У Харкові 1929-го року все ніяк не запанує весна: крига не поспішає скресати, пташки ще не повернулися у місто, а проліски надійно сховані під снігом. Так само запізнюється і редакція, тому пʼятий номер «Універсального журналу», або ж «УЖа», виходить не в березні, а у квітні 1929-го. А що ж у цей час коїться в Україні та світі?
— Інавгурація Герберта Гувера як 31-го президента Сполучених Штатів стала першою президентською інавгурацією, яку записала звукова кінохроніка (хоч мікрофон і погано передавав голос Гувера).
— Національна фашистська партія перемагає на загальних виборах в Італії, набравши понад 98 % голосів. Опозиційні партії були заборонені, а електорат просто голосував «за» чи «проти» єдиного списку кандидатів.
— Королівські військово-повітряні сили виконують перший безпосадковий рейс з Великобританії в Індію. Летіли на далекобійному моноплані Fairey. Політ тривав 50 годин 37 хвилин.
— У Харкові повідомляють, що розпочнуть підривати лід на річках, щоб запобігти весняним повеням. Мешканцям пропонують заклеїти шибки вікон папером по діагоналі, щоб ті не пошкодились.
Обкладинка 5 номера, яку малювала Майя Симашкевич
— У Києві починає працювати Інститут Охорони материнства та дитинства (Охматдит). При ньому працюють дитяча клініка, дитячий будинок, будинок немовляти, центральна дитяча консультація, ясла, молочна кухня, будинок пологів, низка науково-медичних установ та музей.
— У Харкові, в будинку літератури ім. Блакитного відбувається диспут на тему «Яким має бути пам’ятник Великому Кобзареві». Учасники диспуту дійшли висновку: «Поєднати ідею Шевченка з нашою епохою — ось основна вимога до скульпторів, архітекторів та інженерів, що будуватимуть пам’ятник». Відкриють пам’ятник аж через шість років, 24 березня 1935 року, тобто через дев’ять місяців після того, як Харків перестане бути столицею УРСР.
— У містах і селищах УРСР святкують «Жіночий день» — 8 березня.
Харків: Центральна комісія у справі відзначення Міжнародного жіночого дня робітниці і селянки внесла до Президії ВУЦВК подання про затвердження заходів, спрямованих на поліпшення культурно-побутових умов життя жінки для більш активного її залучення до громадської роботи.
Київ: Центральний робітничий кооператив розгорнув напередодні свята мережу дитячих майданчиків, розрахованих на 2 тис. дітей, Охматдит організував курси для навчання 30 селянок для завідування дитячими яслами.
Житомир: окружна комісія соціального забезпечення з нагоди свята видала селянкам, які мали немовлят, матеріальну допомогу; крім того, усі великі житлові кооперативи міста у святковий день відкрили пральні та їдальні для безкоштовного обслуговування жіноцтва.
Експериментальний журнал
Номер-пастка, номер-експеримент, номер-дискусія. «Універсальний журнал» — чудовезна річ, яка вражає недосвідчені читацькі душі. Редакція вже так добре знає свою аудиторію, що не проти й поекспериментувати.
Загадки виходять за межі чітко означених рубрик, але на перший погляд здається, що це єдина незвична річ. Ну, поставили загадку на першій та на останній сторінці. Що тут такого? Чи жартують собі з одного з письменників — теж не вперше.
Цей номер за березень виходить у квітні й дихає весною, такою, якою вона є у 1929 році. Читати його треба обережно, бо це — номер-перевертень, від нього може запаморочитися в голові. Читачі дочитують до середини і думають: це брак? Друкарні аж так помилилися? Що за неподобство? А це не неподобство, а власне, так і виглядає номер-перевертень. Редакція недарма затримала його вихід. Бо як ото не поекспериментувати. Попередні чотири були якимись занадто спокійними.
Перевернуті (зумисно) реклами номера
Урбаністичну (і теж перевернену) обкладинку до нього намалювала Милиця (Майя, Міліція) Симашкевич — художниця театру та кіно, учениця Вадима Меллера, яка вже ілюструвала одну оповідь у попередньому номері «УЖа».
Робота з візуальним
Оскільки «УЖ» — багатоілюстрований журнал, то в ньому й справді багато яскравого візуалу: роботи художників, фотоетюди, цікава верстка та графічні рішення. Редакція працює над візуалізаціями важливих ідей і цього разу показує роботу з мапами. Цікаво бачити певні візуальні рішення з силуетами пролетарів, хоча, погодьтеся, Європі тут тіснувато.
Серія композицій Михайла Глухова та кілька фотоетюдів прикрашають 5 номер «УЖа». Зокрема, від РАТАУ (Радіотелеграфного агентства України) — тут фото робітниці Державного електричного заводу в Харкові, автогенниці-зварювальниці т. Васильєвої. Чи фотоетюд О. Борисова під назвою «На роботі», де стримано вбрана працівниця харківської митниці сидить за «машиною для пльомбування закордонного краму». Ще один, також від О. Борисова, фіксує жінку за роботою: цього разу це хатня робітниця. Редакція залишає ось таке невелике пояснення-доповнення до фото:
Чавун, кахлі, алюмінове начиння, тріски і на цьому простому й «звичайному» тлі жіноча постать — ось тема фото О. Борисова. Саме ця простота компонування складових елементів, разом з досконалою передачею матеріалів — виносить це фото понад звичайні репортерські чи фотоаматорські «знимки» й дає нам право подати його на сторінках журналу, яко художній фотоетюд.
Харківська весна
Весна у місто йшла дуже повільно. Наприклад, на фотоетюді на початку номера Є. Бризгаліна вона має дуже засніжений вигляд. Власне, саме так редакція і пояснює свою затримку з друком. Але й без фото справжньої весни читачів та читачок не залишили, використали фотоетюд С. Криги, щоб показати, яким міг би бути березень 1929.
У першій статті номера невідомий автор від імені вигаданого двірника розмірковує про харківські бульвари, порівнює їх із київськими та дуже сильно переймається долею дерев. А ще він з любов’ю дивиться в прийдешнє та плекає надії на світлу долю бульварів у далекому-далекому майбутньому. Бо прогрес прогресом, архітектура архітектурою, але людям потрібні дерева і зелень довкола, щоб жити і творити. До речі, на обкладинці цього номера теж бульвар. Вічні теми, актуальні століттями.
У Києві Бульвар проходить через усе місто, так що робітник з Шулявки може йти додому з роботи Бульваром. І так само Бульваром можна перейти через усе місто Дніпропетровське. У Харкові ж, навпаки, Бульвару нема, а є тільки маленькі сквери.
Фото бульварів з «УЖа»
Детектив, метро і море
Юрій Шовкопляс уже втретє на сторінках «УЖа» з детективною історією. Письменник продовжує розповідати про пригоди доктора Піддубного, а художник Григорій Бондаренко продовжує їх ілюструвати — дуже гарний тандем.
Про що історія цього разу? Дачний поїзд «Харків — Мерефа» вирушає з міського вокзалу, а лікарю Піддубному дуже не пощастило знайти квитки саме на нього, бо тут і курити не можна, і в проході треба стояти, якась жінка сперлася, і всі на нові черевики наступають. На пероні його увагу привернула молода заклопотана пара: дівчина через щось переймається, а хлопець її заспокоює. Зайшовши до вагона, дівчина зауважує Піддубного, його стетоскоп і навіть майже поривається поставити запитання, але в якусь мить кидається з потяга й гине. Нещасний випадок, чи за цим криється щось більше? Треба з’ясувати. А послухати про пригоди доктора Піддубного можна на сайті Суспільного.
Ілюстрації Григорія Бондаренка до оповідання про лікаря Піддубного
На сторінках «УЖа» Михайль Семенко мріє про метро в УРСР (до появи київського метрополітену ще майже 30 років, а ідея-фікс Семенка — метро від Харкова до його рідних Кибинців). Авторка обкладинки цього номера Майя Симашкевич ілюструє поезію «Підземка» і навіть постери з «УЖем» додає на стіни.
Subway, Metro, Untergrund, підземка —
які чудесні потвори — плюс ще 1000-тонний кран!
Це ж не урбанізм тільки, а якась індустріялізована істерика для наших радянських хуторян!
— От би підземку в Харкові!
— От би Subway у Києві!
— От би в Москві Untergrund чи хоч там Metro! Чи чув коли, чи знав коли,
щоб вулиці пощерблені
у нас асфальт покрив би —
ото було б добро!
Ілюстрації Майї Симашкевич до поезії
Кость Котко (справжнє імʼя — Микола Любченко) — журналіст, письменник, редактор та популяризатор фотографії. У «Новелі з невдалим закінченням», розповідаючи про свої пригоди, він додає невеличку нативну врізку реклами журналу для фотографів.
«Новелу з невдалим закінченням» ілюстрував сам автор своїми вдалими аматорськими фотами. Кожний письменник, мандрівник, кожна культурна людина мусить поводитися з фотокамерою. А кожний український фотоаматор повинен передплачувати журнал «Фото для всіх», що його… передплатником є також Кость Котко.
Котко колекціонує моря і розповідає про свою подорож товаришам, ділиться враженнями і спостереженнями. Він і справді старанно записує відвідані моря до щоденника, залишаючи коментарі та доповнення.
Я колекціоную моря. Справно нотую в щоденнику:
«Вересень, 19, середа. Чорне море. Але яке ж воно чорне, хіба? Воно ніякого кольору, чи — жодного кольору. Як чорнило на пошті».
«Вересень, 22, субота. Мармара. Вітаю, Мармурове море! Ми ще торік познайомилися. Твої хвилі — як розтоплений мармур. Ти однаково лагідно омиваєш і турецькі кораблі, і радянські — як років кілька тому — сталеві боки антантівських панцерників і американських винищувачів».
«Жовтень, 8, понеділок. Егея. Вона синя-синя. Я її теж бачив торік — я теж, купавшися, дивувався, яке синє оце Егейське море. Це од глибини».
«Жовтень, 11. Там, де з півдня білою купкою струнких будівель вилискує на сонці веселий Родос, сині води Егеї починають світлішати, переходять у зеленкуватий мармур, як біля Принцевих островів, а згодом назустріч нам б’ється блакитна хвиля. Ми перейшли ніде не накреслений кордон. Тепер ми пливемо Середземним морем».
Подорожі Мар’ямова
На палубі своїй увіз «Ф. Літке» нашого співробітника, невгомонного і сміливого мандрівника О. Мар’ямова. Уважний читач «Універсального журналу» мав нагоду пересвідчитися вже непосидючости й мандрівницького запалу цього письменника. Не встиг він вернутися з Персії, яку й описав у № 1 «УЖа», як майнув до Сванетії (до речі, нарис про Сванетію ми в останню хвилину, як зняли східці з «Ф. Літке», вирвали з портфеля Мар’ямова і негайно передали до друкарні, щоб поспіти на цей номер «УЖа». Тепер він майнув в океанські простори, в країни Сходу, в сонячні південні краї, в крижані штори північчя.
Молодий журналіст Олександр Мар’ямов вирушає у мандри на українському судні чорноморської флотилії — льодоломі «Ф. Літке» (названий на честь російського мореплавця та дослідника Арктики). Маршрут подорожі — із Севастополя до острова Врангеля в Північному Льодовитому океані (однак Мар’ямов зійде у Владивостоці й повертатиметься до Харкова потягом). Українська делегація на судні — журналісти Микола Трублаїні й Олександр Мар’ямов та кінооператор Павло Радзіховський. Подорож триватиме близько 10 місяців, а нариси з цієї мандрівки друкуватимуть різні журнали: «Вісті ВУЦВК», «Всесвіт», «Робітнича газета “Пролетар”», «Кіно» та «УЖ».
Фото Олександра Марʼямова, Павла Радзіховський та Миколи Трублаїні. Джерело: Український тиждень
Після цієї подорожі Олександр Мар’ямов підготує книжку нарисів «Береги дванадцяти вод», з якої залишиться тільки сигнальний примірник (як зазначає письменник Антон Санченко, набір книжки в 1932 році розсипали, а надруковане — знищили). Власне, його вдалося знайти у правонаступників, і 2017 року у видавництві «Темпора» світ побачила книжка, де були і ці нариси, і частина попередніх робіт. Трублаїні видасть «До Арктики через тропіки», а Павло Радзіховський випустить фільм «Криголам Літке», який нині вважається втраченим.
Поки Мар’ямов там собі мандрує, у пʼятому номері «УЖа» можна прочитати його нарис із подорожі до Сванетії (історична гірська область на північному заході Грузії). Фотографії до цього нарису зробив Сергій Шиманський, їх дуже багато, і вони делікатно доповнюють оповідь.
Свого часу в Тифлісі, коли фунікулер підіймався з денної спеки розпалених вулиць та кам’яниць на гору Давида, відбувалася така розмова:
— Ви їдете до Сванетії? О! Надзвичайно цікаво, надзвичайно. Ви побачите там справжніх нащадків хрестоносців. Що? Так, так. Кольчуги… потім кревна помста… старовинні вежі… Сванети — високі й біляві. Вони подібні до німців.
Таких переддорожніх розмов було багато. Потім, у вагоні поїзду Тифліс — Кутаїс, у грубенькому екскурсійному порадникові можна було прочитати ще й таке:
«Горді свани живуть у своїх вежах-замках, серед винятково-чудової природи».
Мар’ямов та Шиманський оглядають майже столітні вежі-замки та потрапляють у гості в одну з таких осель, долають гірську річку (люди — небезпечним мостом, а коні пливуть поряд), дізнаються трохи про звичай кревної помсти, спостерігають за процесією сванського похорону.
Фото Сергія Шиманського до нарису Олександра Марʼямова
Літературна анкета
Літературна анкета знову на сторінках «Універсального журналу», а письменники вкотре діляться наболілим: цього разу розповідають про свої майбутні книги. Але обережно: як видно з попередніх номерів, вони надто творчо інтерпретують обрані теми, тому може статися всяке.
Першим про майбутню книжку говорить 33-річний Юліан Шпол. За цим псевдонімом ховається Михайло Яловий, поет, прозаїк і драматург. А ще — найближчий однодумець Миколи Хвильового. Він перефразовує прислів’я: «Назвавшись письменником, полізай в “УЖ”» і говорить, що не вважає муки творчості найвищим блаженством. І що найщасливішим моментом для нього є остання поставлена крапка.
Все ж інше, а власне — виробництво, самий твір — це тільки півтораста щоночі випалених цигарок, невиспаний день, аеропланний туркіт в голові, нервове йорзання на стулі, відсутність апетиту, щоразові спізнення на збори, якась жіноча тошнота до непритомности. Потім — геморой, коліт, порушення виміну речовин. Далі — одчай з марних пошуків на протязі днів і тижнів одного якогось паршивого слова чи мовного звороту. А в загалі ж «каторга» і «хресні муки» — це тільки невинні сни в порівнянні з цією письменницькою дійсністю.
Писати для Ялового — це боротися, переборювати матеріал та дійсність. Жити — це переборювати слова, і це пробуджує якісь первісні інстинкти. У нього дуже багато роздумів про письменство, але ні слова про майбутню книжку.
Письменник, перекладач та журналіст Іван Сенченко (йому якраз нещодавно виповнилося 28) дуже небагатослівний. Розповідає про все і ні про що. Правда, його метафори трошки забобонні та не апелюють до первісних інстинктів.
Майбутній твір, мабуть, те ж саме, що й коханка. Він так багато вимагає уваги, що зрештою одного чудового дня можна опинитися цілковито в ніяковому стані. Ось через що уважається за добре не говорити вголос про такі речі. Це перш за все — в інтересах самого ж автора, а далі так само і в інтересах читача, який, і справедливо, хоче мати діло не із рекламою, а з матеріалом, гідним своїх інтересів.
28-річний Олександр Копиленко — письменник, педагог і критик — проходиться і по критиці, і по творах, правда, нікого не називаючи на ім’я. Каже, що людина — найцікавіша річ у світі, а життя — цікавіше за літературу.
Щоб описати й показати колосальну кількість явищ, подій, людей, фактів — письменник має в своєму розпорядженні надто мало слів. І ті сухі словники він мусить оживляти, підмоложувати своїм талантом, робити сполучення слів запашними й принадними, як життя. Ось чому найталановитіші творці слова нагадують мені напівглухонімих, у яких так багато бажання висловити прекрасні думки, а насправді вони лопочуть окремі слова без інтонацій і логіки.
А от 26-річний Василь Вражливий (справжнє прізвище — Штанько) розпочинає свою відповідь із рибальських метафор.
Письменник колись уявлявся мені богом — тепер ця думка зникла, залишивши гіркий слід. Через те я більше люблю рибалок. Цікаво, що між письменниками трапляються рибалки, тим часом як між критиками — ніколи.
Як рибалка я волію зловити одного коропа замість тисячі верховодів, а як письменник — надрукувати одне гарне оповідання замість кількох десятків поганих.
Йому набагато легше писати роман (так, письменник каже, що сидить саме за романом, раніше він писав оповідання), ніж про нього. Одна його заслуга в тому, що зріднився з героями і тепер точно не переплутає, де, як і кого описував. Інша — що друкує все на машинці.
Наостанок залишається 28-річний Юрій Смолич — редактор цього журналу та людина, яка дуже хоче побалакати з читачами. Особливо якщо вони встигли прочитати п’ять його попередніх творів. З розмірковувань Смолича випливає, що все довкола — містифікація, і він теж.
Не дивуйтеся і не шукайте відповіді на це питання, справа ясна: мене нема, а мої твори — сама містифікація. Мої п’ять книжок не існують і існувати не можуть. Не мають права. Українській літературі сам пан-бог і його апостоли виповіли дві путі: а) самолірики, б) натуралізму. Хто не за це, той — проти цього. Того й нема, і бути не може.
Проте в сфері абстрактних припущень я, можливо, існую і пишу-таки мою чергову книжку. Це буде роман. Я не скажу вам його назви, бо я її ще не вигадав, та й для чого дратувати реальний світ, коли він твердо певний, що ні мене, ні моїх книжок нема. Але нову мою річ ви легко впізнаєте — герой роману матиме чудернацькі, непристойно блакитні очі. По очах і впізнаєте.
Ще одна прикмета. З першого дня, як я взяв перо до рук, я горю пристрасним бажанням написати про людину — радісну й здорову людину. Здорову, звичайно, не в тому сенсі, що вона не страждає на нежить чи венеричні хвороби. Ні — таку здорову, що її фізична природа, інтелект і емоції перебувають у найбільшій гармонії з околишнім життям, з епохою. І от, саме для того, щоби дійти цього, я мушу перед тим писати про людей хворих чи безрадісних.
Обкладинки наступних книжок кожного з авторів
Редакція зібрала відомості, хто з оцих чого читає:
- Сенченко передплачує «УЖа» й уважно його вичитує, обурюючися, що там нема шахового відділу.
- Копиленко рішучо покинув читати «Всесвіт» і нетерплячо чекає на кожне чергове число «Фота для всіх». Письменники на фотоапарати!
- Вражливий ретельно вивчає «Жовтеня», готуючись виховувати свою трьохлітню дочку.
- Юл. Шпол, крім «Червоного перця», читає залізничні путівники та Бедекера (видання не роб. газети «Пролетар»).
- А бідолака Смолич нічого не читає, крім тисяч і тисяч романів, повістей, новел та віршів, що надсилають до редакції «УЖа» тисячі й тисячі письменників України.
Мода і стиль
Павло Кельвер писав мистецтвознавчі та критичні розвідки та нариси до різних журналів (наприклад, до харківського щотижневика культури та мистецтва «Художественная мысль»). Його нарис «Божевільна держава» — про моду, підступну розкіш та дивні б’юті-практики у буржуазному світі. Спершу автор розмірковує про те, що краса у буржуазних країнах — це щось другорядне, а на першому місці — вартість. Тому і з’являються золоті джемпери та інкрустовані діамантами підбори.
Ми вже забули, що по «культурних» державах убрання дружини свідчить про фінансовий стан чоловіка, що коштовні оздоби жінки правлять, так би мовити, за господарський термометр.
Ілюстрація із довжинами спідниці крізь роки зі статті Павла Келвера
За словами Кельвера, королі мод часом могутніші за владик на тронах, бо до їхніх порад прислухаються набагато ретельніше. Кравець завжди вишуковує щось цікавіше, щось екзотичніше, щось таке, за що клієнтці буде не шкода віддати ще одну тисячу доларів. Сучасна жіноча мода видається зручнішою, адже це фабрична продукція. А от «вечірні туалети жінок владарів капіталістичного світу» продовжують розбурхувати уяву. Він навіть згадує, що зараз жіноче вбрання не вдовольняється вже звичними тваринами і потребує чогось екзотичнішого, а «останній рекорд на цьому полі — вбрання із шлейфом з одної гадючої шкіри».
Журналіст зауважує, як змінюється жіночий гардероб:
Коли війна знищувала тисячі й мільйони солдатів, жінка посідала чимраз більше чоловічих посад, самостійність її зростала.
Звідси пішла й еволюція жіночої моди, тут народилося те чоловікоподібне вбрання, навіть той тип жінки-хлопця, останньою утрировкою якого була операція вирізування грудей з метою зробити постать стрункішою.
Але минула війна й роки валютних катастроф, чоловік знову повернувся на своє місце. Жінка, як раніш, взялася мило відігравати роль «коштовної іграшки», мода знов рафінується, відходить од простоти, стає вишуканішою. Різко відходять одна від одної дві моди: робоча (не робітнича, а зв’язана з роботою в установах, з господарською діяльністю жінки, спортом) і вечірня, що мусить вражати й тільки вражати. Коли перша зберігає стиль простий і зручний, друга рік у рік відхиляється від цього принципу.
У цьому номері Валер’ян Поліщук розмірковує про американський джаз, заводячи сплетенням слів (деякі з них зараз вже неприйнятні) читачів у бар, де
…п’ють соду-віскі, коктейлі й фліпи, де негр з акомпаніатором грають шимі й чарльстон, а гості присяжні (є й такі) та приблудні колишуться в ритмічній ході всесвітнього танцю, що переміг усі інші, — фокстроту.
Тут танцювальне шаленство, тут ллється алкоголь та грає музика, всі очі прикуті до виконавця. Цей текст теж трохи схожий на джаз: у ньому чути ритм, інтригу та раптові імпровізації.
Ілюстрація Олександра Довгаля до матеріалу Валерʼяна Поліщука
А поруч — оригінальна ілюстрація українського графіка Олександра Довгаля. У 1950-х він оформить багато науково-фантастичних книг, наприклад трилогію «Прекрасні катастрофи» (1956) Юрія Смолича, першу частину якої — «Господарство доктора Гальванеску» — «УЖ» публікує з першого номера і нарешті закінчує у пʼятому.
Про кіно
Про німецький кінематограф розповідає письменник та публіцист Олександр Копиленко, а ілюструє цю оповідь графік Лев Каплан. У листопаді 1928-го вони побували на екскурсії на кіностудії УФА (UFA: «Універсум Фільм Акцієнгезельшафт»). Після поразки Німеччини у Першій світовій війні студія певний час не функціонувала, але потім змогла повернутися до роботи (завдяки американському кредиту) і стати дуже успішною.
Копиленко згадує «Нібелунгів» 1924 року, «Індійську могилу» (найімовірніше, йдеться про фільм 1920 року «Indische Rache») та «Доктора Мабузо» (1922) («Доктор Мабузе, гравець» (нім. Dr. Mabuse, der Spieler). Він зауважує, що роботи студії доволі типові й не зрівняються з талантами Олександра Довженка чи Дзиґи Вєртова.
Вироби «Уфа» — це чистенько зроблені фільми, з чітко розробленим сюжетом, доброю фотографією, цікаво підібраним типажем, з участю розрекламованих кіноартистів. Про ідеологічний бік цих фільмів, з нашої точки зору, говорити не доводиться. Тут панує або німецький ура-патріотизм, або любов сто разів оспівана, переспівана й показана й в кіно, й в театрах.
Копиленко не забуває порівнювати німецькі умови з тим, як працює ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління): пише про популярність фільмів за кордоном, але замалу дистрибуцію, про те, що дитячі фільми треба знімати, а не тільки говорити про них.
Ілюстрації Лева Каплана
Також у номері є стаття «Життя в об’єктиві» — це роздуми про фільми ВУФКУ (ілюстровані кадрами звідти ж) та про те, скільки всього цікавого встигає помітити кінооб’єктив.
Кадри з фільмів ВУФКУ
Речі треба вміти бачити. Кіноапарат вчить бачити речі.
Відбите гострим оком об’єктива, життя наше потім лягає на екран, і глядачі здивовано гомонять.
— Я це бачив, та не звертав досі уваги.
— Чув, що таке є, але зроду не бачив.
Цей текст — про культурфільми ВУФКУ, які виконують чи то агітпропагандистську, чи то науково-просвітницьку функцію. Так, «Проблеми остуди» — медичний просвітницький фільм про небезпеку перегрівання або переохолодження, необхідність загартовуватися і берегтися, «Цукровий буряк» — про культивування буряка, а «Українська Шампань» показує Олешківські піски, правда, більше з ужиткового погляду, а не з просвітницького.
Обережно, розпуста!
У третій номер «УЖа» Василь Хмурий написав оповідь про художника Гаванчука. Мистецтвознавець і театральний критик Василь Хмурий (справжнє прізвище — Бутенко), один із перших дослідників українського авангардного мистецтва, у 1929 році почне працювати в «Українфільмі» та стане асистентом режисера у знімальній групі фільму Олександра Довженка «Земля». На сторінках його оповідки багато різних жінок пускають персонажеві бісики: і сучасні автору панянки, і образи з давніх полотен, і навіть статуї. Однак через цей насичений світовим мистецтвом матеріал у Коростені 15 примірників того номера завернули назад, а вони мали потрапити до залізничних осередків.
«Голова, секретар і взагалі комітет побачили голих жінок і, звичайно, не читаючи журналу (навіть не читаючи, яка моральність), ухвалили, що цей журнал для робітників не годиться, бо він деморалізує їх»… Усі примірники «УЖа» відіслано геть.
А ми й не гадали, що середньовічний попівський погляд на людське тіло яко щось грішне, соромітне й аморальне панує де-будь на радянській землі.
Але редакція знайшла вихід і прикрила «невмирущу красу Рембрандтової “Данаї”, вмалювавши їй фігового листка, щоб врятувати коростенських робітників від деморалізації». Правда, довелося додавати поради, як переглядати журнал та ходити в музеї, щоб не зашкодити своїй моральності.
Вирізки з третього та пʼятого номерів і поява цензурного фігового листка
Роботизація у 1920-х
Певною мірою підтримуючи та продовжуючи тему автоматизації праці, яку в «Господарстві доктора Гальванеску» зачепив Юрій Смолич, автор В. М. розмірковує про роботів (слово, яке вигадав Карел Чапек у драмі «Р.У.Р. (Россумові універсальні роботи)».
Автор згадує винахід Роя Венслея, що вийшов на фабриці Westinghouse Electric Company у 1927 році — робота Телевокса. Він виконував нескладну роботу: відчиняв двері, вмикав світло, відповідав на дзвінки та реагував як на специфічні голосові команди спеціального пристрою, так і на деякі людські слова.
Уявіть собі такого Робота. Він не потребує їжі й увечері не їде на прогулянку, а спокійнісінько сидить біля телефона й чекає на виклик. Раптом дзвінок — вийшло, що власник кватири забув погасити світло — «розумний» Авель або Каїн негайно повертає вимикача.
Або розмова радіотелефоном. Хазяїн Робота, що постійно мешкає в Нью-Йорку, тимчасово перебуває в Лондоні. Він хоче провітрити кімнату й дає радіотелефоном відповідного наказу свому електричному слузі. Той негайно відчиняє вікно, а згодом автоматично зачиняє його.
Водночас автор вбачає проблему в зацікавленні такими речами. Адже це спроба замінити робітника на безмовну машину, якій не потрібен відпочинок, яка не страйкуватиме. Правда, до того ще дуже далеко. Трішки нагадує сучасні дискусії про використання штучного інтелекту, чи не так?
Стрічка новин
На сторінки «УЖа» повертається дайджест різних новин, щоб читачі не тільки насолоджувалися художнім словом та нарисами, а й звертали увагу на важливе. Наприклад, можна дізнатися про таке:
— у цинкографії тресту «Харків-Друк» з’явилася перша в УСРР машина, яка протравлює поліграфічні кліше;
— в Суецькому каналі збудували величезний пересувний кран;
— в Австрії винайшли круглий металевий човен для водного спорту;
— берлінський фізик Фріц Ланґе збудував біля Лугано на горі Генерозо станцію перехоплення блискавок;
— зʼявляються «ноти для танців» — техніка, якою можна записати танець на аркуші;
— американці діляться винаходом — гумовим колом, яке не дає човну потонути;
— на полтавському чавунно-ливарному заводі зробили першу кетель-машину для панчішного виробництва;
— для обслуговування харківського Держпрому встановили автоматичну телефонну станцію.
А ще в «УЖі» пишуть, що в Києві на смітнику в 1927 році знайшли картину «Адам і Єва» Карнаха (1525–1529). Її історія справді драматична: у серпні 1929 року більшовики вилучать картину з Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків і продадуть на аукціоні в Берліні, попри протести українських мистецтвознавців.
Наша система — пʼять хвилин розумової гімнастики щодня
І насамкінець настає час для незмінної рубрики логічних загадок та запитань від Ліо-Кі. Автор рубрики реагує на занепокоєння читачів, що завдання тут заскладні для більшості. Тому редакція погоджується трохи полегшити вправи для розумової гімнастики, а не «підвищувати розумову кваліфікацію передплатників “УЖа”».
Дорікають нам, що ми користуємось здебільшого з математичного матеріалу й нехтуємо всіма гатунками словесних завдань: ребусами, шарадами, метаграмами, акростихами, логогрифами тощо. Мовою, мовляв, володіє кожний, а математикою мало хто. Воно й справді: словесні завдання безнадійному (чи то пак «пересічному»”) читачеві легше розв’язувати. Хоча слід зауважити: по-перше, завдання, які ми подавали досі, потребували не математичних знань, а лише математичного (тобто логічного) підходу, по-друге, «мовою»” володіє далеко не кожний… Уміння використовувати випадкові збіговиська звуків, літер та слів потрібно людині в житті лише зрідка, а саме: 1) щоб розв’язувати шаради і т. п., 2) щоб писати любовні вірші в періоді 14–20 років (і яко патологічний виняток у молодшому або старішому віці) та 3) щоб заробляти з фахового складання віршів, шарад тощо.
Більшість наших поетів пише ліричні, співзвучні й інші вірші й цурається шаради. А шкода! Ми вважаємо за свій обов’язок звернутися до поетів України з палким закликом: виявіть братове Тичино, Дикий, Йогансене, Сосюро, Поліщуче, Семенко, Панів, Рильський та інші, іже ім’я їм 27 мільйонів (відомо ж бо, що людність України лише з поетів і складається), ваше почуття Мови, володіння фактурою Слова, структурою Шаради, конструкцією Логогрифа… Це додасть нового листя до вінків вашої слави, а читачам «УЖа» завдасть приємних і корисних турбот розгризати горіхи вашої творчости. Сподіваючись, отже, подати в ближчих числах дещо з продукції перелічених фахівців, містимо тимчасом, яко зразок, вправи М. Тополі.
Отже, у пʼятому, перегорнутому з ніг на голову журналі все як завжди: зустріч із гостросоціальними темами, залаштунки письменницького життя, загадки і шаради. Ходімо до наступного номера!
Джерела:
Цимбал Ярина. Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло. Український тиждень.
Проєкт «Цей день в історії»
Санченко Антон. Повернення Мар’ямова — мандрівника, що знався на «випендрьожі» і сортах бичків. Читомо
Гіляров Сергій. Новознайдений твір Кранаха в музеї мистецтв Всеукраїнської академії наук. Київ. 1929.
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з кіно — з сайту vufku.org
Обкладинка збірки «Вéрхи» Юліан Шпол — з фейсбук спільноти «100 років українському футуризму»
Обкладинка книжки «Береги дванадцяти вод» Олександра Марʼямова — з сайту yakaboo.ua
