Про фіктивну небіографію і можливе в неможливому

У 2025 у видавництві Vivat вийшло перевидання культового роману Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» (2003). «Сенсор» публікує серію есеїв. У першому — редакторка Олена Рибка розповідає, як видавництво повертається до реактуалізації класики, у другому — літературознавець і антоничезнавець Данило Ільницький міркує про поета Богдана Ігоря Антонича та його зображення у романі Андруховича, у третьому — автор роману Юрій Андрухович відповідає Данилу Ільницькому та розповідає про залаштунки створення роману.

Свій коментар до «Дванадцяти обручів» під назвою «Орфей хронічний» я написав на пропозицію «Критики» в серпні 2003 року. Здається, мій редактор відчув перспективу скандалу і хотів пом’якшити лють атакувальників. Однак до першого видання роману той супровідник і пом’якшувач запізнився: книжка вже була у друкарняній роботі, оскільки прем’єра мала відбутися наступного місяця на черговому Форумі видавців. Попри те «Орфей хронічний» таки побачив світ фактично водночас із виходом роману — у вересневому числі часопису «Критика». Тоді ж ми з редакцією вирішили, що обов’язково поставимо його післямовою у друге видання роману. Так і зробили за рік, коли друге видання назріло.

Данило Ільницький першу публікацію «Орфея» у «Критиці», очевидно, пропустив, бо нічого про неї не згадує. На це він мав повне право: ніхто ж не зобов’язує молодого філолога прочитувати від дошки до дошки всю поточну літературно-критичну періодику. 

Інша річ — неточне нібито-цитування. Бо коли Данило пише, ніби в «Орфеї хронічному» «зазначено, що в романі вміщено фіктивну біографію Антонича», то насправді там такого немає. Цитую, що насправді там є: «…подумалося, що коли я в той чи інший бік покінчу з дисертацією, я почну писати роман — Антоничеву фіктивну біографію».

Тобто переповідаючи історію задуму, його повільного визрівання, я згадав лише один із первісних імпульсів, одну з безлічі перших ідей, до втілення яких не дійшло. І роман «Дванадцять обручів» ані фіктивною, ані будь-якою ще біографією Антонича не став. Те, що Данило нібито цитує — очевидно, з пам’яті — є не більше, ніж моєю туманною обіцянкою самому собі: покінчу з дисертацією (про Антонича) — почну писати про нього ж роман.

Цей нюанс мені важливий, бо Данило розвиває свій хибний засновок у таку от нищівну побудову: «На цьому можна було б зупинити будь-яке коментування антоничівського імпланту в романі Андруховича, адже автор сам окреслив походження і природу цього тексту. Тому будь-яка розмова надалі може бути вже не доцільною, її просто можна припинити. Бо тепер вже й наче нема сенсу говорити про те, що зроблено злочин. Фіктивна — значить фіктивна. І говорити хіба треба про те, наскільки вона є переконливою і доцільною» [1].

Але говорити про переконливість і доцільність чогось, чого насправді немає — справа таки ні переконлива, ні доцільна.

Насправді в романі, а точніше — у тривалому, бо кількарічному процесі його визрівання, переміг інший, паралельний імпульс: а що, як Антонич не помер? Що, як він і нині, в 1990-ті роки, десь отут серед нас?

А що, як роман не про Антонича, а про вірші Антонича? Його строфи, рядки? Про їхнє співіснування з нами, в нашому тут і тепер?

В «Орфеї хронічному» про це є досить відверте свідчення: «На початку липня [1997 р. — Ю. А.] з Києва прийшла звістка про те, що один з моїх найближчих натоді друзів Віталій Коцюк таки помер у реанімаційних муках розплавленої невідомими вбивцями плоті. Я не поїхав на похорон, але […] рішуче напився у певному франківському помешканні ще того самого вечора, тобто 6 липня. Я вийшов на балкон, усе небо було в зірках. Ні сіло ні впало мені пригадалося, що Антонич помер рівно 60 років тому, в ніч на Івана Купала 1937 року. Не пам’ятаю, як довго це тривало — балкон і зоряне небо наді мною. Мабуть, саме стільки, скільки п’яний трагічний чоловік потребує, щоб викурити дві-три сигарети поспіль. Але сталося — наймістичніше відчуття, що коли-небудь мені давалось: я зрозумів цілком ясно, що Антонич є (незважаючи на констатовану медиками 60 років тому смерть) і — таки справжнє потрясіння — що Віталій теж є». 

Містифікувавши власну смерть і якимось дивом доживши до 1990-х, старий Антонич змушений маскуватися. За романною леґендою, він утілився в «антоничіанця» професора Доктора. Це дає змогу не прощатися зі своєю особистістю, продовжити самопізнання, але вже наче трохи ззовні, вийшовши за попередні межі.

Саме цей мотив — назовімо його доланням або й розмиванням меж — привабив мене врешті найбільше — і ще на далеких підступах до роману.

Дуже своєчасною виявилася поява в моєму житті несподіваної лектури — роману Оксани Керч «Альбатроси» (Буенос-Айрес, 1957). Зрештою, з потрібними нам тут і тепер книжками таке трапляється: вони раптово знаходять вас. Примірник «Альбатросів» я отримав у безцінний подарунок восени 2000-го, коли задум «Дванадцяти обручів» остаточно дозрівав у пенсильванській провінції. Книжку мені подарував Ярополк Ласовський — син авторки роману і художника-анумівця, близького Антоничевого приятеля Володимира Ласовського.

Роман «Альбатроси» є надзвичайно цінним і живим свідченням про спосіб життя і долі галицько-української богеми 1930-х. Антонич постає фактично центральною постаттю в першій частині «Альбатросів» — як молодий, але вже авторитетний поет, лідер неформальної поетичної групи «Недея» Богдан Явір. Звичайно, при цьому можемо сумніватися в тім, до якої міри Антонич є прообразом Явора, а поетова наречена Ольга Олійник — нареченої Явора Софії. Проте є один залізний аргумент на користь біографічності (і не фіктивної): цитати з віршів Явора є здебільшого анітрохи не зміненими чи стилізованими, а точними, дослівними цитатами з віршів Антонича. Ба більше — в одному з епізодів Софія приносить героєві-оповідачу збірку віршів Явора, і назва тої збірки — «Привітання життя».

Підхід Оксани Керч — я назвав би його белетризацією спогадів і переказів — заблиснув мені як можливість. Поет Богдан Явір постає в «Альбатросах» вельми подібним до того, яким знаємо Антонича з деяких спогадів. Наприклад: «Того молоденького хлопця я пізнав ближче трохи згодом. Це було також одного вечора, на якому ми не промовили один до одного ні слова. Ми прощалися на перехресті вулиць. Він короткозорий, як і я, і, хоч весна, був у теплому хутряному пальті, що ввесь час зсовувалося йому з плечей. Я боявся й чекав, коли треба буде підняти з землі, і забував, що хотів йому сказати. Богдан був зрошений потом, трохи схвильований і прикро заїкувався. В руках портфель. Там, певно, вірші. Я послухав би їх. От про це ми, певно, мали говорити, але він раптом згадав, що пізно, і тітка чекає дома з вечерою, а взагалі йому треба швидше лягти спати. Ну що ж, попрощаємось. Я витягнув руку, але плащ, мій плащ без жодного ґудзика розвіявся прапором за мною, і я поспішив закутатись. Поет мусів би перекласти портфель з правої руки, але портфель падає на землю. Так ми, не потиснувши собі руки, мовчки розійшлися, хоч охота була велика постояти отак укупі, поговорити про щось важливе, невідкладне…» [2].

Образ нареченої Явора, Софії, натомість дещо заскакує: «Хіба так виглядають наречені? Богдан у якомусь місці пише: “…місяць зачепився в волоссі нареченої…” А Тичина писав: “Відчиняйте двері — наречена йде!” Наречена йде, як весняна повінь. А оце якась бліда суворість! Вона читає всі рецензії, вона вивчає всі вірші Богданові напам’ять. Але як сухо їх виголошує. Як суворий, холодний критик». Звернімо принагідно увагу на ці блідість, холодність і повторену двічі суворість.

Загалом же порівняно з реальним і переважно розмитим Антоничем зі справжніх, а не белетризованих спогадів Явір Оксани Керч постає опуклішим, прописанішим, цікаво деталізованим. І — позбавленим таємничості, зате сповненим буденністю. 

Але таємниця означується відразу ж після Яворової смерті. Епізод зі зниклими й непояснимо віднайденими рукописними сторінками майбутньої «Зеленої Євангелії», що його Софія називає містерією («Вони лежали переді мною. Як могла я їх не бачити раніше?»), відгукнувся в мені рівно за рік, коли я писав шостий розділ «Дванадцяти обручів». Далі в мені виринули ще два «містерійні» епізоди, нібито в переказах Гаврилюка і Гординського. Так, вони — моя фікція. Але не та, що брехня, а та, що вигадка. Уява. Нагадати вам, як англійською художня проза? Fiction.

Прощаючись тут із «Альбатросами», додам, уже виразніше, що перша, «антоничівська» частина роману, мабуть, і стала провідним імпульсом для мого шостого розділу. Проте мій Антонич не міг не стати іншим, дуже відмінним від Явора Оксани Керч. Який-бо сенс у ще одному Яворі? Важливіше, однак, не відмінне, себто описово поведінкове, а те, що їх єднало. А єднало їх те, що взагалі найважливіше: вірші, рядки, цитати, їхня сила й точність, вірність Антоничу як Текстові.

Між трагічною загибеллю Віталія Коцюка влітку 1997 року під Києвом і раптовою появою в моєму житті роману «Альбатроси» — відстань далека й, головне, нелінійна. Тільки в мені ці події (а ще тисяча інших) могли зійтися докупи, мотивуючи такі, а не інакші рішення для майбутніх «Дванадцяти обручів». Данило Ільницький не може знати всіх тих елементів та елементарних частинок моєї тодішньої внутрішньої роботи, на всьому протязі визрівання задуму, яке тривало фактично зі згаданого липня-97 і по лютий-2001, коли я врешті сів за писання.

Данило Ільницький не бачить (бо й не міг би бачити) той процес. Він бачить результат — мій текст. І цього було б достатньо. Якби Данило бачив не лише його, тексту, поверхню.

Можливо, причина в тому, що його збиває з пантелику ще й моя вельми поверхова самоінтерпретація, яку він розшукав у «прохаськівському “Іншому форматі”». Насправді той «формат» — радше не прохаськівський, а іваночківський. Про що мені йдеться?

Видавець та ініціатор серії «Інший формат» Василь Іваночко у властивій йому не надто компетентній манері, як завжди квапив і насідав, тож замість амбітного (на який були сподівання) вималювався (знову ж таки типово для цього видавця) хоч-абиякий, нашвидку склепаний текст. Усе робилося в жахливому поспіху й поверховому недбальстві — вже не згадаю, до якої там дати чи події. Та хоч там як, але немає ні сенсу, ні правди в тому, аби зрікатися моїх власних слів, які так розлого цитує Данило Ільницький, знаходячи в них підтвердження своїм тезам.

Мабуть, так. Мабуть, я так і казав. Зафіксовано в диктофоні (якщо справді зафіксовано, бо ж нині, ачей, не перевірити).  Але… Тут я скажу дослівно за Прохаськом: так, але. Довіряти «Іншому формату» — принаймні у випадку розмови зі мною — справа більш як непевна. З мого боку — суцільне самоспрощення, «піджин-інґлиш», підміна акцентів. Звісно, я сам найбільше в тому й винен. Іншими словами — на третій-четвертій годині того єдиного сеансу балаканини, скропленої міцним алкоголем (певно, якимось тодішнім «бальзамом Варцабича») і задимленої безліччю сигарет, я дійшов до жахливої скоромовки, і дозволив спрацювати універсальному принципу «все, що ви наговорите, може бути використане проти вас». Данило й використав.

Насправді я мав би тоді сказати приблизно таке.

Роман — не про Антонича. Не фіктивна біографія, хоч би що я тобі, друже Тарасе, втирав. Не вір мені. Роман — про вірші Антонича, про їхню магічну силу не просто оживати в іншій, 1990-х років, реальності, а змінювати її, детермінуючи вчинки й переживання занурених у цю реальність людей, які при цьому навіть не здогадуються, що вчиняючи так, а не інакше, вони насправді просто виконують волю чийогось вірша, затягнуті в саму середину певного поетичного Космосу.

Так, дев’яності. «Дванадцять обручів» — про 90-ті з їхніми розпачем, пітьмою, безнадією, брутальністю й цинізмом. Додам: про зіткнення всього переліченого з віршами Антонича.

Але Данило Ільницький залишає решту роману, цілих 12 розділів, зовсім без уваги, зосереджений тільки на «вставній новелі». І я здогадуюся, звідки той іґнор: напевно, йому здається, що ота «вставка» — лиш, як він сам окреслив, імплант, ніяк або майже не пов’язаний із рештою романного масиву. Тож геть масив, він неважливий. Важливо довести недоречність імпланта. Тобто що так імплантувати не слід.

Данило бачить поверхню — щось ніби «секс-драґз-рок-н-рол», і ця поверхня дещо засліплює. Можливо, річ в його особистій чутливості до згаданої тріади?

«Ми саме їхали до якогось із українських міст показувати виставу “Формули екстази”, — згадує Данило. — […] Вона [акторка, виконавиця однієї з ролей у згаданій виставі — Ю. А.] спитала: “Слухай, а скажи мені, що ж врешті-решт вживав Антонич, щоби писати такі вірші?” Відповідь про те, що не вживав нічого, викликала у моєї колеги іронічну недовірливу усмішку».

Читаючи ці рядки, ловлю себе на тому ж — на недовірливості. Щоправда, без усмішки. Ну бо як верифікувати оте «не вживав нічого»? Чи хтось аж так контролював Антоничеве приватне життя? Хтось дійсно (як люблять казати в іншому контексті) «стояв зі свічкою» завжди і поруч?

Про Данилову органічну й активну небайдужість до згаданої проблематики свідчить і наступне речення його спогаду: «Жодні наполегливі, а навіть нав’язливі переконування не діяли, радше справляли протилежний ефект».

Стривайте, але заради чого та наполегливість із нав’язливістю? Навіщо стільки зусиль? Щоб довести собі самому та всьому світові доволі очевидний постулат: улюблений поет «не конче мусить змінювати стан своєї свідомости через зовнішні подразники»? Та звісно ж, не конче! І не конче, і не мусить — хто б сумнівався. Тим більше — «вживати саме такий набір речовин, що традиційно затверджений як супутник неформальних митців». 

Затверджений? Хто затвердив і в який спосіб? І хто вони такі, ті «неформальні митці»? Данило нам цього не пояснює, залишаючи простір для наших здогадок.

В іншому ж місці він пише так: «Юрій Андрухович обрав цікаву дорогу методологічно: фіктивна біографія [якої, нагадаю, нема — Ю. А.] стає альтернативною реальністю. Він виявляє свою настанову беззастережно, не соромлячись бути однозначним і впевненим [справді? — Ю. А.]: митець повинен яскраво жити. А тексти — це продовження життя, його засвідчення, його прямо пропорційне обернення, отже треба жити досконало з погляду реалізованих задоволень і відкритости до існуючих і доступних принад».

Мені, їй-богу, дивно. Задоволення і принади? Невже мені йшлося про них? Невже у своїй «беззастережній настанові» я керувався саме гедонізмом і маловиразною засадою «митець повинен яскраво жити»? 

Насправді настанова в мене, хоч і є, та цілком відмінна: митець нічого не повинен. Але часом він не може не.

Польський поет Рафал Воячек (1945–1971) прожив трохи коротше за Антоничеве життя, протягом значної частини якого хворів алкоголізмом і час від часу стверджував, ніби є новим утіленням Жан-Артюра Рембо. Вибір саме такого «втілення», а не іншого, часто провокував його на скандали й ризиковані вчинки. Попри фізичну неможливість не вживати алкоголь — хоч ми знову ж таки й тут нічого не зверифікуємо остаточно! — Рафал Воячек і його найближчі одностайно засвідчують: жодного поетичного рядка не було написано у стані сп’яніння. Іншими словами: всі до одного свої вірші (а їх кілька сотень) хронічний алкоголік Воячек писав лише у тверезому стані. 

Гадаю, йдеться про глибоке усвідомлення особистої відповідальності перед словом і текстом. Бо ж усупереч тому твердженню, яке мені приписав Данило, не тексти є продовженням життя, а навпаки. Принаймні у системі координат моїх «Дванадцяти обручів».

Чи маємо право припускати, що Антонич таки вживав? Чи таке припущення справді шкодить доброму імені Антонича, принижуючи його? Чи робить воно Антонича злим, поганим, нікчемним? 

Аж ніяк. Та слухайте — він же кличе на Місяць пити горілку! Не нюхати кокс і не курити гашиш [3] — Боже збав. Але таки пити — і не якесь абстрактне «хмільне вино поезії», а саме її — брутальну й непоетичну (як у випадку Воячека) горілку. В «Орфеї хронічному» я фіксую той «горілчаний» момент, який пережив цілком зненацька під час роботи над дисертацією: «Я вкотре перечитав строфу про корчму на місяці — і раптом уявив собі її як писаний на кіноекрані епіграф до модного французького фільму про поета-декадента» [4].

І все ж: чи не маємо права припускати, що, запрошуючи «самотнього друга» до корчми на місяці, Антонич таки міг пити горілку й на землі, по якихось корчмах сього, тутешнього світу?

Але — знову ж! — як верифікувати, чим він жив не «у світлі джерел», а в пітьмі самотності? Зрештою, чи не з тих-таки джерел часто виникає хтось вельми занурений у себе, хтось інтровертний, такий, що вперто не бажає надто багато і близько спілкуватися й надміру соціалізуватися? Додам напівжартома: все означене доволі незле поєдналося б із психологічним описом замкнутого й тихого пияка-самітника.

Втім навіть і це припущення не надто наближає нас до того образу публічного «шибайголови», якого маємо в «Обручах». І Данило про це не забуває сказати: «Його [Антонича — Ю. А.] біографія не відповідає уявленню про зовнішньо-відважну людину, яка своєю поведінкою кидає виклик оточенню та епатує». 

Та звісно ж ні — не відповідає. Таки не відповідає, згоден. Але, може, саме це — якраз і дозволено в романній формі? Де, повторюся, вигадка — не те саме, що брехня?

Літературна містифікація існує на світі з давніх-давен, себто так довго, як існує й сама література. На відміну від інших типів містифікацій (сьогодні їх воліють називати фейками) літературна містифікація гріхом не є й нічого кримінального собою не являє, бо не слугує іншим цілям, окрім суто художніх. До того ж літературна містифікація зазвичай не претендує на те, щоб читачі їй вірили. Вона лише запрошує до спільної гри і її містифікаційність переважно є цілком прозорою, очевидною. Автор «Пригод барона Мюнхгаузена» не розраховував на те, що читачі повірять у ті пригоди. Автор «Дванадцяти обручів» теж не розраховував на те, що читачі повірять у розпусництво й пияцтво Антонича.

Шостий розділ «Дванадцяти обручів» — типова літературна містифікація. Що в ній не так?

Я скажу що. На сьогодні мені як авторові не подобається в ній один-єдиний момент — і це не те, як я змалював Антонича. Мені не подобається, що певні й доволі розлогі свідчення (начебто цитати) я приписав саме Ярославові Курдидику. Я повівся передусім на комічне звучання прізвища[5] і не завдав собі клопоту вивчити постать і спадщину реального Курдидика (чи й обох братів Курдидиків) глибше. Насправді для чистоти літературної містифікації я мав би цілком вигадати якогось тогочасного літератора, що начебто волочився в парі з Антоничем по всіляких закладах Львова. Визнаю той промах.      

Данило дуже слушно зауважує, що «розповідати Антоничеву біографію, ідучи біографічно-позитивістським шляхом і взоруючись лише на фактографію та реальні відомості, — не надто цікаво. Його внутрішній образ — вельми привабливіший, глибший, розлогіший, мітологічніший». Це, безперечно, золоті слова.

От тільки з чого, звідки береться той «внутрішній образ»? Якщо внутрішнє — невидиме, то як нам оте невидиме побачити? Я, наприклад, виловлюю його з поетичних рядків і строф — усю Антоничеву п’янливість і хмільність, увесь еротизм і екзотизм, усю галюцинативно-сновидну візійність і візуальність.

Антонич — не ікона, не закатований ворогами національний герой, не свята корова врешті-решт. Навіщо табуювати можливі інтерпретації його образу? І якщо спосіб його життя й не був таким, який провадили всілякого штибу Poètes maudits чи польський сучасник його Віткацій, то у своїх віршах (особливо в «Ротаціях», але не тільки) Антонич послідовно оперував стилем саме «проклятих поетів» чи пізніших сюрреалістів. І в такий спосіб долучався до їхньої спільноти.    

І саме вони, Антоничеві рядки і строфи, наснажили мене на такий, а не інший образ поета в «Обручах». Так, я вирішив матеріалізувати його поезію. І так, це мітологізація. Це дуже різниться від зібраних у споминах «реальних відомостей». Але така вже є моя версія «внутрішнього образу». Нехай будь-хто інший зробить це інакше — внутрішніше, образніше. Я, з усією щирістю, тільки зрадію й поаплодую.

До речі. Поставлю запитання, на яке сам не маю твердої відповіді. Хто мітотворець? Чи по-іншому: хто оповідач шостого розділу? 

Якщо решта 12 розділів роману об’єднані часом та місцем і хоч і сповнені безліччю сюжетних переплетінь, розгалужень, менших історій, завершених і не надто епізодів, та все-таки одностайно підпадають компетенції спільного Оповідача, то щодо «вставної», антоничівської частини в цьому сенсі є великий сумнів. Чи не професор Доктор є автором усіх тих «свідчень» і «досліджень», які становлять шостий розділ? Ба більше — чи не ймовірне він альтер еґо поета? Точніше — той самий Антонич, який таємно дожив до глибокої старості? Можливо, той текст — прояв боротьби Антонича-старця за власну молодість? Героїчне переінакшення того, що переінакшити можна лише в паралельній дійсності — мистецькій?

Пригадуєте, чим закінчується восьмий розділ, себто друга частина роману?

Ярчик Волшебник знімає магічний відеокліп, в якому дві гарячі дівчини-стриптизерки викликають професора Доктора «з темниць анабіозу» і своїми пестощами доводять його «до межі», за якою — потужне сім’явиверження, точніше — «довгий і чорний струмінь полегшення». На цьому моменті існування професора зупинено. Його нове втілення з’являється в «Корчмі на Місяці» відразу ж по тій ночі: «Професор, схоже, від’їхав ще перед світанком (“то що, ми тепер без Антонича?” — Пепа скрушно втупився в оленячі роги на стіні. “Я його це саме… відпровадив, — сказав Ярко Волшебник. — Просив переказати всім вітання”. Коля вийшла на терасу, постояла поруч з невідомим кучерявим хлопчиною (той розповідав щось веселе, бо вони вдвох трохи посміялися)…».

Хто він, цей «хлопчина зі Львова», ще й кучерявий? Та ж Антонич! Укотре втілений знову і повернутий у молодість. Коля ще напише йому листа, в якому це остаточно проясниться: «Я знаю, […] що Ти роздвоєний, але тому й вічний. […] Ти — той самий, кого я чекала все життя […] Але водночас Ти інший — опечькуватий, стагий і висий, схожий на гобіта стагезний […] балакун. Бо, як я тепер уже знаю, Ти існуєш у двох версіях. Молодій — це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій — це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б тепер. Це коли б він не помер молодим. Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала! Я ж бачила, як Ти виходив з веранди до Послів Ночі! Вони залягали у темних чагарях в очікуванні на Тебе. Думаєш, мене глючило? […] А Ти востаннє на мене подивився через плече — то був не Ти! […] то був той професор, на пів секунди він прорізався через Твою оболонку, бо Ти і він — це одне, я знаю. Я думаю, що завдяки цьому Ти можеш бути і тут, і на Місяці. Бо насправді нам дозволено щось одне: або тут — або на Місяці. Ми роз’єднані, правда ж? Між іншим, я знаю, що тепер Ти вже там. Ха! Я бачила, як Ти розчинився в тому гидкому […] місячному сяйві, як воно вже дістало! А тоді Посли Ночі трьома здоровезними сичами вилопотіли зі своєї засідки в чагарнику. Ти йшов догори по місячному променю, а вони летіли над Тобою і трохи позаду, такий собі ескорт».

Отже, юна Коля вже дещо знає про таємницю, що її розгадав поет Рільке: «Смерть — це інший, невидимий і не освітлений нами бік життя […] Немає ні цього, ні того світу, але є лише одна велика єдність, де пробувають вищі від нас істоти». 

Посли Ночі?

Тепер я спробую вточнити кілька моментів, себто Данилових здогадів, які мають стосунок до моєї біографії, але не цілком відповідають її фактам (ще одна «фіктивна біографія», тепер Данилового авторства).

По-перше, чомусь виникає 1989 рік, який начебто «скаталізував» мою візію свого Антонича.  

Чому саме 1989-й, що в тому році такого каталізаторського, Данило не пояснює. Але він покликається на мою збірку віршів «Екзотичні птахи і рослини» (надалі — «ЕПіР»): «Якщо раніше Антоничеві вірші були випиті, наче вітамінка, дія якої розповзається по організму, то тепер з’являються «ЕПіР» (1991) — побічний ефект, результат вжитої речовини, допінг у дії».

Насправді вірші з «ЕПіР» я писав переважно у 1987 і 88 роках, кілька найостанніших — справді у 89-му, але характер збірки на той час уже цілком сформувався. Видавнича практика тих часів не була такою швидкою, як нині. Рукопис із готовими віршами надходив до видавництва, щоб довго вилежуватися в черзі, зазнаючи всіляких цензорських пригод і з’являючись на світ у найкращому разі за два-три роки після того, як його було подано до редакції.

Фраза Данила Ільницького «Спершу були вірші» загалом правильна, але що з того. Так, я спершу писав вірші, а потім прозу (романи), у яких час від часу цитував чиїсь рядки і строфи — власні та інших поетів. Чи дає це підстави вважати «ЕПіР» якоюсь особливо антоничівською збіркою? 

Так, мій рядок «дівчата з медучилищ…» і справді є пародією на антоничівське «дівчата із олієнь…», це очевидно. Проте вірш у цілому — лише до тієї міри, до якої антоничівським є в цілому «Міський бог Ерос» Неборака. Тобто мій «Травневий хід…» є радше пародією (або дружнім шаржем) на поетику Віктора, з яким у мене тривало постійне змагання. Антоничеві тут прилітає суто принагідно — раз уже Неборак так відкрито наслідує (чи пародіює?) його в «Міському бозі…».

Данило розуміє це так: «Бубабісти […] бачили і вчували у поезії Антонича те, що резонувало з їхнім станом та їхніми уявленими перспективами. Їхнє читання ставало a priori чимось більшим — насенсовленням чогось свого, обрамленням для своїх змістів […], таким собі “підганянням під свою територію”; через антоничівську алюзію — промовлянням свого стану і ословленням свого світу. Зі всіма принадами такого шляху — і зі всіма його небезпеками і підступностями».

З усіх слів наведеної цитати мені найбільше подобається «насенсовлення». Але в чому тут гріх? Та ж не лише бубабісти й не тільки в Антонича «насенсовлюють» своє! Поети лиш те й роблять, що насенсовлюють інших поетів, інакше-бо (даруйте тавтологію) який сенс?

Втім про небезпеки й «підступності» хотілось би прочитати більше.

Повторю: ми з Небораком постійно змагались. Іноді (зрештою, доволі часто) цитуючи або й перекривлюючи (бубабісти ж!) навіть Антонича. Та що вже там — ми і з Шевченком так поводились, і з Котляревським де-не-де. Чи є тут підстави говорити аж «про щось підшкірне», як це робить Данило? Радше ні. Йдеться про свідомий добір і гру зі стилем та стилями. Йдеться про меми, сказав би хтось тепер.

Спершу були вірші? Так, були. Але то таке.

Важливіше те, що спершу була дисертація.

Її написання та й загалом роботу над нею я відкладав кілька років. (Зате потім як узявся — то працював і вдень, і вночі!) Пригадую розмову котрогось там 1995 року у стінах Львівського університету, а саме в кабінеті Тараса Салиги. На його запитання, як просувається моє наукове дослідження, я відповів приблизно таке: «Боюся, що напишу не дисертацію, а роман про те, як я писав дисертацію». Пан Тарас і собі зажартував: «Напишеш не дисертацію, а рекреацію!» — й розреготався.   

Коли взимку 96-го я таки взявся за ту справу (починався останній рік моєї аспірантури), переді мною стояло двояке завдання: 1) навчитися працювати з комп’ютером і писати у Word, 2) перевірити, чи юнацька любов до Антонича не дасть тріщину, якщо я стану його досліджувати.

Щодо першого пункту відповім ствердно: навчився. Щодо другого — не знаю донині. Проте знаю інше: досліджувати Антоничеві вірші мені дуже сподобалось, і я писав дисертаційну працю натхненно та, як мені здається, якісно.

Данило запитує: «Чому Андрухович не видав свого дослідження? Чому пізніше в інтерв’ю, яке люб’язно дав студентам-філологам, сказав, що все, що хотів, висловив у романі?».

Так от: цю мою відповідь студентам не варто сприймати надто серйозно, бо вона жартівлива. Студенти могли цього не відчути, але кажу як є, повторюючи свій коментар до розмови в «Іншому форматі»: не варто спиратися на речі, які я висловлюю час від часу в усіляких інтерв’ю та інших усних жанрах. Лише на тексти, які я написав власноруч. За них я справді несу відповідальність. За будь-яку, схоплену диктофоном, принагідну й вимушену балаканину — будь ласка, ні.

Що ж до першого запитання, то скажу так. Я не видав тої дисертації, бо ніколи й не збирався її видавати. Зі самого початку я розглядав її як своєрідний побічний продукт. Я лише тимчасово побував у ролі сякого-такого науковця. Зіграв її, захистився, показав, що можу — і вийшов з неї назад у своє звичне письменницьке життя: можу, але не хочу. Тож і всі подальші Данилові запитання на тему цієї Полішинелевої таємниці є радше зайвим драматизуванням чогось, що насправді жодної драми в собі не приховує. Так, я «вирішив розвіяти своє офіційно- наукове альтер-еґо». Точніше — я й не набував його. Ну а щоб ще й піти у викладачі, та ще й до нашого жахливо низькопробного Прикарпатського університету (що мені неодноразово й наполегливо пропонувалося) — як кажуть німці, nein, danke.

І все ж, і все ж: я таки вдячний долі, що штовхнула мене до писання тої дисертації. Бо як би, з чого народився б мій роман про вірші?

І на завершення (або, згідно з Антоничем, «закінчуючи»).

Я глибоко вдячний Данилові Ільницькому за все, що він для мене зробив, написавши свою проникливу, спостережливу, розумну і стимулюючу статтю. Сподіваюся, моя на неї відповідь, яку ви тепер дочитуєте, вийшла не так запереченням, як доповненням Данилового тексту. Я цілковито приєднуюся до Данилового побажання: «…хотілося би калейдоскопу альтернативних Антоничів, різнокольорового фестивалю загадок і таємниць. Ну, і щоби в цьому калейдоскопі залишився міні-простір для читача, аби він міг розширювати запропоновані автором рамки…».

Хай буде навіть не міні-, а максі-простір. Дорогі друзі, повертайтеся до Антонича — і вряди-годи, і постійно. Перечитуйте його, запам’ятовуйте — порядко́во, построфно й повіршево. Пишіть про нього власні вірші і прозу. Хай постає й розростається наша велика (альтернативна й калейдоскопічна) Антоничіана.

[1] Тут і далі в цитуванні зберігаю цілком правопис Данила Ільницького та його текстові виокремлення.

[2] Тут і далі зберігаю правопис джерела

[3] Хіба що той — іранський, з крамниці колоніальних товарів на Замарстинові. Але той — несправжній.

[4] Щоправда, Антоничеву горілку, напевно, слід було б замінити якимось абсентом чи перно.

[5] Як і одного з його псевдонімів — Максим Булька.