати як не мемуари чи автобіографічний роман, то нонфікшн про мультикультурну історію обох Америк. Натомість Сом — автор трьох поетичних збірок, який винаходить нові слова та способи їх поєднання, аби передати унікальність історії своєї родини.

Літературознавці відзначають, що Tripas: Poems (з іспанської — «кишки», «черево») — це не лише тонка робота з поетичною мовою, а й із можливостями оповідати цією мовою історії. Якщо між Babel’s Moon (2011) і The Tribute Horse (2014) Сома була невелика перерва й на рівні мови та ідей вони були близькі, то «пулітцерівська» книжка з’явилася аж через десять років і вийшла значно концентрованішою в образах і смислах. У ній Брендон Сом розширює коло рефлексії: на відміну від двох попередніх збірок, він зосереджується не лише на китайсько-американській частині родинної історії чи експериментах у стилі УЛІПО, а й на чикано-ідентичності сім’ї. Для нього важливі історія як history і story та перетворення й винайдення нової мови: аби змогти розповісти саме свій досвід, показати нутрощі своєї спадщини.

Tripas: Poems високо оцінили критики, однак збірка відгукнулася не всім читачам саме через відзначену пулітцерівським комітетом наративність, більш звичну для інших родів літератури. Оцінка на ґудрідзі — 3,91 на основі 182 вражень.

На тлі книжок-фіналісток про природні лісові пожежі в Америці та небезпечний видобуток кобальту в Республіці Конго перемога праці про ізраїльську окупацію західного узбережжя Йордану була доволі очікуваною через гостроту розглянутої проблеми. Ще до оголошення переможців Пулітцерівської премії A Day in the Life of Abed Salama отримала купу схвальних рецензій: видання на кшталт The Guardian писали про майстерність оповіді та поліфонічність, за якою не втратилася важливість персональної історії.

Натан Тралл тривалий час працює з темою Арабо-ізраїльського конфлікту: як директор Арабо-ізраїльського проєкту в Міжнародній кризовій групі він 10 років жив у Газі, а його есеї виходять у провідних світових медіа та перекладаються понад 20 мовами. Якщо перша книжка Тралла The Only Language They Understand: Forcing Compromise in Israel and Palestine — це класична збірка есеїв, то A Day in the Life of Abed Salama — розширена версія есею, уперше опублікованого три роки тому. Тралл звертається до історії палестинця Абеда, якому попри перепони бюрократії потрібно з’ясувати, що сталося з його п’ятирічним сином Міладом внаслідок автокатастрофи. Абедові пошуки стають втіленням несправедливості, якої палестинці зазнають від ізраїльтян і влади в щоденному житті.

Випадок Саламів — один із багатьох прикладів «палестинського болю», як це називає Financial Times, поданий Траллом виважено, без загравань з емоціями читачів, хоча критична позиція автора щодо Ізраїлю виразна в тексті. Цікаво, що книжка вийшла за кілька днів до 7 жовтня 2023 року, коли Хамас напав на Ізраїль. Рейтинг книжки на ґудрідзі — 4,35 на основі понад 6000 вражень.

***

Тогоріч не було несподіваних присуджень Пулітцера: чотири книжки стосуються расового питання (три з них — так чи інакше про Громадянську війну та її неоднозначні результати або ж взагалі відсутність змін), стільки ж зосередилися на історії жінок, дві розповідають про мешканців інших національностей у США, одна — про Ізраїль, країну, яка становить для Сполучених Штатів особливий інтерес. Усі ці теми актуальні для Америки не одне десятиліття, одного року меншою, іншого — більшою мірою.

Є й інша тенденція: лауреати Пулітцерівської премії стало розробляють свої теми. Хай у когось це лише друга книжка, як-от в Іліан Ву і Натана Тралла, важливою є послідовність досліджень та їхня тривалість (це підтверджується навіть у випадку Брендона Сома, лауреата поетичної номінації). Чотири ж переможці премії — це науковці та викладачі. І якщо пригадати, що Пулітцерівка — закрита університетська нагорода, такий вибір ще цікавіший. Тож премія не просто журналістська, а ще й від професорів професорам.

Уже наступного року Пулітцерівська премія з літератури стане доступною не лише авторам з американським паспортом, а й постійним резидентами США і тим, для кого Сполучені Штати є основним місцем проживання протягом тривалого часу. Цікаво, чи вплине це на різноманіття тем і проблематику нагороджуваних текстів?