До Місяця гордості онлайн-кінотеатр Takflix пропонує ознайомитися з добіркою «Вірність квірності» — 8 короткометражними фільмами про українців та українок, що належать до ЛГБТКІА+ спільноти. Це різні історії, але кожна з них — про те, як персонажі стрічок змушені проторювати власні шляхи до щастя, попри можливі упередження суспільства.
Люди, що шукають себе, боронять Україну, розмірковують про майбутнє і стосунки — на цих темах і фокусується «Вірність квірності». Добірка говорить про виклики, з котрими стикаються представники й представниці ЛГБТКІА+ спільноти. До неї увійшли: «Це побачення» (реж. Надія Парфан), «Котики» (реж. Жанна Озірна), «З любов’ю, Коптєв» (реж. Єлизавета Шестньова), «Сімеїз» (реж. Антон Шебетко), «Чорний пес» (реж. Нікіта Зарх), «Ваша Мішель» (реж. Олена Сіятовська), «QIRIM» (реж. Катерина Храмцова) та «В мене є друг» (реж. Дмитро Мойсеєв).
У матеріалі розповідаємо, про що ці фільми, як вони розкривають ЛГБТКІА+ спільноту та як можуть надихати.
«Це побачення», режисерка Надія Парфан, 2023, тривалість — 6 хвилин
«Мій фільм — це омаж. Омаж — це з одного боку шана і вдячність іншому творцеві. В моєму випадку — режисерові Клоду Лелушеві. Водночас у своєму фільмі я полемізую з французьким класиком і пропоную свою інтерпретацію його твору.
Зокрема, я хочу переосмислити кінематографічний “міф Парижа” — міста Французької революції і “найромантичнішого міста у світі”. Замість стереотипного міського пейзажу в старій Європі я пропоную глядачам і глядачкам уважніше роздивитися місто, що є символом Європи сьогодні. Це Київ — давня європейська столиця, що у 2022 році не просто бореться за своє існування, а відіграє ключову політичну роль для всього європейського устрою», — розповідає режисерка стрічки Надія Парфан.
У фільмі «Це побачення» дія відбувається вранці. Камера знімає дорогу й маршрут, який долає водійка автомобіля. Темп їзди екстремальний, тож ми розуміємо, що йдеться про щось важливе — можливо, саме ця мить вирішальна. Наприкінці бачимо зустріч двох закоханих, одна з них у військовій формі. Десь за кадром на фоні лунає поліційна сирена — хоча стрічка безмовна, та з цього можна зчитати послання: чи здатні ті, що «захищають закон», зрозуміти всю терміновість ситуації й те, наскільки це важливо, особливо для ЛГБТКІА+ спільноти?
«Замість авантюрного закоханого француза, у якого насправді немає жодних вагомих підстав для такої поведінки — щодуху поспішати на побачення ранковим містом і при цьому порушувати правила, я пропоную ситуацію людей, для яких побачення — це справді розкіш. Ідеться про людей у війську, які місяцями не бачать своїх коханих. А є серед них і ті, кому доводиться ще важче, — це військові ЛГБТКІА+, кохані та партнер(к)и яких не мають жодного юридичного статусу. Якщо військовий чи військова ЛГБТКІА+ загине або отримає поранення, її/його близьку людину можуть про це елементарно не проінформувати», — ділиться Надія Парфан.
Ідеться про законопроєкт 9103 про цивільні партнерства, який уможливлює союзи між одностатевими та різностатевими парами, а також надає їм взаємні юридичні права. Зокрема, під час воєнного стану партнер чи партнерка зможуть підтримати своїх партнерів-військових або отримати соціальну допомогу у разі непередбачуваних ситуацій. Наразі законопроєкт 9103 перебуває на розгляді.
«Мій фільм — це також маніфест і заклик якнайскоріше легалізувати одностатеві партнерства та забезпечити рівність прав для військових ЛГБТКІА+, які захищають нас у лавах Сил Оборони», — каже Надія Парфан.
«Котики», режисерка Жанна Озірна, 2016, тривалість — 8 хвилин
Вірність собі та можливість планувати своє майбутнє згідно зі своїми принципами — мабуть, головна теза добірки «Вірність квірності» — найповніше втілилася в затишній розмові пари дівчат про їхнє життя.
Кадри роздумів переплітаються зі сценами побуту пари і нарізкою портретів однієї з дівчат. Це наче коротка історія про їхнє становлення, стосунки, спроби розпланувати своє майбутнє й облаштувати куточок, де вони зможуть бути щасливі разом.
У стрічці героїні розмірковують, чи могли би стати мамами, і якщо так — чи почувалися б вони та їхня дитина повноцінними в мінливому суспільстві. Дівчата прораховують різні сценарії, зокрема розмовляють і про те, щоб завести котиків. Це таке собі образне втілення і самих персонажок, до яких хоча й за короткий час, але встигаєш прив’язатися. Протягом фільму ми спостерігаємо, як героїні облаштовують свій затишок, і поруч із ними також можна почуватися затишно.
Водночас котики — це й образ непевного майбутнього. Усі ми зараз міркуємо над питаннями, що робити далі та як облаштувати своє життя. Замислюються про це й представники ЛГБТКІА+ спільноти: чи їхнє майбутнє — бути умовно «котобатьками», чи все ж у них є шанс створити щасливі сім’ї зі своїми партнер(к)ами. Це й заклик до всіх не зважати на упередження оточення та залишатися вірними собі.
«Цей фільм був знятий відразу після Революції Гідності, тому містить і політичний вимір. Так я намагаюся вписати стрічку в історичне тло. Сама квартира — сира, розвалена, а ми, персонажки — немов таке собі нове покоління у цьому старому просторі, яке паралельно з плануванням майбутнього ще й читає новини.
Тоді я просто хотіла зняти фільм, який відгукувався б мені самій. На той час не пригадую, щоби створювалося щось саме в такому ключі, тому візьму на себе сміливість сказати, що ми були одними з перших, хто знімав на таку тему. Це була особиста історія й водночас політична, адже часто кажуть, що особисте — це й політичне також. Коли чесно договорюєш до кінця особисті речі, вони таки стають політичними. Для мене це було справді важливо», — ділиться режисерка стрічки Жанна Озірна.
«З любов’ю, Коптєв», режисерки Ольга Коваль, Єлизавета Шерстньова, 2023, тривалість — 8 хвилин
Фільм пропонує дослідження творчості одного сучасного українського митця через один перформанс. Стрічка фіксує епатажний показ театру провокативної моди «Орхідея» Михайла Коптєва. Це луганський дизайнер, що сповідує ідеї мистецтва заради мистецтва, а свої декадансні й карнавальні задуми втілює спільно з представниками й представницями ЛГБТКІА+ спільноти.
«Надихнувшись перформансами маестро, я намагалась відтворити те перше враження, яке у мене залишилось після показу на яхті “Омар-Хаям” у 2020 році: вузький простір, шал глядачів, напівоголені моделі, випадкові поцілунки з незнайомцями. Я чудово пам’ятаю момент, коли з’явився вже нетверезий Коптєв: макіяж розмазаний по всьому обличчю, лабутени, дикий погляд — я надовго закарбувала цей образ у пам’яті. Тут він кричить і падає на мого знайомого. У цей момент мені й сяйнула ідея про нашу майбутню співпрацю.
Я вважаю за необхідне говорити про маргінальних, неінституалізованих митців, які є рупором українського наївного мистецтва. Михайло Коптєв — один із вдалих прикладів саме такого народного мистецтва. Чоботар за професією вже протягом 30 років він тріумфує й провокує своїми показами українську публіку, збурюючи дискусії в різних колах митців.
Звісно, Михайла люблять демонізувати. Його перформанси завжди виходили за межі звичної етики: вульгарна, збочена краса на противагу шику й блиску модельного бізнесу. У своїх показах маестро декларує ненормативність, антисистемність, інший спосіб світосприйняття. Особисто я побачила в цьому драму великої людини, яку й хотіла відтворити, поєднавши два світи: світ барокової естетики та шоу театру “Орхідея” під гучну електромузику», — розповідає режисерка, авторка ідеї й операторка фільму Ольга Коваль.
Починається фільм зі своєрідної інсценізації біблійного сюжету. Усе в кадрі вказує саме на іронічність. Наприклад, образи персонажів — це поєднання легкого пастельного вбрання з викличним макіяжем; те, що виконавці сцени завмирають, а навколо них танцюють інші — наче виклик закостенілим установкам. Мовляв, усі ці правила, котрі звично вважаються «традиційними», не мають жодної влади й контролю над тим, якими ми самі себе бачимо.
«Михайло Коптєв — складна людина, але хороша. Позаочі люди говорять про нього багато недоброго. Але більше поганого про Коптєва може сказати тільки Коптєв. Цим він і зачаровує — дитячою щирістю. Його вітальність і “справжність” притягує таких самих людей. Тому акторський каст на зйомках був найкращим. Багато сцен будувалися саме на їхній імпровізації.
Майже всі сцени ми знімали в павільйоні студії Довженка, що дало можливість будувати декорації власноруч. А завдяки Будинку Кіно ми реалізували другу сцену у фільмі — проходження по гримерній кімнаті. Гаферка Олександра Лляна майстерно підібрала світло під настрій кожної сцени, звідси і ця атмосфера вечірки, що поступово виходить з-під контролю. Перший кадр — омаж картині Мікеланджело де Караваджо “Покладання в труну”, де Коптєв — це Ісус Христос, а його моделі — апостоли, які в моїй інтерпретації ловлять п’яного маестро. Разом з Єлизаветою Шерстньовою ми змогли зняти цей кадр менше, ніж за шість годин», — ділиться Ольга Коваль.
«Сімеїз», режисер Антон Шебетко, 2022, тривалість — 18 хвилин
Стрічка розповідає про історію одного з осередків квір-спільноти у Криму. Колись Сімеїз був просто невеличким селищем неподалік від Ялти, але згодом перетворився на центр зустрічей і взаємодії представників і представниць ЛГБТКІА+ спільноти. Своїми спогадами про те, як виник і функціонував «гей-курорт», ділиться учасниця цього проєкту Жанна Сімеїз.
«Насправді Сімеїз — досить культове місце, відоме не тільки серед представників квір-спільноти, — так, мені навіть траплялися якісь архівні сюжети з українських телевізійних новин. У самому Сімеїзі я був лише кілька разів на короткі проміжки часу, але цього вистачило, щоб потрапити в місця, про які згадує оповідачка фільму, Жанна Сімеїз. Після окупації Криму обізнаність самої спільноти про нього почала зменшуватися, і своїм проєктом я хотів нагадати — а декому й просто розповісти — про цю оазу, яка зараз на межі зникнення.
Я працював над проєктом протягом декількох років. Намагався дібрати форму, в якій можливо створити розповідь про сам Сімеїз і методи, з застосуванням яких зберігається й конструюється пам’ять про певне місце чи подію. Спершу я планував зробити інсталяцію, яка містила би багато різних елементів. Але з початком повномасштабного вторгнення виникло певне відчуття нагальності теми. Тому я вирішив зробити відеоверсію. Спочатку це була двоканальна інсталяція, яка потім перетворилася на короткий метр», — розповідає режисер фільму Антон Шебетко.
Історію оповідачки Жанни Сімеїз доповнює колаж із фотографій. Деякі з них частково наче пошкоджені водою. Це немов образи, котрі поки що перед нами, але ось-ось зникнуть — оскільки Крим досі окупований Росією, Сімеїз як осередок ЛГБТКІА+ спільноти опинився під загрозою остаточного знищення.
«Уся стрічка побудована на “знайдених матеріалах”, фото й відео. Працюючи над проєктом, я зібрав понад 4500 архівних матеріалів, які, власне, і стали основою слайд-шоу. Всі представлені фото справді були оброблені водою, і на результатах цих експериментів базується відеоряд. Сама ідея мінливості ностальгійних спогадів, а також трансформацій і можливого зникнення Сімеїзу втілилися у використанні води як певного розчинника, якому підвладні не тільки фотографії, а й усе навколо. Зрештою через багато років вода знищить каміння нудистького пляжу, на якому зроблені оригінальні знімки.
Якщо ж говорити про практичну частину проєкту, то вода не просто “знищує” частину знімків, але й так само унеможливлює ідентифікацію більшості героїв. Це важливо з точки зору безпеки й створення більш універсального наративу», — розповідає Антон Шебетко.
«Чорний пес», режисер Нікіта Зарх, 2022, тривалість — 20 хвилин
Льова працює на будівництві, мріє назбирати грошей на навчання та власне житло. А ще пише вірші й нікому не зізнається в цьому — як і в тому, що закоханий у свого товариша. Після публічного виступу Льова згодом усе ж наважується зізнатися Гоші у своїх почуттях.
«Показувати чи ні, як Льова читає вірш, було складним рішенням, яке дуже довго обговорювалось між членами знімальної команди. Для мене з самого початку було дуже важливо показати Льову через його побут, митарства та творчий процес. Мені здається, що якби глядачі почули сам вірш, він став би ще одною призмою сприйняття Льови.
Я вирішив, що найбільше значення для цієї історії має не сам вірш, а те, яку реакцію і емоцію він викликає у кола спілкування Льови і як можливий успіх цього вірша впливає на подальші дії героя. Якби глядачу не сподобався вірш — а це дуже ймовірно, тому що сприйняття мистецтва є індивідуальним, — то реакція колег Льови відчувалася б вимушеною, несправжньою», — розповідає режисер стрічки Нікіта Зарх.
Takflix називає стрічку урбаністичною поезією. Окрім віршів, які головний персонаж пише на стінах закинутого майданчика, поезія присутня в фільмі й візуально. Зйомка навколишнього світу передає внутрішній стан Льови, його вагання, невисловлені думки та міркування.
«Підготовка до зйомок фільму зайняла майже рік. Ми планували знімати в Києві, вже почали скаут, але довелося перенести все на наступний рік. Весна, Одеса, море, зйомки — що може бути поетичніше!
Для мене кожна сцена фільму найвдаліша по-своєму! Не обійшлося й без курйозів. Наприклад, локація для сцени “на будівництві” була майже закінчена під чистове оздоблення, а нам потрібно було показати якраз чорнову роботу в кадрі. І все, що місцеві будівельники вивезли з будинку — щебінь, пісок, будівельні суміші, — нам довелося завезти назад. Це був перший знімальний день, і майже вся команда отримала сонячні опіки.
А локація-цистерна в сцені “місце Льови”, де головний персонаж годує собаку сосисками і пише вірші на стіні, підійшла нам просто ідеально. Вірші, написані білою крейдою на іржавій від часу стіні, — це досконале поєднання! За три дні до зйомки ми приїхали туди вже з акторами на репетицію — і виявили величезне графіті на всю стіну. Ми його відшкрябували, палили газовими пальниками, виводили кислотними розчинами, та врешті-решт просто зафарбували.
Ну, а найзворушливіша і найсильніша сцена відбулася на лимані після сцени в кафе.
Загалом “Чорний Пес”, на мою думку, — це фільм із глибоким змістом, який порушує багато питань, актуальних для сучасного суспільства. Сподіваюся, кожен глядач отримає задоволення від перегляду і знайде свій сенс у режисерському задумі», — ділиться художник-постановник Олексій Іщук.
Фільм також порушує й теми захисту представників ЛГБТКІА+ спільноти, адже вони часто стикаються з упередженнями й навіть жорстоким ставленням до себе. Річ не тільки в толерантності й прийнятті суспільством, а й в елементарній людяності, розумінні потреб і почуттів інших.
«Ваша Мішель», режисерка Олена Сіятовська, 2023, тривалість — 20 хвилин
Це історія про пошуки власного місця шляхом своєрідної мандрівки до самих себе. Мішель давно мешкає в Києві й облаштовує життя так, як вважає за потрібне. Водночас вона досі хоче розібратися в собі, а відвідини будинку родичів допомагають їй у цьому.
Про характер персонажки та її минуле можна дізнатися тільки через певні фрази, діалоги або безсловесні епізоди. Так, наприклад, Мішель міркує про своє дитинство, спілкуючись із бабусею про один із найскандальніших епізодів свого шкільного життя. А досліджуючи простір, де народилася, Мішель переосмислює те, що з нею сталося, і роздумує, як їй рухатися далі.
«Фільм документальний, але це не зовсім історія життя. Здебільшого я озиралася назад, щоб розкрити героїню і показати, який шлях вона пройшла, щоб опинитися там, де є сьогодні. Для мене цей фільм — насамперед про Мішель, яку я зустріла декілька років тому, на початку зйомок, про її мрії і шлях до них, який триває. Після так званої боротьби ми інколи відчуваємо самотність, але це ніщо порівняно з тим, що залишилося позаду. Усі без винятку мають право бути собою», — коментує режисерка Олена Сіятовська.
Саморефлексію поглиблюють і візуально: героїня досліджує себе, роблячи селфі, ведучи власний блог, переглядаючи фотоальбом, беручи участь у фотосесії. Мішель — трансгендерна дівчина, і вона сама, і суспільство ще тільки на шляху, щоби прийняти її й дозволити рухатися далі попри вагання й самотність.
«QIRIM», режисерка Катерина Храмцова, 2023, тривалість — 10 хвилин
У центрі фільму — небінарна особа, мисткиня Антоніна Романова (вона/її) та її діяльність: зокрема участь у протестах у Криму під час Євромайдану та перформативні практики. Сьогодні Антоніна — в лавах ЗСУ, захищає країну на фронті.
Про свою героїню режисерка оповідає шляхом цікавого конструювання візуального ряду: це й фрагменти інтерв’ю, і кадри з військового навчання та частково — навіть воєнних дій, і фільмування мистецьких практик. Історія Антоніни — це особистий шлях спротиву й водночас спротив усієї країни в усіх площинах.
«Цим документальним фільмом я хотіла привернути увагу до щоденної рутини небінарної артилеристки та моєї знайомої Антоніни, яка після збройного нападу Росії на Україну 25 лютого 2022 року разом зі своїм партнером долучилась до батальйону територіальної оборони ЗСУ, щоб захищати свою країну, права ЛГБТКІА+ людей і всі демократичні цінності.
Рішення Антоніни не є поодиноким. ЛГБТКІА+ представники, представниці та представництво воюють пліч-о-пліч із людьми гетеросексуальної орієнтації, ба більше — з тими, хто агресивно виступає проти їхніх прав. Вважаю цей крок захисників/захисниць та небінарних осіб зваженим і сильним, але водночас розумію, що таким чином вони наражаються на велику небезпеку.
Зараз ЛГБТКІА+ люди стикаються з низкою проблем. Наприклад, досі не набув чинності закон, що встановлює право на офіційне зареєстроване партнерство. Окрім того, представники ЛГБТКІА+ спільноти зазнають безлічі труднощів і небезпек: це й залякування з боку ворога, і фактичні організовані переслідування їхніх родичів, і поширення гомофобних репортажів про захисників/захисниць та небінарних осіб, належних до ЛГБТКІА+ спільноти, вироблених російською пропагандою. Я ціную рішення кожної людини захищати Україну і виступаю за захист прав і свобод ЛГБТКІА+ людей», — ділиться режисерка Катерина Храмцова.
Це стрічка про те, що насправді представники ЛГБТКІА+ спільноти — поруч: також захищають нашу країну, творять культуру, живуть і роблять усе, аби ми почувалися самими собою, вільними.
«В мене є друг», режисер Дмитро Мойсеєв, 2009, тривалість — 29 хвилин
Головний герой фільму — Жека, який, вплутуючись у різні авантюри, намагається допомогти своєму хворому другові Олегу. Дія короткометражної стрічки відбувається на початку 2000-х, і глядач разом із Жекою, крім буремного способу життя персонажа, можуть зануритися в один вечір із життя україномовної квір-сцени того часу.
«Тоді, в 2008–2009-му, все було дуже розшаровано. Були маленькі ком’юніті, пов’язані з захистом прав ЛГБТКІА+ спільноти, потім вони вийшли на серйозніший рівень, але лише через декілька років. Були “елітні” гей-вечірки (про які я знав лише з чуток) та барні тусовки, як, наприклад, гей-клуб “Помада”, в якому ми знімали окремі сцени фільму. Це не було про гей-ком’юніті, радше про тусню з присмаком свободи, де багато хто просто займався сексом із людьми своєї статі не тому, що він гей, а тому, що хотів свободи. Це дуже близько головному персонажеві, який каже: “Я не гей, я тут просто танцюю”. Тож можна сказати, що в цій невизначеній свободі герої фільму трохи розгубились.
Насправді ця стрічка має ту саму ключову ідею, що й мої наступні роботи, — пошук відповіді на запитання “що робити зі своїм життям?” У фільмі це запитання стосується молодої авантюрної людини, яка геть заплуталась, намагаючись жити лише сьогоднішнім днем. Так, Жека допомагає другові грошима, але і гроші ці здобуті обманом, тож цей вчинок для нього — більше не про допомогу іншому, а про те, щоби якось допомогти собі самому ужитись із собою», — розповідає режисер фільму Дмитро Мойсеєв.
Протягом фільму глядач може дізнатися про життя головного персонажа більше. Крім його авантюр, у стрічці йдеться і про (спроби) налагодження побуту, і про стосунки, майбутнє яких Жека і його партнерка бачать по-різному. Кожна сцена втілена в різний спосіб: то ракурс середовища навколо персонажа викривлюється, то кожна деталь стає метафоричною, як-от сцени його взаємодії з іншими.
«Працюючи над кожною сценою, ми намагалися зробити так, щоб зображення відповідало її настрою і внутрішньому стану персонажів. Звичайно, у фільмі все одно лишилась загальна стилістика, але це лише через те, що все, що відбувається з головними героями, — кострубате й абсурдне.
Наприклад, друга сцена біля Київського водосховища відбувається в різдвяний ранок. Як можна ще дивніше зустріти Різдво, ніж прив’язаним голяка до бетонної плити? Тим паче що людина насправді на це заслуговує і розуміє це. Тож рішення знімати викривлено викривлене життя з’явилося саме собою», — каже Дмитро Мойсеєв.
Цікавим метафоричним запитанням як до себе, так і до світу є рядки з вірша Івана Багряного «Чого ридаєш?». Жека запитує в себе це, зачитуючи вголос і напам’ять початок тексту після того, як успішно виплутався з однієї зі своїх авантюр. А своєрідну відповідь на пошуки персонажа отримуємо в останніх рядках, котрі кожен може прочитати для себе по-різному.
Фільм добірки доступний для Товариства Takflix.
