Небезпечні книжки, або Підводні камені читання

Про користь книжок написані тисячі й тисячі статей, натомість про їхню шкоду неофітів читання майже ніколи не попереджають. А книжки тим часом можуть кусатися, отруювати й навіть змушувати читачів спілкуватися з прибульцями. Аби ви були поінформовані й таким чином озброєні, «Сенсор» склав перелік випадків, коли книжки виявлялися небезпечними.

Книжки бувають кусючими не тільки інтелектуально, а й цілком фізично. Прикладом зубастої небезпеки є, авжеж, «Жахлива книга жахіть», яку лісник Гоґвортсу Геґрід дарує Гаррі Поттеру на 13-ті уродини. Відштовхуючись палітурками, злий томик навіть спроможний самостійно рухатися, погрозливо ляскаючи пащею, тож навряд чи від нього вийде деінде сховатися й тихо пересидіти напад. У книгарні на алеї Діагон «Книги жахіть» зберігають у залізній клітці — настільки вони небезпечні (бідолашний книгар мало не плаче від підручників із гострими іклами). Тож аби вкоськати цього монстра, учні Гоґвортсу вдаються до різних вигадок: Гаррі перетягує книжку шкіряним ремінцем, а Герміона заклеює її чароскотчем.

Уже на уроці догляду за магічними істотами Геґрід пояснює, що для того, аби «Жахлива книга жахіть» злагідніла, достатньо погладити її по корінцю. За логікою Геґріда, зі всіма книжками-чудовиськами можна мирно ладнати, якщо бути терплячим і знати секрет. Заковика полягає лиш у тому, що секрет можна дізнатися трохи запізно, коли вже лежатимеш покусаним у лазареті мадам Помфрі.

Але рекреації в лазареті — річ насправді не найгірша. Від деяких книжок можна й зовсім урізати дуба. Причому що захланніше читаєш, то швидше надходить смерть. Так, монах Венанцій із роману «Ім’я рози» Умберто Еко читав таємну книжку і, сарака, слинив пальці, аби перегортати злиплі сторінки. За якийсь час він помер. Мораль цієї історії подвійна: 1) не слиньте книжку, бо це погано для книжки; 2) не слиньте книжку, бо це погано для вас (сторінки можуть бути отруєні). Таємною книжкою виявилася друга частина «Поетики» Арістотеля, яка розповідає про комедію. Бібліотекар Хорхе, що виголошує анатеми проти сміху, намастив книжку отруйною маззю, аби монахи, котрі сунуть носа не у свої справи, опісля злочину цікавості вже недовго животіли.

Монах-детектив Вільям із Баскервіля, здогадавшись, у чому річ, перш ніж доторкнутися до тексту Арістотеля, вдягає рукавички, але в них майже неможливо розділити крихкі сторінки, не пошкодивши їх. Тож, так чи інакше, читати хоч і безпечно, та все ж страшенно незручно. Зрештою, друга частина «Поетики» таки не заціліла — саме нею ви вже не отруїтеся.

Ще однією жертвою читання є Дон Кіхот — персонаж, який, проковтнувши дюжину рицарських романів, зовсім сплутав світ книжковий і світ реальний. У задурманену книжками голову старого гідальго приходить ідея, що він мандрівний лицар. Тож химерник захищає цю мрійливу голову шоломом (якщо чесно, це таз для гоління), бореться з велетнями (насправді вітряками) і допомагає дружньому війську на полі бою (несамовито штрикає стадо овець списом). Наслідки цього божевілля-мрійництва доволі плачевні — і здебільшого для тіла самого ж Дон Кіхота.

Та якщо ви думаєте, що вас ці застороги не стосуються, бо рицарські романи не входять до ваших читацьких пристрастей, а через текстуальне посередництво «Дон Кіхота» божевілля не передається, мусимо вас заскочити неприємною новиною.

За спостереженням Хорхе Луїса Борхеса, цирульник і священник виявляють у книгозбірні Дон Кіхота книжку самого Сервантеса. То що, читали в школі «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі»? Ото й маєте.

Божеволіють від читання й герої готичного письменника Роберта Чемберса. Після гортання таємничої книжки «Король у Жовтому» на них нападає незбагненна туга. Спочатку персонажі перебувають у заціпенінні від моторошної краси тексту, з яким вони ознайомилися, а опісля їм з’являються дивні видива, що провокують не менш дивну поведінку. Так, божевільний містер Кастейн коронує себе латунною короною в сухозлітках, котру він зберігає в банці з-під печива, а художник чує, як по нього приїжджає катафалк, котрим править сторож церкви, котрий помер багато місяців тому. Найцікавіше те, що ніколи не знаєш, коли «Король у Жовтому» з’явиться у вашому житті: може, цю книжку хтось незабаром підкине чи подарує. А можливо, вона вже стоїть на книжковій полиці, просто заклопотаний читач/читачка ще не розгледіли її.

Деякі з книжок, окрім психічної, ладні завдати читачам ще й соціальної шкоди. Герой Борхесового тексту «Книга піску» випадково купує книжку, яка, мовби пісок, не має ні початку, ні кінця. Ця магічна нескінченність так вражає читача, що той перетворюється на бранця книги: проводить, схилившись над нею, увесь свій час, потроху втрачаючи глузд і ті нечисленні зв’язки, які ще тримають його в межах соціуму. Злякавшися того, що він і сам починає уподібнюватися цій облудній книжці-марі, читач підкидає її на один зі стелажів бібліотеки. З вигляду вона, між іншим, цілком звичайна. 

Тож тепер, якщо бібліотекар(-ка) запитає, чому ви ходите в кепському гуморі й довго не повертаєте заборговану книжку, можете таємничо натякнути, що вас затягнув сипучий пісок літератури. І, дай біг, не зустріти в ньому ще й черв’яків, як у «Дюні» Френка Герберта.

Брак спілкування з людьми можуть компенсувати інтеракції з іншопланетянами. Наприклад, у книжці «Якщо подорожній одної зимової ночі» Італо Кальвіно підлітки спостерігають за НЛО і вірять, що прибульці неспроможні на прямий контакт із людьми, тож за потреби запаковуватимуть свої послання в роман якогось письменника. Причому чим майстерніше зроблений роман, тим більше шансів, що саме через нього іншопланетяни намагаються порозумітися із землянами. Тож якщо книжка викликає у вас «неземні» емоції, можливо, ви читаєте цидулку, написану на летючій тарілці.

Впливає читання і на любовне життя — до того ж доволі непередбачувано: схожі книжки можуть як розпалити пристрасть, так і розчарувати читачів у власних почуттях. На химерах кохання й літератури про нього знаються героїні Ґюстава Флобера та Валер’яна Підмогильного.

Емма Боварі — екзальтована персонажка, яка пірнає з головою в усе, за що береться: служіння Богу, любовні пригоди й, авжеж, читання книжок (саме вони й вирішують її долю). У підлітковому віці Емма, як віддана вихованка монастиря, хотіла навіть піти на постриг, віддавши своє спрагле серце небесному нареченому. Та завадила цьому підпільна мережа забороненої літератури: раз на тиждень жінка, що підшивала білизну пансіонаток, діставала з кишені фартуха любовні романи, якими юні панни потайки зачитувалися в дортуарі. Так, замість божественного екстазу, Емма починає мріяти про екстаз цілком земної любові.

І мріє вона пишно й різноманітно: менестрелі, гондольєри, прекрасні лицарі, східні султани. Всі ці прегарні любові казково упадають за обраницями десь там, за мурами монастиря, а отже й Еммі не місце в божому домі. Вже й одружившися з лікарем Шарлем Боварі, вона все ще продовжує шукати книжковий ідеал. Цей пошук стає сенсом її життя і, на жаль, причиною її смерті.

Мрійлива Марта, вірячи у неповторність власних почуттів, міркує, так би мовити, словами Володимира Сосюри, що ніхто на цілісінькій планеті ще не кохав так палко, як вона. Та любовні романи в бібліотеці свідчать про зовсім інше: у кожній фразі й русі героїв Марта впізнає себе — і від цього впізнавання їй стає скрушно й гірко (адже, по-перше, любов стара як світ, а по-друге, це почуття — радше правило, аніж винятковий досвід). Щоби нарешті вчинити щось надзвичайне і звернути з протоптаного шляху, дівчина пориває стосунки з коханим. Однак тріумф цей короткотривалий: за якийсь час їй до рук потрапляє «Комедія кохання» Ібсена, де юнка Свангільд розлучається з юнаком Фальком, аби зберегти силу й кришталеву чистоту свого кохання. Ці рядки відбирають в Марти її «право на багатство» інакшості. Вона знову одна з багатьох.

Найрадісніша любов — взаємна. Це стосується і книжок. Тож якщо книжка-аб’юзер намагається завдати читачеві шкоди, краще її покинути. Від цього розриву читач безперечно виграє, бо й здоров’я збереже і місце для нового — товариськішого — читання звільнить.