Ілона Замоцна: «Ми створюємо книжки для читання, а не для полиць»

Шестеро співзасновниць «Віхоли» майже не зустрічаються наживо. «Ми маємо буквально дві фотографії, на яких ми всі разом», — розповідає одна зі співзасновниць видавництва, Ілона Замоцна, поки ми гуляємо біля київського річпорту. Ілона в їхній команді займається юридичним і фінансовим напрямками. Ольга Дубчак — налагоджує редакційні процеси. Ірина Щепіна — відповідає за продаж прав за кордон і спілкування з авторами, їздить на міжнародні виставки. Наталія Шнир та Марина Захарчук відповідають за глобальний маркетинг та бренд, соцмережі та промокампанії. Вікторія Шелест — за дизайн і верстку книжок, друк та матеріали.

За три роки свого існування «Віхола» встигла видати півсотні книжок, створити кілька бестселерів, зробити собі ім’я та зайняти фактично вільну нішу — українського наукпопу. При цьому у видавництва досі немає офісу, а в штаті — лише п’ятеро найманих працівників.

За півтори години ми з Ілоною встигли поговорити про те, як співзасновниці видавництва шукали гроші на свій новий бізнес, чому видають українську класику в м’яких обкладинках, у чому секрет «Танців з кістками» та чому «Віхола» остаточно вирішила не зв’язуватися з перекладною літературою.

Ми засновували «Віхолу» навесні 2020 року, в розпал ковіду — тоді всі сиділи вдома. У 2021-му замислилися про офіс і почали шукати перших найманих працівників. Але спочатку взяли Оксану, яка живе в Тернополі, потім — Валентину з Хуста, Закарпатської області. Потім Марина Захарчук, наша співзасновниця, тимчасово переїхала в Латвію. Ми зрозуміли, що офіс знімати особливо немає для кого. А потім почалася повномасштабна війна. 

Зараз ми відчуваємо, що нарешті доросли до офісу, й активно його шукаємо. Тому якщо хтось знає гарне приміщення — кажіть. Плануємо зробити там шоурум.

Ні, це не буде книгарнею, там не будуть продаватися книжки. Але нам потрібне місце для спілкування з авторами, колегами та друзями. Ходити по кав’ярнях і книгарнях — це добре, але хочеться мати власну кімнату, де викладені всі видані нами книжки. У нас уже є що викласти.

Якось ми проводили стратегічну сесію про те, як ми бачимо «Віхолу» через 10 років, і більшість сказала, що це має бути двоповерховий офіс і на нижньому поверсі має бути велика зала для презентацій. Але це плани на майбутнє.

Загалом це просто збіг обставин. Я закінчила українську філологію і, як справжній український філолог, уміла тільки читати книжки. Після університету я мала романтичні настрої і поїхала жити у Львів: мовляв, цей російськомовний Київ мене дістав. Працювала редакторкою кросвордів у журнальчиках, які лежали на розкладках. А потім почалася криза 2008 року, я не змогла більше винаймати житло і повернулася в Київ, щоб оселитись у квартирі, яку винаймав брат. Моя двоюрідна сестра працювала бухгалтеркою у братів Капранових, точніше у їхній компанії «Джерела-М», яка тоді продавала книжки різних видавництв, і сказала, що там шукають менеджера. Я нічого не вміла, просто прийшла — і мене взяли на роботу та всього навчили.

Потім три роки пропрацювала в «Ексмо-Україна». У 2014 році зрозуміла, що не хочу працювати в компанії з російським корінням, і звільнилася. Після того мені запропонували стати у витоків дистрибуційної компанії, яка постачає книжки дрібних видавництв у «Ашан», — «Своя книга». По суті, зараз ця компанія є дистриб’ютором «Віхоли». Після того була керівницею відділу продажів у «КМ-Букс». Потім — керувала відділом закупівлі в «Букві». І вже звідти пішла в «Наш Формат», а потім ми створили «Віхолу».

Коли тепер питають, чому «Віхола» не працює напряму з книгарнями, а тільки через дистриб’ютора — я відповідаю, що я все життя працювала в книжкових продажах, тому не хочу більше цим займатися (сміється).

Напевно це була я, бо я була директоркою в «Нашому Форматі» й у мене було більше розуміння, як функціонує вся компанія. Але я розуміла й те, що в жодному разі не зможу зробити це сама. У мене не було ані достатньо грошей, ані достатньо впевненості в собі, щоб знайти відповідних спеціалістів. До того ж ми вже одне одного знали і були командою. 

Ідея створити щось своє стала наслідком того, що ми просто не знали, що робити. Я розуміла, що знайти аналогічну керівну роботу у видавничій галузі в розпал ковіду буде дуже важко, майже безнадійно. Водночас я завжди казала, що не людина бізнесу. Я людина — працівник. Я готова працювати день і ніч, добре робити свою справу, але відповідати за свій бізнес я ніколи не буду. Але це той момент, коли ніколи не кажи «ніколи».

Спочатку все було на рівні ідеї. На той момент здавалося, що ухвалення рішення триває дуже довго і складно. Кожна з нас мусила поспілкуватися з родиною. Бо це важке рішення: замість того щоб влаштуватися на нову роботу і заробляти гроші, інвестувати свої заощадження у новий бізнес. Комусь треба платити за житло, у когось — родина. Це великий ризик. 

Зараз я розумію, що насправді все відбулося дуже швидко. Утім, бізнес-модель, яку ми будували на початку, не реалізувалася.

Ми очікували, що видамо 5 великих бестселерів, які зароблять нам відразу багато грошей. Але, як виявилося, не все будується на бестселерах і тому ми працюємо з книжками, які мають середні наклади.

Ми хотіли книжку Уляни Супрун (колишня в.о. міністра охорони здоров’я України, — Т.Г.), яка тоді ще тільки готувалася. Ми про це знали і сподівалися домовитися її видати. Другою мала бути книжка маркетологині та блогерки Ярослави Гресь (співзасновниця піар-агенції Gres Todorchuk, — Т.Г.). І ще дві книжки, які мали стати потенційними бестселерами. Ми планували, що з ходу надрукуємо їх по 15 тисяч примірників, продамо за пів року — і це стане нашим додатковим стартовим капіталом. Бо ми вклали 1 мільйон гривень і розуміли, що цього мало. Треба було дуже швидко продати книжки і повернути ці гроші.

Але в результаті з Уляною Супрун ми не домовилися: вона заснувала своє видавництво ARC.UA. Ярослава Гресь сказала, що вже домовилася з іншим видавництвом (проте її книжка, здається, так поки ніде й не вийшла). І ми зрозуміли, що модель, яку ми собі намалювали, не працює.

Так. Ми розуміли, що у нас немає достатньо ресурсів, і почали шукати людину, яка дасть нам гроші на створення видавництва. Потім зрозуміли, що нас і так шестеро, і якщо додати ще й інвестора, ухвалення рішень буде катастрофою. Ми давно знайомі та дивимося в одному напрямку — і не хочемо, щоб інвестор диктував нам власне бачення. 

Тоді ми в моїй сім’ї вирішили, що готові частково це фінансувати. Я звернулася до дівчат із запитанням, чи готові вони також вкластися. Якщо хтось не хоче — може бути найманою працівницею. З тими, хто захоче, — скинемося, зробимо стартову інвестицію. Спочатку всім здалося, що ні в кого немає грошей, але потім вони якось знайшлися: у когось більше, у когось менше.

Ні, не всі. Але це був ковід, дуже непевні часи. Інвестувати у видавництво в часи ковіду, коли здавалося, що книжки нікому не будуть потрібні, — це ризик. Зараз уже простіше про це говорити і згадувати. Я розумію, що якщо буду створювати наступний бізнес, ставитимуся до цього легше. А на той момент було дуже страшно. Мій чоловік також не людина бізнесу, тому він не міг нічого порадити. Тож ми просто попрощалися з цими грошима і вирішили, що це буде моє guilty pleasure. Якщо вони не повернуться — ну що ж, ми без них проживемо. Ризикувати всіма заощадженнями я боялася. 

Спочатку нас підтримала психологиня Наталія Підлісна, яка тоді мала конфлікт із «Нашим Форматом», бо стала на нашу сторону. Ми видали її книжку «Про жінок за 50. Психологія вікових змін».

Друга книжка була від екоблогерки Маріанни Бойко — «104 дні без поліетилену». Маріанна побачила, що засновується нове видавництво, і сама прийшла до нас із рукописом та готовими ілюстраціями. 

Ще з «Нашого Формату» ми знали, що добре продається психологія. Тому звернулися до психотерапевта Володимира Станчишина і зробили з ним книжку «Стіни в моїй голові».

А потім сказали нашій співзасновниці Олі Дубчак: «Олю, пиши книжку, бо у нас немає що ставити у видавничий план». Так з’явилася «Чути українською».

Ми розраховували на авторів з аудиторією, яка точно купить їхні книжки. Вирішили піти до блогерів, про яких ми чули, що вони вже щось пишуть. Таким чином ми набрали портфель різних книжок, не лише бестселерів. Ми розраховували, що «середня» книжка — це якщо за пів року продається 1500 примірників. У нас же ці книжки продавалися краще — в середньому по 2500 за пів року. Це нам дуже допомогло на старті. А ще допомогло те, що ми перші 3-4 місяці працювали самі, без найманих працівників, і не платили собі зарплату. Бо це фактично основна стаття витрат, а ми її не мали.

Так, з часом ми випрацювали свою лінію, і ставлення читацької аудиторії до нас змінилося — читачі вже розуміють, що «Віхола» є своєрідним фільтром. І якщо ми щось видаємо — значить, це добре.

Зараз ми робимо ставку на те, щоб людина добре розбиралася у своїй темі — якщо це нонфікшен. Якщо художня література, єдиний фільтр — подобається чи ні.

Ще є велика складність у тому, що погодитися видавати конкретну книжку мають усі шестеро. І отут починається: комусь не подобається автор, комусь — текст, комусь — тема. Хтось нагорі емоційної гойдалки під час ухвалення рішення, а хтось — унизу тощо. Через це затягується час на остаточне рішення, іноді ми довго відповідаємо авторам, а іноді можемо пропустити хорошу книжку. А ще буває, що ми на нараді всі пересварилися, і в серцях вирішуємо: «Все, нічого не беремо». А згодом бачимо, що це була непогана книжка.

Зараз для України це дуже затребувана тема. Ми знайомі з автором ще з «Нашого Формату», у якому виходила перша його книжка — «Військово-морська міць та її межі». На момент, коли ми її видавали, думали, що (перефразовуючи Емму Антонюк) це ніхто не буде читати. Але книжка продавалася — її купували історики та профільні фахівці. 

На сьогодні ми вважаємо, що це дуже важлива тема для України. Зараз багатьом доводиться розбиратися в кораблях, літаках, дронах та іншому озброєнні. На найближчі 10 років ми матимемо мілітаризоване суспільство, яке має бути освіченим у цьому плані. Тому ми думали над цим напрямком літератури й Ірина Щепіна згадала Максима по першій книзі. Коли вона до нього звернулася, виявилося, що в нього вже є готовий рукопис нової книжки.

Крім того, на початок 2024 року готуємо книжку з Андрієм Харуком про літаки F-16. І загалом ми хочемо розширювати лінійку книжок на такі теми, щойно знайдемо авторів.

Цільова аудиторія найширша. Це не спеціалізована література. Це не складніше читається, аніж, наприклад, «Нарис історії України» Ярослава Грицака. Так, це доволі вузька тема, бо вона тільки про кораблі і тільки про бойові. Але коли Тарас Чмут (голова благодійного фонду «Повернись живим», — Т.Г.) під анонсом цієї книжки написав «Нарешті», ми подумали, що робимо щось правильне в цьому світі.

І загалом анонс зайшов добре. Навіть краще, ніж анонси деяких інших книжок.

Не зовсім після нього. Просто коли ми запустили лінійку української класики, то подумали: «Чому б тоді й не видавати сучасних авторів художньої літератури?». Так вийшов роман «Перші» Марії Олекси. До речі, я робила на нього слабші прогнози, ніж вийшло в результаті. Скоро друкуватимемо третій наклад. Це невеликі наклади — по 1500 примірників, але для українського ринку це доволі хороший результат. Тим паче, що це дебют молодої авторки. Роман дуже красиво описує Київ кінця 90-х, 2000-х років. Це книжка для 30-річних, які виросли в Києві, про місто тих років. І крім цього, там гарна, мила любовна історія.

1. Катя Бльостка «Матера вам не наймичка або Чому діти – це прекрасно», понад 50 тисяч примірників;
2. Андрій Сем’янків «Танці з кістками», більше 30 тисяч примірників;
3. Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією», більше 30 тисяч примірників;
4. Андрій Сем’янків «Медицина доказова і не дуже», більше 26 тисяч примірників;
5. Віра Агеєва «За лаштунками імперії: есеї про українсько-російські культурні відносини», понад 15 тисяч примірників.

По-перше, в Андрія Сем’янківа вже було доволі відоме ім’я. Тому ми відразу робили ставку, що принаймні його аудиторія це купить. По-друге, роман отримав премію «Книга року ВВС-2022». Вона дала поштовх до того, щоб усі ті, хто слідкують за преміями, купили книжку і написали на неї відгук. І так ця хвиля пішла далі. І третє — у нього в книжці негативний головний герой. Це рідко трапляється в романах, і це цікаво.

До того ж Андрій — медик за освітою, який написав медичний трилер. Усе, що пов’язано з медициною, описується дуже фахово, правдиво і деталізовано.

Недавно надрукували новий — 13 тисяч. Загалом уже близько 50 тисяч.

Ну, напевно, не 1%, а 10-15% книжок — це ті, які насправді дають «Віхолі» найбільший фінансовий прибуток. Бо коли у книжки виходить тільки один наклад, ти на ньому маєш повернути інвестиції в додрукарську підготовку: редакторську та коректорську роботу, верстку, дизайн обкладинки тощо. А вже коли наступні тиражі — інвестуєш тільки в друк і роялті автору. І з кожним наступним тиражем заробляєш усе більше. А ще що більший тираж друкуєш, то дешевша собівартість примірника.

До того ж коли йдеться про бестселер, можна поставити трошки вищу ціну та не робити знижок. Бо його все одно куплять. Але зважаючи на те, що ціна формується в момент, коли ти ще не знаєш, що це буде бестселер, — такий розрахунок не завжди спрацьовує.

Ні, він воює фактично з перших днів повномасштабного вторгнення. Майже постійно перебуває на передовій, тому не має часу, щоб писати другу книжку.

Ми не можемо це передбачити. Ми погоджуємося видати книжку тоді, коли вважаємо, що вона може продаватися та може когось захопити. Тому ні, це не спроба зробити ще одні «Танці з кістками». Це просто хороший рукопис.

Так. Світлана — сценаристка СТБ: вона вміє добре писати і вміє закручувати сюжет, як серіал. Тому ми сподіваємося, що ця книжка матиме успіх.

Якщо ми десь нагадаємо про те, що ми приймаємо рукописи, або згадаємо про це в інтерв’ю, приходить відразу багато текстів. А так в середньому — до 5 рукописів на день.

Так, але це не завжди готові книжки. Інколи це просто ідея (синопсис). Інколи — листи в стилі «я придумав новий жанр літератури», або збірки поезій, або дитячі книжки. Присилають дуже різне. Наприклад, скільки б ми не писали, що займаємося тільки українськими авторами, нам все одно часто присилають ідеї для перекладу. Або «Я вже переклав цю книжку, пропоную її видати», чи «Давайте ви перекладете оце, бо це дуже класна книжка».

Багато присилають фантастики і фентезі. І ми не проти видати фентезі, але поки не знайшли свого автора.

Більшість авторів із тих, які до нас прийшли, — це все-таки знайомі через знайомих. З виданих на сьогодні книжок, які прислали нам на пошту, — наприклад, «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва. Це був перший рукопис, який ми відібрали з пошти. Скоро ще вийде нуарний детектив про Харків від Дмитра Скочка — під назвою  «Сміття». Він теж просто прислав його на пошту. І згадана тобою «Мертва жива вода».

Звісно, сенс є. Спочатку їх усі передивляється одна людина. Якщо вона бачить, що у рукопису є потенціал, вона надсилає його комусь із нас і просить подивитися.

Ми відповідаємо абсолютно всім — навіть коли відмовляємо. Щоб люди не чекали. Це може бути не дуже швидко (через 2-3 тижні), але відповідь обов’язково прийде.

Ніхто не казав, що буде легко (усміхається). Так, це дійсно складніший шлях. Але це відмінна риса нашого видавництва. Ми не будемо від цього відступати. Ще навіть минулого року на більшості інтерв’ю я говорила про те, що якщо ми знайдемо хорошу книжку для перекладу, підемо й в перекладну літературу. Але зараз можу впевнено сказати, що ми вирішили взагалі не йти в перекладну літературу. Ми готові розширюватися у різні напрями літератури: прикладний, дитячий, підлітковий. Але це мають бути українські автори й українські ілюстратори.

Ми вибрали складніший шлях якраз через те, що багато видавництв від цього відступають. І тому ми бачимо в цьому свою нішу.

До речі, саме зараз, коли російські книжки пішли з ринку, — найкращий час, щоб заповнювати незайняті ніші. Поки що їх доволі багато і є над чим працювати, тому видавництва так активізувалися. Маємо багато невиданої класики, мало жанрових книжок українських авторів, підліткової літератури тощо. Але через кілька років ринок наповниться — і почнеться вже зовсім інша конкуренція. Наприклад, маючи великий вибір виданої української класики, книгарні будуть уже обирати, які саме книжки поставити на полиці. І задумаються — чи потрібне їм ще одне видання такого ж плану.

Словом, ми обрали нішу українських авторів, бо вона була фактично незайнята. 

У світі дуже розвинена культура писання: у них багато премій та письменницьких курсів. А у нас є хіба що «Літосвіта», де вчать писати художку. А чи є курси написання нонфікшену? Мені здається, немає. Ми до цього ще навіть не доросли. Але маємо дорости. Ми хочемо з цим працювати. Ми хочемо прибрати меншовартісне ставлення до українського автора і виховати культуру писання в Україні.

Так, це лотерея. Рукопис проходить такий шлях. Спочатку ми просто домовляємося з автором про потенційну книжку, просимо структуру і пробний розділ. Коли він пише пробний розділ, ми його коментуємо, показуємо помилки. Наприклад, оце не треба писати, отут — додайте посилання, отут — краще розкрийте тему.

Далі автор пише рукопис до кінця. Коли він його здає, у нас є два тижні, коли ми читаємо і так само коментуємо цей рукопис. Говоримо, що треба допрацювати, і знову повертаємо автору. Автор допрацьовує, і тільки потім із текстом працює редактор, який може попросити автора ще раз щось допрацювати.

Тому це дуже довгий процес. Причому я описала той, який проходить хороший рукопис.

Бувають і інші варіанти. Наприклад, автор каже, що він не має часу писати книжку, але у нього є лекції. Мовляв, давайте ви розшифруєте — і зробимо з цього книжку. Але ж зрозуміло, що розшифровані лекції — це не книжка. Далі — справа за хорошим редактором. Такими складними книжками у нас займається Ольга Дубчак. Поки що ми не знайшли жодної людини, яка була б готова взятися за таку роботу, бо це дуже складно.

Тобто кожна наша книжка — це така колаборація видавництва, редактора і автора. Ми як видавці на теперішньому етапі дуже прискіпливо ставимося до кожного рукопису. Звісно, не всі з нас, але хоча б двоє-троє занурюються в рукопис, щоб не пропустити якоїсь помилки. Таким чином книжка проходить кілька етапів перевірки.

Власне, перша книжка Володимира Станчишина «Стіни в моїй голові» була створена з лекцій. Книжка «Емоційні гойдалки війни» була створена з інтерв’ю. Наші колеги Наталя і Марина зустрічалися з автором, готували запитання про емоції під час війни. Щось коригував Володимир, щось коригували вони, потім вони разом це все проговорювали, розшифровували, потім Володимир усе перечитував і щось іще підкориговував. І так робилася книжка. А «Для стосунків потрібні двоє» він уже писав сам. 

Також книжка Юліана Чаплінського «Зрозуміти архітектуру» була частково розшифрована з його лекцій. Книжка Тетяни Лукинюк «Як хотіти й отримати все (але це неточно)» була зроблена зі співавторкою Людмилою Колб на основі більше ніж десяти багатогодинних інтерв’ю.

Так, буває, що ми прощаємося з авторами на етапі першого розділу, коли розуміємо, що не зможемо з цим працювати. Або навіть на етапі повного рукопису, коли вже підписали договір, а потім ще раз перечитали і самі здивувалися, що ми на це погодилися. У такі моменти розуміємо, що простіше залагодити цей конфлікт і домовитися з автором, аніж видавати це.

Але треба розуміти, що це дуже суб’єктивна штука — як у фікшені, так і в нонфікшені. Усе одно рішення ухвалюють люди. І якщо наше видавництво не готове це видавати, це не значить, що книга погана. Тому ми просимо авторів не сприймати це болісно. Книжку може видати будь-яке інше видавництво. І буває так, що вона дуже добре там продається.

У нас якраз інший підхід із цією серією. Коли ми задумували «неканон», говорили про те, що класика (або й будь-яка художня книжка) — це просто твір для прочитання. Ти можеш читати її будь-де, це має бути зручно, щоб ти не боявся пошкодити книжку, взяти її з собою в сумці. Книжка має жити — бути потертою, пописаною.

Ми не робимо з книжки мистецьке надбання. Принаймні з більшості наших книжок. Це можуть бути окремі проєкти (як подарункова класика), але це точно не про всі книжки нашого видавництва. І точно не про «Неканонічний канон». Він якраз покликаний зробити так, щоб це були книжки на максимально широку аудиторію, які можна читати всюди, а потім і комусь віддати.

Збирання великих домашніх бібліотек склалося історично через те, що книжка була в дефіциті. Коли я була дитиною і мені на день народження в селі дарували книжку, для мене не було кращого подарунка. Бо книжки — це була дуже велика рідкість. Я пишалася, що у моїх батьків є своя бібліотека. Але сьогодні це вже не дефіцит. 

Навчаючись в університеті, я почала збирати свою бібліотеку. Але зараз дивлюся і думаю: «Навіщо мені ці книжки?». Вони пожовтіли, я їх ніколи не беру в руки й не перечитую. Якщо я захочу будь-що з цього почитати, завжди можу це купити. Так само і з «Неканонічним каноном» — ми плануємо постійно перевидавати всі книжки з цієї серії, тож якщо навіть через 20 років ви захочете їх купити, вірю, що вони будуть у книгарнях.

Так, ми піддалися тиску суспільства і вирішили паралельно зробити подарункову класику у твердій палітурці, на дизайнерському папері, з ефаліном і тисненням срібною фольгою. І вона у нас не пішла.

Наприклад, якщо «Місто» Підмогильного або збірка творів Хвильового (які виходили першими в серії «Неканонічний канон») за  півтора року продалися вже десь по 10 тисяч екземплярів, то подарункової серії ми надрукували по 1500 примірників, і вони досі продаються. Схоже, що люди говорять одне, а гривнею голосують за інше.

До того ж ми дуже довго робимо кожну таку подарункову книжку через відсутність матеріалів. «Перехресні стежки» друкували два місяці, і друкарня ніяк не могла нам її віддати. Це часто буває з такими матеріалами — наприклад, у «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» є серія поезій у тканині. Періодично якусь із книжок розкуповують, і її дуже довго не можуть додрукувати — саме тому, що матеріалів немає.

Мені хотілося б думати, що люди читають те, що купують. Хоча я й сама купую багато книжок, які потім не читаю. Втім, за моїми спостереженнями, класику все-таки читають. Наприклад, недавно я зустріла знайому, яка дуже далека від книжкової галузі, і вона мені раптом подякувала за те, що ми видали Агатангела Кримського — мовляв, давно чекала.

Можливо, просто читають не все куплене — особливо якщо збирають серію. Книжки «Неканонічного канону» у нас виходять доволі швидко, кожен місяць по книжці. Але можу заспокоїти читачів, що далі будемо їх видавати рідше, бо авторів стає менше. Напевно, видаватимемо одну за два місяці — тоді встигатимуть читати.

Так, і ми й плануємо зробити цю серію нескінченною. Але у нас уже закінчуються автори, яких можна видавати, не домовляючись зі спадкоємцями про права. Ці домовленості трохи займають час, тому буде повільніше.

Так. Є відчуття, що всі почали звертатися саме до класики та до історії України. Це було дуже помітно за топами продажів у 2022 році. Зараз, уже коли ми трохи пристосувалися до війни, читачі повернулися до розважального контенту. Тому топи продажів змінилися.

Добре, що з’явилося багато розмов про те, що українська класика — це не тільки про село. Це дуже допомагає привернути увагу. Бо людям стає цікаво, про що це тоді, виникає бажання почитати.

На цьогорічному Форумі видавців нас часто питали: «Що ви порадите прочитати з виданої вами класики, щоб відразу все зрозуміти про українську літературу?». Але це так не працює, бо українська класика — дуже різна. Люди зрозуміли, що вони нічого не знають про українську літературу, і з’явився порив дізнатися хоча б щось.

А от інтерес до історії трохи впав. Хоча у нас на наступний рік заплановано дуже багато історичних книг. Бо це теж велика лакуна в українському книговиданні. Є лише кілька відомих істориків, які написали книжки, і на цьому все. При тому, що у нас історія дуже довга і територія дуже велика.

Як і раніше — не дуже.

Коли мені ставлять таке запитання, я це порівнюю з ситуацією, коли ти спонтанно купуєш собі червону сукню, а потім її не носиш. От десь приблизно так ми почали видавати поезію (сміється). Я не можу пояснити, чому ми це почали робити. Напевно, в момент ухвалення цього рішення були на відповідному етапі емоційної гойдалки.

Насправді ми почали видавати поезію з книжки Світлани Поваляєвої «Мінлива хмарність з проясненнями». Це було невдовзі після смерті Романа Ратушного (відомий активіст, син Світлани, загинув у бою 9 червня 2022 року, — Т.Г.). Світлана знайома з Олею Дубчак, і Оля запропонувала нам видати її нову збірку. Для нас це було трохи месійно, бо це важливі тексти, які повинні бути видані. З цього все й почалося.

Потім звернулася Ярина Чорногуз (поетка, бойова медикиня та розвідниця, — Т.Г.), тексти якої теж дуже важливі, тому ми видали її збірку «[dasein: оборона присутності]». А потім прийшов Павло Коробчук і каже: «А мої тексти видасте?». Ми такі: «Ну давайте», — і видали його «Навій». Потім прийшов Анатолій Дністровий зі збіркою «Дні тривог». Після Дністрового ми вже сказали: «Стоп, давайте ми видихнемо, подумаємо і поки перепочинемо з поезіями».

Особливість поетичних збірок у тому, що більшість віршів наразі — про війну. А поезію і так погано купують. А книжки про війну купують іще гірше.

Це книжки, які повинні бути в нашому суспільстві, але для людей це дуже болюча тема і вони не хочуть це читати. Коли у нас виходила збірка прози «Після 24-го» Владислава Івченка, я сказала своїй мамі «Тут такі хороші оповідання про війну, давай я тобі привезу». А вона каже «Не привозь мені, я не буду це читати, я і так достатньо плˈачу».

Очевидно, люди до цього ставляться саме так. І тому книжки про війну продаються трохи гірше. На жаль.

Я розумію, що зараз усе настільки стрімко змінюється, що зафіксоване сьогодні вже завтра може бути не актуальне. Найшвидше описати війну може якраз поезія, бо вона фіксує емоції. Це не мої слова, це слова Віри Павлівни Агеєвої. А в прозі (художці або нонфікшені) має бути трохи аналізу. А для цього має бути часова відстань. Ті художні тексти, які зараз з’являться про війну, фіксують мить. Але те, що відбувалося навіть у 2022-му, ми вже сприймаємо інакше, і твори, написані тоді, вже сприймаються по-іншому.

Так, рукописів про війну десь 40%. Але ми відфільтровуємо їх не через тему. Насамперед дивимося на художню складову — або на експертність, якщо це нонфікшен. Наприклад, недавно ми видали «Смерть солдата» Олесі Хромейчук — це історія її брата, який загинув на фронті в березні 2017-го під час фази АТО. Тобто ми не відкидаємо тексти виключно через те, що вони про війну.

Звісно. У нас навіть обороту такого немає, не те що доходу.

Рости ми хочемо, і зараз над цим активно працюємо. Але ідея зростання заради зростання нам не подобається. У 2023-му нам виповнилося три роки, у нас уже викристалізувалася власна аудиторія, ми вже впевненіші в тому, що робимо, ухвалили тверде рішення не видавати перекладні книжки і маємо певну стратегію. Ми хочемо бути великим видавництвом. За скільки років ми цього досягнемо, ми не знаємо. Наша модель видавництва вирізняється на ринку. Наприклад, ми перші, хто працює з дистриб’ютором. Найближчим часом плануємо зайнятися маркетингом книгарень. Як це спрацює — побачимо.

Зараз видавництва дуже мало спілкуються з книгарнями, які продають їхні книжки. Менеджер із закупівлі та менеджер з продажу сидять в офісах, спілкуються між собою і не бачать, як відбуваються безпосередні продажі. А нам важливий фідбек від тих, хто продає книжки кінцевому споживачу: яка має бути викладка, чи вчасно надходять книжки, як реагують покупці тощо.

Так само і з онлайн-книгарнями. Нам важливо, як у них виглядають наші книжки. Наприклад, Readeat вирішив переписати всі анотації через ChatGPT, і в нас просто вилізають очі, коли ми читаємо описи наших же книжок у них в онлайн-книгарні. Це не зовсім про нашу книжку. Ми хочемо слідкувати за такими речами: знати, як виглядають описи і обкладинки, які ціни, узгоджувати акції тощо. Це важливий елемент маркетингу, і ми будемо над цим працювати.

Якщо дуже грубо прикинути, це десь 50 на 50 — онлайн і офлайн. Але це точно не наш сайт. Наш інтернет-магазин — це радше такий сайт-візитівка. Якщо вже людина хоче купити наших книжок у нас — ми їй це забезпечимо. Але ми не розбудовуємо свій інтернет-магазин. Там зростають продажі, тільки коли запускається передзамовлення.

Так, але це і ресурсозатратно. Ми вирішили, що наш бізнес — видавати хороші книжки, а продавати книжки — то вже не наш бізнес.

Одинадцять. З них шестеро співзасновниць, які займаються різними напрямами діяльності.

Так, це дуже мало, і тому нам дуже тяжко. Але розширення команди — це навіть не так питання грошей, як питання спеціалістів. У нас дуже високі вимоги. Плюс зараз усі засновують видавництва, відкривають книгарні — спеціалістів швидко розбирають.
Наприклад, ми давно шукаємо верстальника в команду і не можемо його знайти.

Нічого б не змінила, взагалі. Я людина, яка ніколи не шкодує про зроблене. Якщо вже щось зроблене, треба думати, що робити з наслідками. Як наслідок ми маємо видавництво, яке знають і яке розвивається. Єдине, що я змінила би, — не так сильно страждала би, що пішла з «Нашого Формату» (сміється).

Ми плануємо дуже розширювати історичну лінійку: і по історії України, і по світовій. Також плануємо видавати більше художньої літератури. Створимо кулінарну лінійку — це будуть як нонфікшен-книжки про їжу, так і книжки з рецептами від кухарів. Ми би хотіли йти і в підліткову літературу, і в прикладну літературу. Але для цього нам потрібно знайти авторів.

Загалом наша найближча мета — знайти офіс і взяти більше людей на роботу. Ми не те видавництво, яке говорить, що через 3 роки завоює цей ринок, але якщо нам вдасться його завоювати, то ми не проти (сміється).

Десь склалися обставини, десь спрацював наш професіоналізм, десь спрацювало те, що до нас прийшли хороші автори. Українські автори — це наша сила. Так, це важко, інколи бувають доволі великі конфлікти, іноді трапляються помилки, як зі Спартаком Субботою. Всяке буває, але все-таки українські автори — це наша сила. І ми хочемо в цьому напрямку працювати. У кожного видавництва має бути місія трошки вище, аніж заробити гроші. У нас вона — розвивати українських авторів.