Відроджувати пам’ять — повертати голос тим, хто творив культуру до нас. Саме цю місію взяв на себе спецпроєкт «Читомо» «До друку!», який досліджує забуті, втрачені або недооцінені видавничі осередки України.
Друкарні й видавництва, що працювали в умовах імперського тиску, війни, еміграції чи культурного піднесення, колись були центрами сили — інтелектуальної, національної, мистецької.
«До друку!» започаткований «Читомо» 2023-го року та є продовженням проєкту «Екземпляри ХХ». У першій частині «До друку!» було створено 20 науково-популярних аналітичних лонгрідів про українські видавничі осередки. Восени спецпроєкт повернувся з другою частиною нових лонгрідів про видавництва, коротку історію яких розповідаємо далі.
Друкарня Пантелеймона Куліша
Друкарня Пантелеймона Куліша працювала в Петербурзі у 1857–1862 роках і стала однією з перших приватних українських друкарень. Куліш придбав обладнання у Берліні, вклав значні кошти та зібрав невелику команду на чолі з Данилом Каменецьким. Тут вийшли важливі видання: шеститомник творів Миколи Гоголя, «Граматка» — доступний буквар українською мовою, оповідання Марка Вовчка, двотомник Григорія Квітки-Основ’яненка та серія недорогих книжечок «Сільська бібліотека».
Друкарня працювала під постійним наглядом цензури: окремі тексти Тараса Шевченка друкували урізаними або у вигляді вкладок. Через фінансові труднощі та політичний тиск Куліш був змушений продати друкарню у 1862 році, але саме вона дала поштовх системнішому виданню української літератури в імперській столиці.
Видавництво Бориса Грінченка: інструмент самоосвіти
Наприкінці 19 століття заборона української мови та друку суттєво обмежувала книговидання, однак політизація українського руху сприяла появі видавничих осередків. Серед таких було чернігівське видавництво Грінченка, створене 1894 року завдяки заповіту письменника з Воронежчини Івана Череватенка, який передав 1000 рублів саме на українськомовні видання. Борис Грінченко зосередився на публікації «дешевих книжок для українців», які він називав «метеликами». Написані простою, народною мовою, вони видавалися для звичайного малоосвіченого селянина, здійснюючи таким чином просвітницьку функцію.
«Нехай вона буде не дуже досконала, аби тільки була писана зрозуміло, по-народньому, і щоб у ній була правда та користь», — такою бачив популярну книгу Грінченко.
Родина Грінченків, у співпраці з іншими представниками інтелігенції з різних міст друкували і просували окремі твори. Попри цензурні утиски та труднощі, за вісім років видавництво випустило 46 назв загальним накладом понад 200 тисяч примірників. У 1906-1908 роках воно опублікувало «Українську граматику», «Каталог книжок для народного читання» та чотиритомний «Словарь української мови», укладений самим Грінченком. Дружина і дочка Бориса Грінченка не відставали від чоловіка і тата, зокрема Марія Грінченко підготувала перший переклад на українську «Пригод Тома Соєра» Марка Твена, а Анастасія Грінченко — «Пригоди Гекльберрі Фінна».
«Сяйво»: осередок формування звичок українського читача
Це видавництво виникло 1913-го року «в комплекті» з однойменним мистецьким журналом за ідеєю публіциста Павла Коменданта. Дебютною публікацією стала збірка «В сяйві мрій» одного з найпомітніших поетів того часу Миколи Вороного. Журнал «Сяйво» згас після року роботи, а от робота видавництва згодом відновилася. У 1918-ому неабиякий успіх видавництву подарували легендарні «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Наступного ж року робота зупинилася через націоналізацію видавництв після захоплення України більшовиками.
Однак вже в 1925-1926 році «Сяйво» знову «розгорається». За даними дослідниці Марії Гринько, у 1926 вийшло 4 назви книжок, у 1927 вже 41, у 1928 — 38, у 1929 — 40, а в 1930 — 4 видання. Ще одна визначна книга для видавництва — «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича, яку світ побачив вперше у 1928 році. За два роки видавництво закрилося на тлі тих таки політичних змін, а його назва отримала метафоричне «продовження» у вигляді книгарні на Володимирській, 44. З 1961 року вона переїхала на теперішню Велику Васильківську, 6 і належить до найбільш відомих книгарень столиці. У 2000-2010-х роках відбулася скандальна приватизація магазину, що супроводжувалася публічними протестами, однак нині працює досі під назвою «Сяйво книги».
«Українське видавництво в Катеринославі»: найгучніший голос Сходу
На рубежі століть Катеринослав (сьогодні — Дніпро) був не тільки індустріальним центром, а й осередком культурного життя. Саме тут у лютому 1916-го виникло видавництво, що пережило революції, численні зміни влади, махновський погром, переїзди та реквізицію, але попри все це зуміло упродовж 1917––1920 років стати найбільшим та найпродуктивнішим видавничим ядром регіону.
Видавництво за доволі короткий період свого існування опублікувало понад 100 книг різного тематичного спрямування. Серед них було чимало примірників дитячої літератури, а справжніми бестселерами стали видання Адріана Кащенка, автора численних історичних творів про Запорізьку Січ. Саме «Українське видавництво в Катеринославі» видало «Букварь для глухонімих дітей: Перший рік навчання» В. Кошика — єдиний навчальний посібник тих часів присвячений дітям з особливими освітніми потребами.
«Маса»: видавництво для письменників
У часи НЕПу, коли на кожному кроці з’являлися видавництва на різну тематику, аби задовольнити читацькі інтереси, не було осередку, що б дбав про письменницькі потреби. Складнощі у відборі рукопису для друку, які зникали лише за наявності знайомств, рекомендацій чи протекцій у видавництві, дратували молодих авторів, тож 14 квітня 1926 року заснували Видавничий колектив революційних письменників Києва «Маса». До складу правління увійшли представники більшості київських літературних організацій: «Західна Україна» (Дмитро Загул), «Гарт» (Борис Коваленко, Дмитро Фальківський), «Ланка» (Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка), «Жовтень» (Яків Савченко, Микола Терещенко), «Плуг» (Самійло Щупак).
За шість років роботи «Маса» видала півсотні книг, майже усі з яких написані київськими авторами, тож попри «масовість» назви, видавництво стало своєрідним «закритим клубом». Воно було достатньо нішевим, але усі книжки, які видала «Маса», викликали пильну увагу критики, жодне її видання не залишилося без рецензій. Уже тоді маса — і читацька, і письменницька — розуміла художню й історичну цінність їх книжок.
«Українське видавництво» в Кракові: чужі серед своїх, свої серед чужих
Цей видавничий осередок існував у буремні часи Другої світової у центральній частині Польщі, так званій Генеральній губернії, й був єдиним українським видавництвом, дозволеним окупаційною владою.
За шість років свого існування видавництво випустило 434 книжки загальним накладом понад 26 мільйонів примірників та 1839 номерів періодики. Серед видань — підручники, художня література, календарі, наукові й освітні видання. Особливо великим попитом користувалися шкільні читанки й букварі. Цензура німецької окупаційної влади впливала на видавничу діяльність: тексти ретельно перевіряли, деякі теми були суворо заборонені. Та попри це видавництво стало платформою для української інтелектуальної й культурної праці, залучаючи видатних діячів культури письменства, журналістики, видавничої справи і редагування.
Однією з найвідоміших його публікацій був «Кобзар» Тараса Шевченка, надрукований латинською абеткою, тобто в оригінальному, українському звучанні. Також видавництво випускало чимало періодики, зокрема «Краківські Вісті» — щоденник із накладом від кількох тисяч до понад 10 тисяч екземплярів.
