П’ять текстів Чарлза Дікенса для різдвяних вакацій

Нові традиції і старі тексти: що святкового почитати в Чарлза Дікенса, окрім «Різдвяної пісні»?

У грудні Чарлз Дікенс традиційно стає найчитанішим автором. Важко сказати, чи є у духів гикавка, та, якщо все ж таки є, духу Дікенса напередодні Різдва стає непереливки: жодні святкові читання не обходяться без його «Різдвяної пісні в прозі». 

Передусім історію Скруджа цінують за уроки щедрості й безкорисливої любові: скуп’яга, якому світять посмертні страждання й ланцюг із гаманців і ґросбухів, перетворюється на благодійника і стає другим батьком для Тіма Кретчита, себто найменшого й найвразливішого героя — втілення всіх, хто потребує заступництва. Натомість опис веселої ходи Духа Нинішнього Різдва, що кропить щастям кожен дім зі смолоскипа, сповнює читачів радісної певності, що і їхню оселю не омине різдвяне благословення. 

Любов читачів до цього тексту настільки ж безмежна, наскільки й легко пояснювана. Але окрім такої звичної «Різдвяної пісні», у Чарлза Дікенса є й інші менш знані (але не менш цікаві) святочні історії, які варті вашої уваги. Їх щонайменше пʼять. 

Перше, що робить Дікенсів Скрудж після зустрічі з трьома привидами й свого переродження, — посилає найбільшу «призову» індичку своєму бідному клерку. Бо Різдво — це завжди про веселий гомін за столом, подарунки і, авжеж, їжу: чи то українські кутю й пампухи, чи то англійські індичку й пудинг.

Американський письменник Труман Капоте у «Різдвяному спогаді» пише, що, як тільки птахи відлітають у вирій, а теплі нічні сорочки починають пахнути торішнім сиропом від кашлю, приходить передвісник Різдва — так звана fruitcake weather — час, коли пічка, напхана вугіллям і дровами, горить, як осяяний свічкою гарбуз, бо пече численні пироги: з пеканом, родзинками і крапелькою віскі.

 Щороку для цього створюється спеціальний Фонд Фруктових Пирогів, заради поповнення якого потрібно гарувати все літо: дорослі вкидають до скарбнички кілька пенні за кожну 25-ту вбиту вдома муху. Різдвяна арифметика Капоте вельми проста: чим більше полювань на мух влітку — тим більше інгредієнтів для пирогів у грудні, а отже, тим більше знайомих можна пригостити. Арифметичні закони текстів Чарлза Дікенса дуже схожі: пригощення — це завжди більше ніж просто їжа, тож щедрість примножує любов і вдячність.

Головний герой роману «Великі сподівання», маленький Піп, на Святвечір зустрічає на цвинтарі втеклого каторжника Мегвіча, який вимагає у хлопчика, щоб той приніс їжу й напилок, аби позбутися ланцюга на нозі. Піп цупить у коморі своєї суворої сестри окраєць хліба, шмат сиру та свинячий паштет, чим і годує в’язня-втікача. Цей вчинок так розчулює Мегвіча, що, втікши з-під чергового арешту й переїхавши в Новий Світ, він клянеться не покладати рук, і, накопичивши капітал, стати таємним патроном Піпа, аби хлопчик виріс джентельменом і мав усе, що забажає. Тож, замість того щоб просто принести каторжнику трохи їжі і порятувати його від голоду на болотах, нажаханий Піп робить для Мегвіча дещо більше: він дарує йому мрію і наділяє Мегвічеве життя сенсом. Тільки завдяки цьому втікач і долає свій складний шлях.

Генрі Дікенс, син письменника, так згадував різдвяні традиції в батьківському домі: вдень довга прогулянка з хатніми псами, а ввечері — святкування з шарадами, веселими іграми й танцями. Жартівливий Чарлз Дікенс завжди був душею компанії і вів першу скрипку у веселощах. Опису справжнього Різдва у сім’ї Дікенсів якнайкраще відповідає настрій різдвяного розділу «Посмертних записок Піквікського клубу».

«Посмертні записки Піквікського клубу» — роман про пригоди джентельменів із погідною вдачею й хорошим почуттям гумору: які би труднощі не спіткали їх у мандрах — вони завше «моторні, наче бджоли» та «легкі, наче феї». Особливо якщо це Різдво і їх запрошено на ферму до містера Вордла, де вже гостюють милі панни. Різдвяні поцілунки під омелою стають продовженням цілунків весільних, а через збіг двох святкувань веселощів на фермі стає вдвічі більше. 

Радість різдвяного розділу «Посмертних записок Піквікського клубу» нічим не затьмарена: святвечірнє теперішнє світле й затишне, а будуччина ще краща од сьогодення. Панни відламують від весільного пирога невеличкі скоринки, щоб покласти їх під подушку й побачити уві сні свого судженого. І читачі й читачки абсолютно впевнені, що в кожної з них усе буде добре. Дікенс у своєму дебютному романі надзвичайно щастєствердний: тут не переживаєш, що, як у «Землі» Джеймса Джойса, поміж обручки й монеток у пиріг буде «запечена» й грудка чорнозему, в «Посмертних записках…» кожен шматок — найкращий. 

«Різдвяна ялинка» — есей про те, як від запаху ялинкових голочок й сяйва зірки над вертепом навіть сиві дідусі й бабусі знову стають дітлахами з відкритими серцями.

Чарлз Дікенс вважає святкову ялинку втіленням чарівного світу дитинства. Зобачивши різдвяне дерево, він завдяки цій хвойній «машині часу» поринає думками в давнину, коли найбільшим горем було сполохатися страшного блазня-маріонетки чи випадково проковтнути іграшкову ложечку, захопившися ляльковим чаюванням. Тоді ялинка постійно переживала метаморфози: то перетворювалася на бобовий паросток, яким казковий Джек дерся вгору до оселі велетня, то ставала прихистком для Алі Баби, джинів та східних скарбів.

 Та найбільше різдвяному дереву личив червоний плащик Червоної Шапочки. Дікенс зізнається, що саме вона була його першим коханням. Шлюб із Червоною Шапочкою, на думку маленького Чарлза, приніс би йому найвище блаженство. Однак замість червоного плащика під вінком флердоранжу на нього чекало дорослішання — страшний сірий вовк, що не проти закусити нещасним підлітком. 

«Новорічні дзвони» — текст-двійник «Різдвяної пісні в прозі», хоч починається ця історія достоту як сцена з «Вія» Миколи Гоголя. Летючої труни й крейдяного кола тут, на жаль, не буде, але на моторошний опис опівнічної церкви читачі точно можуть розраховувати. 

Головний герой, вбогий носильник Тобі Гай, під впливом газетних заміток і злісних тирад можновладців починає вірити, що всі біди злидарів походять від їхньої природної зіпсутості. У містичний час новорічної ночі Тобі Гаю вчувається дивний поклик: старі міські дзвони вирішують втрутитися в плин життя родини літнього трударя.

Нагорі дзвіниці носильнику, як і Ебенезеру Скруджу, являються три магічні істоти — бородаті постаті у подобі дзвонів, які спочатку показують Тобі Гаю його ж власну смерть, а відтак дають духа-провідника для подорожі в потенційне майбутнє. Безтілесно витаючи довкруж рідних, носильник відкриває, хто насправді заслуговує на повагу — вдови, безпритульні й бідняки чи нечуле заможне міщанство. Для тих, хто хоч трохи знайомий із творчістю Чарлза Дікенса, відповідь очевидна, тому витримати інтригу вийде навряд чи. Проте стежити за персонажами Дікенса все ще страшенно цікаво, бо «Новорічні дзвони», безперечно, є добре зробленим текстом про людське милосердя, а не агіткою соціального детермінізму. 

Зрештою, читати цю повість корисно хоч би для того, щоб знати, що, за законами Дікенсового світу, чарівні з’яви у вигляді привидів чи ельфів можуть постати перед вами не тільки в різдвяний, а й у новорічний час.

Казки на те й казки, щоб герої мали помічників із магічними дарами, які розв’язують усі проблеми. Як-от у Дікенсовій «Чарівній кісточці», де в рибному магазині на бідного батька обов’язково чекає морська фея Грандмаріна, аби сказати, що в червоній рибі, яку він щойно купив на останні гроші, захована чарівна кісточка, здатна виконати будь-яке бажання.

Проте «Цвіркун домашнього вогнища» — хатня казка, за визначенням самого письменника. А отже, і розповідає вона про речі, які направду можуть статися в кожній хаті. Жодної магії. Принаймні в звичному сенсі цього слова… У родині візника Джона живе маленький цвіркун, що у своїх співах змагається із закипаючим чайником, а також вряди-годи виконує роль сімейного психотерапевта.

Джон пишається своїм «домашнім вогнищем»: юною дружиною, немовлятком і трелями цвіркуна в запічку (адже цвіркун притягує удачу незгірше за знайдену підкову!). Та одного вечора, їдучи додому в зимову сльоту, візник підбирає дивного старця — і все йде шкереберть

І зазвичай цього цілком достатньо. Тож, хоч про Різдво у «Цвіркуні домашнього вогнища» не згадується, ця казка Дікенса якнайточніше вхоплює різдвяні цінності.

Традиції, зокрема різдвяні, гарні тим, що придатні до змін та адаптацій. Вашингтон Ірвінг у «Старому Різдві» сентиментально описує зимові святки в родині англійського есквайра, який не міг стерпіти жодних змін: цей стариган відчував різдвяний дух лиш у старих колядках, печеному кабані і танцях, відомих на землях Англії ще з часів древніх римлян. Бо сучасні пісні й новомодний святковий сніданок із чаю й тостів, на думку есквайра, можуть довести людину хіба до розладнаних нервів.

Якби цей джентльмен жив хоча би трішки пізніше, до його обов’язкових різдвяних атракцій входило би читання «Різдвяної пісні». Та добірка альтернативних святкових текстів Дікенса припаде до душі як консервативним «есквайрам», так і людям, що прагнуть дещо змінити усталені традиції, зберігши їхню суть.