Усе починається зі світла — буквально. Художник зі світла виходить на сцену, щоби завершити останні приготування. Один із акторів-персонажів мовчки простягає йому святковий ковпак, аби він також став учасником дійства. Бо справді, ми ж завітали на вечірку, проте немов на її завершення: от якось сумно й поодиноко виблискує диско-куля, герої на сцені понуро схиляються довкола невеличкого столика, один із них запалює й викурює цигарку, а цей процес записує голосовим повідомленням на свій телефон, — і це наче музично-синестезійний вступ, — звучать ніби вирвані з контексту слова.
Але не поспішаймо розходитися, усе насправді тільки починається. Бо, пані та панове, ми завітали на свято Зневіри, яке проте потішить нас яскравими епатажними музичними номерами та одкровенням.
Афіша вистави «Клуб “Зневіра”» режисера Владислава Білоненка
Прем’єра вистави відбулася у листопаді 2023 у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Це дебютна робота режисера Владислава Білоненка, котра оповідає про шістьох персонажів, які зібралися відсвяткувати свої причини для зневіри.
Оповідь іде хвилями, наче персонажі-актори самі досліджують й експериментують із дійством, вибудовують його з глядачами: ось в один момент вони гуртуються, щоби поділитися турботами, пофантазувати про свої візії ідеального життя, а далі рвучко розходяться по сцені, сідаючи за музичні інструменти чи хапаючи мікрофон у центрі, й співають запальні оди своїм розчаруванням, бідам і самотності.
«Клуб “Зневіра”» наче намагається дослідити природу самого цього почуття та знайти способи з ним упоратися або ж навпаки прийняти. У виставі звучать уривки з книжки Серджіо Бенвенуто «Зневіра. Муки байдужості» — один із героїв зачитує її, поки інші корчаться від набридливого тексту, — та з новели «Intermezzo» Михайла Коцюбинського, з котрої взяли зокрема важливі рядки «Говори, говори!..» як заклик для персонажів і для глядачів не мовчати про свої проблеми.
То чи можна впоратися з почуттям зневіри? Але чи потрібно? Відповідь на ці запитання персонажі шукають разом із глядачами, експериментуючи через скетчі-сітком ідеального світу, своєрідні інтермедії. Цікаво, що актори не стільки грають ролі, скільки відіграють певну версію себе. Спершу вони наче ховаються за своїми надміру святковими денді-костюмами й гримом, віджартовуються пафосними фразами, проте протягом вистави розкриваються, говорять про себе. Деякі проблеми ніби й особисті, проте все ж знайомі більшості, ними можна перейнятися й пропустити крізь себе — про корупцію чи шахраювання під час зборів.
У святкуванні беруть участь шестеро гульвіс: Назар, Михайло, Ростислав, Сергій, Тетяна та Андрій (це й імена акторів дійства). Про персонажів і персонажку дізнаємося уривками, визбируючи їхні образи протягом вистави з різних сцен-скетчів чи сказаних фраз. Здається, нам і не потрібно знати багато про кожного з них. Усі вони — це частково ми, зі схожими переживаннями, а ще надіями й бажаннями: порозумітися з рідними й бути поруч у скрутну хвилину, відчувати любов і бути потрібним, встигати все й урешті досягти успіху.
Сергій фантазує, що у своєму ідеальному світі хотів би уміти телепортуватися, а Назар — що мав би здібність зупиняти час і, перебуваючи в магазині, витягати з касового апарату ідеально рівненькі купюри. А Таня любить, коли вона хворіє, адже тоді всі починають про неї піклуватися. Ось Ростислав через оповіді про дивакувате дитинство намагається втримати центр уваги компанії на собі, а Михайло постійно відкладає власне життя на потім, тож ідеальний світ героя — досконалий тайм-менеджмент. Усе це звучить насправді кумедно, а в деяких випадках навіть знайомо. Бо все ж існують вагомі й зрозумілі причини таких химерностей персонажів і персонажки, а крок за кроком ми дізнаємося про них під час вистави.
Яке ж святкування без музики й танців, бо хоча це вечірка зневіри, та всі номери присвячують цьому почуттю. Звучать і пісні під меланхолійний фортепіанний перебір, і несподівані голосові експерименти, і драйвові музичні номери. Увесь вир переносить глядача у мюзикл, а скоріше на кабаре-вечірку.
Таке враження витворює й сценографія постановки, яка тут мінімалістична, й завдяки цьому простір стає камерним, особистим: символічно у куточку бачимо дзеркало, котре стає наче відображенням нашої самотності перед проблемами, з іншого боку недалеко від центру сцени — фортепіано, на якому, наче на оголеному нерві, можна зіграти про всі свої турботи. Посередині невеличкий столик із звичайними дерев’яними табуретками, що можуть асоціюватися з затишними посиденьками на кухні. Контрастує з ними диско-куля, котра то стає своєрідним епіцентром гулянь, піднімаючись високо над сценою й освітлюючи зал, то, опускаючись до столу, перетворюється на химерне калейдоскопічне дзеркало, у якому водночас відображається багато зневірених людей.
Хоча ми й збираємося разом, щоби поділитися своїми проблемами, проте у зневірі кожен самотній. І тільки у прийнятті й любові до себе можна знайти вихід. Вистава «Клуб “Зневіра”» й сама видається таким собі експериментом як за форматом, так і за сюжетом. Кожен може знайти в ній щось для себе: якщо не сигнал для саморефлексій, то півторагодинну розвагу на вечір.
