Літературознавиця Богдана Романцова: «Читання для мене — особистий процес»

Богдана Романцова — дуже важлива для команди медіа «Сенсор» людина, адже вона ведуча нашого подкасту «Висока полиця». Якщо говорити про професійні ролі, то ще Богдана літературознавиця, літературна критикиня, редакторка видавництва «Темпора», лекторка, есеїстка. Більше про кожну з цих іпостасей — у розмові. Однак варто не забувати і про особистий, людський вимір, адже Богдана — неймовірна людина, яку хочеться розкривати і з якою надзвичайно цікаво проводити час. 

Далі фіксуємо те, ким є Богдана Романцова і як вона почувається особистісно й професійно на початку 2025 року.

Безумовно, говорити. Мені, в принципі, нескладно говорити, і я люблю бачити реакцію на свої слова. Коли ти пишеш, це відкладена реакція, про яку не завжди можна дізнатися. А коли я говорю, наприклад, читаю лекції, бачу миттєву реакцію, і за нею дуже цікаво спостерігати.

Я завжди мріяла про впорядковану бібліотеку, однак живу в стані «книжки повсюди». Кількість видань у мене вдома зростає в геометричній прогресії. На щастя, є ініціативи, які збирають книжки для бібліотек. Буквально два дні тому я відправила на Харківщину пакунок сучасних українських книжок — це дозволило трохи впорядкувати бібліотеку. Тобто я тяжію до систематизованої бібліотеки, і в цьому я достатньо прискіплива.

Часом мене не влаштовує, де саме стоять книжки, — це може бути просто відчуття. А тому я складаю їх на величезну купу посеред ліжка і намагаюся зрозуміти, як мені з ними працювати, як їх розподілити. На одній полиці обов’язково мають стояти праці з літкритики, теорії культури і всякий професійний нонфікшн. Внизу неодмінно має бути полиця «Непрочитане, але хочеться». Посередині — мої улюблені: Франц Кафка, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф. І окрему полицю посідає Марсель Пруст: я радо поставила б його разом з усіма  модерністами, однак всі томи епопеї «У пошуках втраченого часу» неможливо ні з чим поєднати.

Читати нове. Якщо я дуже любила книжку у дитинстві або в юності, мені може бути боляче помічати якісь дрібні хиби тексту чи відчувати дискомфорт від читання пізніше. Це як зруйнувати мрію. А якщо, скажімо, я і так добре знаю твір, мені приємніше відтворювати його подумки, ніж перечитувати. Тому обираю нове.

У чужій бібліотеці. Обожнюю розглядати бібліотеки. Коли господарі мені показують: тут у нас вітальня, тут — спальня, тут — вбиральня, я думаю: «До біса туалет, ходімо у вашу бібліотеку!». Книгозбірня чимало говорить про людину, її погляди, преференції, минуле, можливо, навіть про те, що їй болить і в чому вона сильна.

Одна з улюблених — бібліотека моєї близької подруги Ясі Стріхи. Я туди приходжу, дивлюсь — о, повне зібрання видань Савчука! У мене теж таке є! Ага, у мене таки неповне, бо ось у Ясі ще кілька видань, яких не маю. Книжки — це наш спосіб налагодити стосунки, наші точки перетину.

Якщо бачу, що людина багато читає того, що мені здається класним, цікавим або викличним, одразу відчуваю до неї тепло. Книгарні теж люблю, однак вони для мене більш універсальні. А я хочу бачити саме індивідуальні канони.

У мене є близькі друзі — подружня пара Василь і Анна. Василь займається архітектурою, любить «Зоряні війни» і Lego — і все однаково пристрасно. В його бібліотеці можна побачити книжки про дизайн і так само про всесвіт «Зоряних воєн» чи ілюстровані видання Гаррі Поттера. Цьогоріч на день народження Вася попросив подарувати йому книжку про способи складання паперу в дизайні. Раніше я була певна, що папір складається лише по вертикалі, горизонталі чи діагоналі, але ні! Ми пішли в бар, і Вася пів години захоплено розповідав про кути у лампах Захи Хадід. Його очі горіли, і я подумала: «Боже, як же це круто — настільки щось любити!». Навіть якщо йдеться про складання паперу. І от такі люди з неочікуваними професіями і неочікуваними поглядами завжди мене приваблюють.

Зараз — есей. Якби ти спитала три роки тому, я однозначно відповіла б «рецензія». Для мене писання стало дуже терапевтичною штукою. Я помітила, що часто сідаю писати, коли щось стається. Наприклад, одного разу неподалік від нашого дому збили шахед (хай це вже буденність, а не подія року), було близько та гучно. Я злякалася, попри те, що, чесно кажучи, щодо повітряних тривог я пофігістка. Так і не змогла заснути — й о четвертій ранку пішла писати. О сьомій була колонка.

Есеїстика стала для мене потужним інструментом, хоча раніше я ставилася до неї радше скептично. Мені здавалося, що есеї — це твої «суперважливі думки про все на світі». Ну кого вони цікавлять, Богдано? А тепер я зрозуміла, що це дещо більше. Есей — вільне поле для гри, воно менш зарамковане, ніж рецензія, має не такі строгі правила, дає великий ступінь свободи.

Думаю, в цей момент я приміряю трохи іншу іпостась. І, напевно, дивлюся на речі з погляду культури загалом, археології знання. Можливо, застосовую герменевтичні інструменти, але при цьому дозволяю собі спостерігати за рухом думки, а не видавати готовий результат. Скажімо, з’являється ідея і починає пускати концентричні кола, а я за ними стежу. 

Коли пишу рецензію, я завжди пам’ятаю, що це моє професійне обличчя, усе фактчекаю, усе вичитую десяток разів. Завжди питаю себе, чи справді дотрималася власних принципів, старанно обираю інструментарій, відчуваю величезну відповідальність.

А есеїстика — це моя думка, мій погляд, часто досить суперечливий. Наприклад, мене значно менше зачепила би критика моєї есеїстичної колонки, ніж різко негативна реакція на мою професійну рецензію.

Запитала б ти мене про це, скажімо, три роки тому, я відповіла б: звісно, мертві. По-перше, мертві не сперечаються з моєю інтерпретацією їхніх текстів. По-друге, з мертвими просто зручніше: вони вже все написали, ніхто з них не зробить якоїсь фігні, ми знаємо про них достатньо багато, а тому це безпечне поле гри. До того ж мені завжди було цікаво з мертвими: дивитися на світ їхніми очима, шукати інші контексти. 

Однак зараз ми в такій ситуації, коли наші живі мають величезну потенцію стати класиками. З різних причин — літературних і позалітературних. Я бачу творення канону і бачу, як все будується навколо нього: на моїх очах постає величезний палац літератури, великий замок сенсів. І я горда й щаслива бути сучасницею багатьох із цих людей, які захоплюють своєю пристрастю, силою, вітальністю. Саме вітальність, якої часто не помічаємо у класичних текстах, мене дуже підкуповує. Це анітрохи не підважує любові до класиків, однак живі стоять зі мною поруч, і мені імпонує, що я можу поговорити з ними наживо.

Думаю, моя оптика дуже змінилася після початку повномасштабки, і на багато запитань теперішня я відповідала протилежно до того, що сказала б Богдана, якій 29 і яка живе в країні, де триває війна, однак не повномасштабна.

Завжди глибина. Я, в принципі, люблю повільне читання. На одному з лекційних проєктів я вела курс, який так і називався — «Повільне читання». Під час нього ми щозаняття читали десь півтори сторінки. А далі я вчила слухачів застосовувати різні інструменти: гендерні студії, екокритику, структуралізм, тобто все те, до чого ми вдаємося як критики. І показувала, як це працює на конкретному відрізку тексту.

Нещодавно я купила собі книжку Мішеля Пастуро «Синій. Історія кольору». Колись дуже давно її читала, а тепер підступаюсь буквально по кілька абзаців перед сном. Таке собі гомеопатичне читання: осмислюю, обговорюю, занурююсь у стихію і лягаю спати. А наступного дня можу прочитати ще кілька абзаців. І це велике щастя — не поспішати.

Характеристика тексту, яку називають page-turning, для мене радше не комплімент книжці, не її перевага. Я люблю сісти і відчути прочитане. Коли є просто сюжет, який тебе захоплює, і ти мчиш уперед, не помічаючи деталей, зʼявляється відчуття, що багато втрачаєш. Тому я люблю повільні, неспішні книжки. Прекрасний текст для мене — «Аустерліц» Вінфріда Зебальда. Багато хто скаржиться, що його важко читати, однак мені в таких текстах комфортно. Саме тому, що вони не прискорюють мене.

Так, мене, до речі, навіть трохи засмучує постійність цього запитання. Оця мета 50–70–100 книжок, такий собі марафон, ніколи не визначала, як ти насправді взаємодієш із творами. Чи є сенс у поверховому ковзанні суто заради кількості? Література — це не змагання, не спорт, це не про кількість, не про абсолютні показники. Це про твою історію, яка розгортається через книжки, про полілог, який витворюється, про взаємодію, близькість, щось дуже інтимне. Читання для мене — особистий процес. Так, я фіксую кількість, і це зумовлено професійними потребами та викликами. Якби їх не було, якби я не була така безвідмовна в плані багатьох проєктів — читала б вдвічі менше і була б щасливіша від того.

Фродо. По-перше, Толкін — абсолютно геніальний автор. Ролінґ, звісно, теж, однак текст Толкіна настільки інтелектуальний, в ньому стільки сховано — я захоплююся! Безумовно, люблю і Гаррі Поттера. Ти запитала про одразу два мої канони, дві великі епопеї. 

Проте, по-друге, Фродо мені імпонує тим, що завжди сумнівається, часто буває слабким, це дуже доросла історія. І так, Гаррі теж стає дорослою історією, особливо в останніх частинах. Однак Фродо — ще й напрочуд людяний персонаж. Мені подобається відчитувати в підкладці «Володаря перснів» лицарські й міфологічні алюзії, близькі та важливі для мене. Імпонує і тривалий шлях героя, а головне — те, що наприкінці настає велика перемога, але до радості домішується гіркота. Ця історія для мене реалістична і зрозуміла.

Планування. Я людина, просто поведена на плануванні. Навіть зараз із собою маю планувальник на рік. Як правило, планувальник на наступний рік у мене з’являється десь у жовтні цього року, тому що вже тоді потрібно записувати справи та події, що відбудуться через півроку. Наприклад,  у мене є домовленості на наступну осінь і навіть наступну зиму. Тож, якщо вийшла з дому без планувальника — повертаюся, навіть якщо запізнююся. А ще я та людина, яка надає перевагу записам від руки. Причому  потім я викреслюю, замазую коректором, якщо помилилася, — цілком шкільна історія. Все має бути чисто і красиво. 

Я фанатка тривалого розплановування. А ще мене це додатково втішає та підтримує в часи турбулентності. Я можу розгорнути планувальник, коли, наприклад, через щось хвилююся чи щось іде не так. Гортаю і бачу: ось тут у мене лекції, ось тут я проводитиму консультації, а тут студенти річного курсу письменницької майстерності надсилають мені 50 % тексту. 

Записую час зустрічей з друзями, дзвінків рідним, коли маю погодувати кішку чи полити бавовну, яка росте у мене вдома. Часом здається, що це на межі нормальності, однак планування дає мені вагоме відчуття ґрунту під ногами. І завдяки цій системі я ніколи не провалюю дедлайнів. Це подекуди межує з хворобливістю — можливо, іноді варто таки обирати себе. Однак мені здається, що якщо я бодай одного разу зроблю цей крок і порушу домовленість, то відкриється скриня Пандори чи двері в якийсь жахливий сад, звідки я ніколи не виберуся.

Складнувато, але я все ж скажу — курс письменницької майстерності. Чому? Тому що це перший курс, на який, як правило, приходять люди, які, можливо, раніше не мали справи з жодним навчанням такого штибу, вони тільки починають свій письменницький шлях. І я почуваюся професоркою Макґонеґел, яка бачить першачків Ґрифіндора. Причому багато з них іще навіть не знають, що потраплять саме у Ґрифіндор, а я вже це бачу. Я бачу молоду парость — людині при цьому може бути за 60, адже це не про вік, а про стан. Бачу, як слухачі трохи бояться, але шукають себе, які у них бувають свіжі погляди, цікава оптика, як багато хто з них загорається надією, що може стати письменником. Бо насправді сьогодні література — це не якийсь закритий клуб, куди нікого не пускають. Оцей перший контакт для мене найцінніший. Багато хто закінчить навчання, і ми більше ніколи не побачимося, однак хтось із слухачів потрапить у короткий список «Книги року BBC», дістане премію Шевельова, стане відомим. Я бачу перші кроки, і мене це просто заворожує. Я справді дуже вірю в те, що ми робимо.

Одна з найбільших трудоголічок, яких я знаю. Хоча, знову-таки, це не те щоб великий комплімент. Гадаю, я дещо незбалансована. Часто забуваю, що, крім роботи, існує й інше життя. Я сповнена ентузіазму, шалено закохана в літературу і в те, що роблю. Попри навантаження, ніколи не шкодувала, що обрала саме цю сферу. Я знайшла своє й абсолютно чітко щосекунди відчуваю це. 

Завдяки багаторічним іграм у «Що? Де? Коли?» я досить ерудована, знаю чимало фактів з різних сфер. І це мені також допомагає, тому що дає розуміння більшої кількості систем, більше можливостей вловлювати сенси.

Гадаю, я холерична. Легко можу загорітися і, власне, іноді буваю надміру різка, особливо з дуже близькими людьми. Однак так само швидко відходжу — не вмію довго бути в сварці, мені некомфортно, важко сваритися. Можу швидко посваритися, однак майже відразу шукаю шляхів примирення.

А ще я завжди невиспана! 

Так, я не можу дозволити собі спати достатньо. Іноді влаштовую собі день відсипання. Я встаю досить рано, бо маю попрацювати перед тим, як іти на тренування. Далі йду в спортзал, тому що це єдині кілька годин, коли можу не згадувати про роботу. Натомість думаю: «Господи, як тут не вмерти?». Потім їду у видавництво, де працюю, а після роботи там у мене завжди є ще якась робота, наприклад, лекція чи модерування презентації. Тому я часто не висипаюся і п’ю купу різних вітамінів. Для протоколу: вітаміни мені призначила ендокринологиня — це не самолікування.

По-перше — як і у всіх, Netflix. Я можу залипнути і не помітити, як летить час.

Так. Тайм-кілер. 

По-друге, коли я вже почала якийсь процес, мені важко кинути його на середині й не завершити. Тож я не можу зробити паузу, не можу відірватися, навіть якщо є інше завдання. Це не лише про інтелектуальну діяльність, а й про банальне сортування речей.

Ще відео з милими тваринами. Я — головна споживачка смішних відео з капібарами, мемів з котиками, які щось крадуть, і всього в такому дусі.

Бувають дні, коли я багато граю в інтелектуальні ігри, і це мене теж неймовірно захоплює. Якщо є можливість зіграти в щось цікаве, я піду і гратиму, тому що обожнюю загадки, обожнюю, як працює мозок. Я радше відмовлюся від зустрічі з друзями, ніж від цікавого турніру.

Так, я люблю детективи, особливо обожнювала їх у юності. Однак сучасні мене часом трохи знуджують, принаймні ті, які потрапляють до рук. Наприклад, нещодавно я читала «Пазл» Франка Тільє — відомий роман третього за продаваністю автора у Франції. У центрі оповіді мала бути неймовірна загадка. Роман на 400 сторінок, і я десь на 20-тій зрозуміла, в чому прикол, та мусила дочитати. Такі моменти страшенно розчаровують — якщо я надто швидко здогадуюся. Втім, бувають дуже розумні, захопливі детективи, як-от романи Пітера Акройда та Умберто Еко.

Я думаю, це зі мною трапилося під час локдауну. Всі ми довгий час були замкнені, й на мене дуже погано впливала неможливість змінювати місце перебування протягом дня: як-от поїхати в офіс і попрацювати там, а потім піти в кав’ярню і посидіти з книжкою за чашкою капучино. Мені складно перебувати в одному просторі цілими днями. А ще в мене було чимало основної роботи, редагування, і воно мене, вочевидь, перевантажувало. Я сиділа за ноутом цілими днями і в якийсь момент зрозуміла, що зі мною щось не так. А ще почала потерпати від безсоння, не могла спати тижнями. 

Що мене врятувало? По-перше, я почала висаджувати мікрогрін. І ця проста історія, близькість до чогось зеленого, що проростає в твоїх руках, неабияк мене підживлювала. При тому, що я народилася в Києві й не маю нічого спільного із землею, а вперше побувала в селі в 13 років, коли ми поїхали на лижі в Карпати. Там я знайшла свиню, яку звали Юля. Прикипіла до неї всім серцем і взяла з власників слово, що Юлю ніколи не пустять на ковбасу. Господарі відказали: мовляв, ви така не перша, це туристична свиня, ми її не чіпаємо. Тож я людина далека від села, однак коли зʼявилися перші паростки мікрогріну, в мені щось відгукнулося. Можливо, щось від бабусь-дідусів із Чернігівської області.

А потім я почала бігати. Коли стало можливо, записалася в спортивний клуб і відчула те, що Муракамі відчуває завдяки бігу. Під час бігу завжди щось слухаю. Вчора зранку, наприклад, бігала і слухала твою лекцію про київські тексти. Пробігла 10 кілометрів і прослухала дві третини відео, решту дослухаю під час наступного сеансу бігу. Думаю, біг великою мірою мене порятував.

Я спринтерка, мені легко зібрати сили на коротку дистанцію. Причому як у спорті, так і в житті. Я можу кілька днів, тиждень або кілька дуже важких тижнів видавати високий результат, однак потім потребую паузи. Мені треба, наприклад, кудись поїхати і кілька днів узагалі нічого не робити. Прямо за руки себе хапати, аби не працювати. Наприклад, якщо хочеться прочитати якусь книжку, змушувати себе читати її не на огляд, а для себе. 

Якщо ж починається робочий марафон, мене це виснажує, я можу навіть впасти у відчай: з’являється думка, що це ніколи не закінчиться, такий тиск назавжди.

Так. Особливо якщо це якесь однотипне завдання, яке доводиться виконувати знову й знову. Наприклад, кілька днів тому я писала передмову, і тепер мені знову треба починати передмову, вже наступну. Так, це буде інший текст, але знову про класику української літератури, знову межа ХІХ–ХХ століть. І я шукаю, що б іще зробити, аби відтягнути старт роботи. О, стаття! О, редагування! Мені треба постійно міняти типи навантаження, аби почуватися щасливою. У мене є друзі — наприклад, моя найкраща подруга Ніка Чулаєвська, — які працюють у видавництвах, редагують там, а потім на фриланс знову беруть редагування. Я так не змогла б. За всю кар’єру я принципово не взяла жодного тексту на редагування на фрилансі. Відмовляю абсолютно всім: так втомлююсь від «основного» редагування, що потім потребую зміни роботи. Якщо немає можливості змінювати тип діяльності, тобто я постійно пишу чи постійно редагую, — починаю прокрастинувати, бо виснажуюся.

Час — базовий і найважливіший параметр мого життя. Я визначаю себе через час, через зміни, через те, як я взаємодію з цим світом у часі. Для мене важливий не застиглий кадр, а динаміка.

Думаю, це може звучати смішно, коли тобі 33, що не так багато, однак концепція берґсонівського тривання для мене завжди була визначальною. І навіть у школі, коли я ще не знала, хто такий Берґсон, мені здавалося, що все твоє минуле і далі йде з тобою, воно у тебе за плечима, визначає тебе, формує. Час для мене — це момент фіксації досвіду, коли розумієш, що на твоєму стовбурі додалося ще одне кільце. І мені дуже подобається, як проминає час. Я з тих людей, які ніколи не шкодували за дитинством. Жодного разу в житті не казала: ох, ці прекрасні дитячі роки, ці чудові моменти, коли ти була юна і не мусила ухвалювати рішень. Навпаки, я обожнюю те, що зараз можу багато вирішувати, я люблю свободу, люблю визначати себе сама. Мені здається, що якраз підліткові роки — це найбільш нещасливий період у житті людини, бо ти вже багато чого можеш, але ще мало на що маєш право. Ти вже доволі розвинена особистість, однак абсолютно не маєш засобів для самореалізації: за тебе все вирішили батьки, з якими ти постійно в стані конфлікту. Водночас ти не можеш знайти спільної мови зі старшими, бо тобі дають дуже мало суб’єктності. І тому, як мені здається, що далі — то краще і логічніше. Я дуже задоволена тим, що час минає. Десь я побачила сиву волосинку, а десь я вже не така, як у 13, — мені подобаються сліди, які лишає на мені час.

Співчуваю цим людям.

У мене немає Goodreads, і це теж свідома позиція. Я записую думки, які виникають — якщо виникають, — у вордівський документ. Ніколи не силкувалася написати про книжку, яка не викликала міркувань. Це може прозвучати смішно, але у мене є папочка для таких записів. Я не показую нікому цих нотаток — вони лише для мене і для того, аби я фіксувала спостереження, міркувала, що відчуваю щодо книжки. Ці записи абсолютно не академічного штибу. Тобто я не пишу там: як зазначає Саїд в «Орієнталізмі»… Нічого такого, абсолютно прості речі. Іноді можу до них повертатися й використовувати в роботі як відправну точку. Однак це дуже особиста папка. Можу перечитувати окремі записи, та ніколи не публікую їх на відкритих майданчиках, бо мені важливо провадити цю розмову насамперед із собою. І я думаю, що це той простір, де я можу бути гранично щирою, бо не контролюю себе, не думаю, як хтось сприйме моє необережне формулювання.

І досі захоплююся. Наприклад, у грудні я купила кілька адвент-календарів, і коли ми щовечора сідали пити пиво, я діставала спеціальний щоденник для оцінювання пива: пінність, смак, аромат, етикетка — все це важить. Тобто я і тут перетворюю любов до хорошого напою на критику. У мене є окрема пивна бібліотека, яку я дуже ціную.

Ніяк не можу повернутися до варіння, бо це мій тригер: я мала поставити чергову варку саме того дня, коли почалася повномасштабна війна. І в моїй підсвідомості міцно засіла асоціація: поставиш варитися пиво — станеться щось страшне. Того лютого я закупила воду та всі інгредієнти — й не встигла поставити те пиво. Хочу психологічно подолати цей момент, бо пиво не має асоціюватися з повномасштабним вторгненням.

Книжки про пиво різними мовами.

Така шафка в мене теж є.

І те, і те. Це й інструмент, і розвага. Безумовно, мені треба було просто обрати, яку соцмережу я вестиму. Фейсбук — більш офіційний, там я публікую анонси, розповідаю про професійну діяльність, про статті, книжки, ефіри, лекції. Інстаграм — абсолютно не публічний: там я пощу кота, їжу, себе, красиве місто. Взагалі не веду твіттер та інші соцмережі. У фейсбуці є можливість бути в контакті зі своєю аудиторією. А ще отримувати ендорфіни: наприклад, я написала статтю, але вона набрала менше переглядів, ніж мені хотілося б. Запостила уривок статті в фб — отримала свої коментарі та лайки. Можливо, хтось навіть перейшов за посиланням і таки прочитав текст цілком — мені приємно та радісно. Думаю, для мене важливе визнання: люблю компліменти, подобається, коли мене цінують. Фейсбук потрібен для зворотного зв’язку.

А ще фейсбук у мене для солідаризації. Для мене не працює теза про вихід з бульбашки комфорту, щоб дізнатися, а як там насправді. Я нещадно видаляю з друзів усіх, чиї думки мене тригерять. Коли бачу щось, що мене дратує, ніколи не починаю суперечки, у мене немає на це ресурсу.  Просто одразу видаляю, чищу стрічку абсолютно нещадно. Бачу, наприклад, допис про те, що жінкам не місце в армії, їм хіба кухарками там бути, бо воювати вони не здатні — навіть не сперечаюсь, видаляю. Так формую для себе комфортне середовище однодумиць і однодумців, людей, які також люблять культуру й поділяють мої цінності.

Так, колись вона точно має бути. Я навіть дописала перший  варіант. Але тепер я в такому стані, що, перечитуючи, думаю: чи читається текст так само добре, як до повномасштабки? Війна багато чого змінює. Можливо, таки наважуся її колись опублікувати — але точно у зміненому вигляді. Коли все життя займаєшся професійним писанням, вага відповідальності й твоя критична оптика можуть тобі сильно заважати. Бачиш хиби власної роботи. І щоразу, змінюючи тексти, я відчуваю — недостатньо. Оцю «недостатність» особливо сильно переживаю з великою формою.

У мене є папка статей, що не вийшли з різних причин. Наприклад, було якесь замовлення, яке потім зірвалося, або я дописала текст, але зрозуміла, що він не годиться, недостатньо мені подобається. А я не віддаватиму текст, яким не задоволена. 

Також у мене є папка великих уривків, які випали з матеріалів. Це теж дуже дивна історія: як і багатьом авторам, мені боляче видаляти цілі фрагменти. Коли є строгі обмеження за обсягом, ти писала огляд або рецензію, але випадково вийшло на 10 тисяч знаків більше, ніж мало би бути, — мусиш видаляти абзаци чи навіть теми. І, аби воно не пропадало зовсім, я зберігаю їх в окрему папочку. Ці самотні фрагменти й далі існують на моєму комп’ютері — ймовірно, більшість ніколи не будуть використані, однак вони живі десь там. Мене це трохи втішає.

Я дуже хочу колись написати книжку про Франца Кафку. Мені бракує великих студій про нього українською, а це ж мій улюблений автор. Хочу повернутися до дослідження творчості Кафки і запропонувати власні інтерпретації й бачення його текстів. Час від часу пишу щось на цю тему чи навколо Кафки — наприклад, пішла на постановку Давида Петросяна в Театрі на Подолі й написала про це.

Переклад — це спроба передати засобами іншої мови певний зліпок реальності, запропоновану автором картину. Для мене найстрашніше в перекладі — буквалізм, коли, наприклад, копіюють синтаксис чужої мови чи все намагаються передати дослівно так, як в оригіналі, зовсім не адаптуючи. Я розумію, що переклад — це завжди історія втрат, однак при цьому, якщо перекладач достатньо вправний, це історія знахідок і компенсацій — у результаті маємо якісний текст. Переклад — філігранне мистецтво. Я пробувала перекладати в юності, однак зовсім трохи.

Так, стає нудно! Ми з Нікою зробили низку коротких перекладів — до десяти оповідань, — однак при цьому я справді швидко знуджувалася у процесі. Не можу пів години сидіти і шукати одне слово, мені хочеться йти далі, братися за щось наступне. І тому я захоплююсь перекладачами, це люди з якимось іншим складом розуму, ніж у мене. Я люблю працювати з ними, однак сама ніколи не стала б перекладачкою. По-перше, думаю, що з мене не вийшло б хорошої перекладачки, а я завжди маю бути успішною в своїй професії — бути крутою в тому, що роблю. По-друге, мені стає нудно.

Американська література, я багато її читаю й узагалі люблю. Англомовна література загалом, сучасні британські автори мені дуже близькі. Я люблю філософію підозри і практики, які мені допомагають у роботі, — гендерні студії, постколоніалізм, рецептивна естетика. Раніше багато працювала зі структуралізмом, зараз дещо менше, однак мені, в принципі, близький структурний підхід до тексту. Окремі персоналії, з якими я працюю. Загалом письменницька майстерність, creative writing, тобто творення як процес — теж одне з моїх зацікавлень.

А знаєш чому? Тоді я була дуже невпевнена в собі і страшенно боялась, що мене виженуть. Це була моя перша робота після «Читомо», де я зовсім недовго була випусковою редакторкою. Тоді не було такої кількості медійних майданчиків чи видавництв, поле було значно бідніше, а багато які мої знайомі філологи переходили в інші сфери. Мені було страшно, що я опинюся за межами процесу, мене звідти викине, бо я недостатньо вправна, недостатньо хороша, недостатньо досвідчена. І тому перший час я просто мовчала, аби не привертати до цього уваги, щоб у момент, коли мене нарешті виженуть, це не стало біг-бумом. А коли зрозуміла, що, ймовірно, найближчим часом не виженуть, я й розказала про свою першу книжку в «Темпорі».

Я сильно змінилася. Тоді я справді була невпевнена у своїх силах, у тому, що в принципі можу робити щось достатньо добре, щоб мені платили за це гроші.

Відмінниця і перфекціоністка. До того ж не знала, як потрапити у літпроцес. В мене було нуль розуміння, де шукати роботу. Тоді не було опен-колів, закликів надсилати резюме чи статті. Мені здавалося, що література — закритий клуб зі своїми гравцями дуже високого рівня. І, по-перше, мені ніколи не дотягнутися до них, а по-друге, потрапити туди «ззовні» в принципі неможливо. Тому я зараз щиро радію за молоде покоління, значно більш упевнене в своїх силах, ніж була я. Мені було страшно, самотньо й іноді дуже важко.

Я думаю, що перші два роки в «Темпорі» була не найкращою редакторкою. Часом дивлюсь на ту-таки біографію Ханни Арендт, якщо ми вже про неї згадали, і бачу чимало того, що я пропустила, не помітила, багато не найкращих виборів. І не тому, що не старалася — я дуже старалася, просто не розуміла, як це робиться. У мене немає редакторської освіти, я не закінчила курсів редагування.

Коли я прийшла в «Темпору», там був, наприклад, Сашко Стукало (привіт, Сашко!), але він не дуже охоче вводив мене у курс справ, не пояснював, як відбувається процес видання. І лише потім ми зблизилися і стали добрими друзями. Так я дізналася про те, що після верстки буває коректура, вже коли почалась перша коректура. А про те, що, наприклад, у типографію треба надсилати якісь там номери пантонів — тільки тоді, коли вперше мусила зробити це сама. Я набила так багато синців, що згодом свідомо вирішила вчити людей, як уникати помилок, які зробила я.

Часом у мене траплялися абсолютно фантасмагорійні випадки. Наприклад, у книжці Юрія Тарнавського «Теплі полярні ночі» я спочатку пропустила на суперобкладинці дві помилки в одному реченні, потім терміново подзвонила в типографію, сказала, що треба виправляти, відправила їм новий файл — а там помилка в слові «нацистських». І добре, що ми в останній момент таки встигли все переробити. 

Звісно, в мене бували і слабші лекції, й не особливо вдалі виступи на публічних подіях чи інтерв’ю. Все це траплялося. Часом я перечитую свої дуже ранні статті і думаю: Боже мій, от ти як редакторка медіа взяла б такий матеріал? А тоді впевнено собі відповідаю: ні. Бо там зібрано всі класичні помилки новачка: «якання», «на мою думку», якісь суб’єктивні закиди, дивні речення, очевидні спроби здатися в деяких місцях розумнішою, коли цілий абзац писався заради одного слова, претензійна цитатка мовою оригіналу, щоб показати, що я читаю німецькою. Все це так смішно — дивишся на себе, по суті, як на підлітку, і думаєш: бідна, чого ж тоді ніхто не сказав, що тобі нічого не загрожує і можна писати простіше? Думаю, якби почувалася в безпеці, я, напевно, багато чого робила би краще. Так минули ранні роки і, як сказали би в хрестоматії, відбувся процес становлення особистості. (І тут під процесом становлення ми маємо на увазі купу лажі.)

І зараз я впроваджую практику «відчепися нарешті від себе». Оце відчуття, що ти вчергове зробила все не так, — дуже деструктивна історія. Зараз намагаюся не картати себе, коли помиляюсь.

Я досі визначаю себе великою мірою через Могилянку. Тут мені став доступним величезний рівень свободи, якого я не знала в школі. Багато хто каже, що після універу забуває, що там вчили, й наново опановує усе, з чим зрештою доводиться працювати. Я ж у своїй літературознавчій і літературно-критичній діяльності щодня спираюся на те, що дала мені Могилянка. Я справді все це використовую, мені дійсно потрібен весь цей інструментарій. Не всі мовознавчі курси виявились однаково корисними, не всі отримані там знання я застосовую в житті, однак коли йдеться про кафедру літератури — це неймовірне середовище однодумців, яке дало мені фокус та оптику. Це — база, завдяки якій я зараз досить впевнено почуваюся у професії, мої найближчі і найкращі друзі, з якими підтримую стосунки, а ще фокус на україномовності, що для мене, киянки з російськомовного середовища й зі здебільшого російськомовної родини, було напрочуд важливо. Свідомий перехід на українську стався саме в Могилянці. До речі, з тими друзями, з якими в школі говорили російською, зараз ми, звісно, говоримо українською.

Могилянка дала мені відчуття, що може бути інакше, що освіта може не бути репресивною. Стати простором, де тебе чують.

Теорія літератури — моє головне відкриття в Могилянці. Це те, на чому я спеціалізуюсь. Багато хто займається компаративним аналізом, хтось сфокусований на українській літературі, хтось — на зарубіжці. Однак теорія літератури — моя величезна пристрасть, те, що я відкрила для себе ще на третьому курсі й те, що я ніколи після цього не полишала.

Хтось оперує, тримаючи в руках скальпелі, а теоретики літератури їх виробляють — найтонші, найвишуканіші інструменти. Це прозвучить дещо по-снобськи, однак хто як не ми даємо іншим людям інструменти для роботи з текстами. 

А ще мені подобається момент, коли бачиш схеми всередині літератури, розумієш, як працює наратологія, — це заворожує. У мене є смішна, але дещо бісяча звичка: коли ми дивимося Netflix вдома чи з друзями, то час від часу я кажу, що відбуватиметься далі або що скаже той чи той герой. І здебільшого вгадую. Не близькі до літератури люди можуть дивуватися, але я лиш повторюю фразу: так працює наратологія! 

Завдяки Могилянці я зрозуміла, що хочу займатися цими системами. Я хочу роздавати всім скальпелі чи виделки, неважливо, — те, що потрібно для роботи із текстами.

Звісно! Власне, я і дисертацію писала з таким прицілом. Думаю повернутися в університет, бо поки це незакритий гештальт. І зараз розглядаю кілька пропозицій на цю тему.

Я дуже люблю викладання як процес: завжди хотіла працювати зі студентами, показати їм, чому зі своїми філологічними дипломами вони не приречені жебрати і врешті-решт померти під парканом. Наприклад, я завжди погоджуюсь на відкриті лекції в університетах, мені хочеться мати цей контакт із молоддю. Подивимося, чи складеться, однак сподіваюся, що вже цього року викладатиму якийсь курс.

По-перше, я хотіла б розповідати про теорію, звісно. По-друге, про літературу європейського модернізму від кінця XIX до початку XX століття. Це потужний час становлення літератури такою, якою ми її знаємо зараз. Все те, що ми відчитуємо сьогодні, так чи так сформувалося в той період: на перший план виходить персональна оптика, зʼявляється увага до індивідуального досвіду. Нарешті, це література, яка працює з великими трагічними подіями і спільними травмами, на кшталт Першої світової. А ще це оптимістична модель: ми бачимо, що великі війни закінчуються, з досвіду постають добрі тексти, й можемо сподіватися, що так буде і в нас. Тому модернізм — це моя вічна любов.

Думаю, що так. Можливо, там буде формулювання на кшталт «10 потужних модерністських романів», і ми зі студентами дуже уважно читатимемо й інтерпретуватимемо уривки через практику slow reading.

Мене також заворожують кроскультурні студії, пов’язані з різними видами мистецтва. Люблю графічні й формальні експерименти в літературі. Як-от «Дім листя» Марка Данілевскі, «Корабель Тесея» Джей Джея Абрамса, все, що виростало з традиції емблематичної барокової поезії. Щось таке мені також було б цікаво досліджувати. Тим паче колись я займалася середньовічною літературою.

Моя перша курсова і дипломна робота часів бакалаврату повʼязані з медієвістикою: я писала про апокрифічну апокаліптику, тобто вже тоді думала про кінець світу. І про Богоматір в апокрифічній апокаліптиці. Моєю керівницею була Ганна Павленко — я захоплююся її ерудицією й умінням витягати з голови знання, здається, про геть усі тексти того періоду. А ще я була заворожена Умберто Еко і його діяльністю — звідти постав мій інтерес до середньовічних карт та маргіналій. У мене є видання із чудовиськами на середньовічних картах — люблю його розглядати.

Про модерністський міський роман. Цю роботу писала під керівництвом неймовірної лекторки Тетяни Огаркової. Мені близький простір міста, я страшенно міська людина і поза містом одразу починаю в’янути. Їду кататися на лижах на тиждень — і починаю сумувати за загазованим повітрям і шумом машин.

Все одно не сумую. По-перше, друзі збереглися, ми далі підтримуємо з ними контакти й проводимо час разом. Із Нікою працюємо в одному видавництві, причому вона головна редакторка, тож формально моя начальниця. З Андрієм — бачимося, з Ірою — бачимося. Тобто, друзі та сфера діяльності лишилися в моєму житті ще з тих часів.

Я дуже люблю університетські простори — звідси, напевно, моя любов до кампусного роману: Малколм Бредбері, Девід Лодж, Кінгслі Еміс. Приїхавши в УКУ з лекцією, я була просто заворожена цим ідеальним університетом ніби з американського кіно: скляна бібліотека, галявина перед кампусом, неймовірні тістечка у кафе.

А ще в універі все було значно більш визначено: мені треба вчитися, складати іспити, отримувати стипендію, щоб було на що купити пиво «Оболонь оксамит» і випити з друзями на другому поверсі ПХ після пар. Зараз усе розмитіше, тому я шукаю визначеності через планування. Однак я займаюся улюбленою справою і, знов-таки, маю більшу свободу обирати, за що братися, а за що ні. 

Я люблю університетську юність, однак у мене ніколи не було думок: «Ну, краще вже не буде, далі тільки занепад і старіння». Навпаки, вірю, що попереду ще кращі часи. І я буду щаслива, якщо через п’ять років не ностальгуватиму за початком 2025-го.

Це те, з чим я працюю і навіть фіксую: пишу друзям про те, що сьогодні відмовилася від кількох проєктів, вчора не погодилась написати книжку, а позавчора прочитати лекцію. Навіть скріню й скидаю Ніці відмови на якісь пропозиції, а вона відповідає: «Я тобою пишаюся», — підтримує мене «цукеркою» похвали. Раніше мене завжди мучило відчуття провини, коли я відмовлялась: от, людина на мене розраховувала, а я відмовилася. Хоча це ж не так насправді: якщо немає домовленостей, я ще нічого не винна. Однак відчуття провини мене гризло, особливо якщо проєкт, не дай Боже, важливий для української культури! Ти ж мусиш, це ж місія!

Тепер я відкидаю десь третину пропозицій, навіть якщо пропонують високий гонорар. Розумію: якщо я вигорю ще раз, як тоді, під час карантину, можу і не піднятися, або піднятися не так швидко, й тоді всі ці місії просто відступлять на другий план.

Тож я ухвалила для себе рішення, що на фрилансі я займаюсь тільки тим, що мені справді цікаво та хвилює. Не беруся за проєкт, якщо не відчуваю, що він мені достатньо подобається. Має тьохкати серце.

Мені досі дуже подобається і структура подкасту, й обрані тексти. Це був неймовірний досвід. Я дуже вдячна тобі, що свого часу прийшла і сказала «давай» — в цей момент моє серце дуже сильно «тьохнуло», і я зрозуміла, що ідея мене веде: я готова вкладати в це час та сили. До мене досі підходять люди і кажуть, що слухають чи прослухали всі випуски — це теж дуже надихає.

Подкаст відкрив мені нові грані тих премій, про які я мало що знала: іспаномовну премію Сервантеса, німецькі премії. А ще наш подкаст оголив для мене вразливість відомих нагород. Я усвідомила, що в журі сидять такі ж люди, як ми з тобою, і вони так само бояться ухвалити хибне рішення, переймаються і відчувають суспільний тиск. Коли я дослідила всі ці рішення, скандали, здобутки, шлях формування канону, література постала для мене значно більш людяною, ніж раніше. Мертва машинерія об’єктивної роботи відійшла на другий план, натомість проявилися якісь базові речі — відерце з-під шампанського на Ґонкурах, закиди Салмана Рушді у бік Букерівського комітету, думки школярів, що дають Премію ліцеїстів. А ще стало очевидно, що навіть найвища нагорода не гарантує переможцеві потрапляння в історію.

Врешті, подкаст дав мені шанс поговорити з важливими людьми про важливе і дізнатися те, про що я навіть не підозрювала. Наприклад, коли Володя Аренєв розказав про інтриги, залаштункові ігри і союзи на фантастичних преміях. Ніби боротьба  факультетів Гоґвортсу за кубок школи. Все це у літературному процесі мене заворожує.