Постмодерна гра, іронія та містифікації зробили роман «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича однією з найобговорюваніших книжок того часу. А найбільше розмов розгорілися навколо шостого розділу, де з’являється містифікована постать галицького поета Богдана Ігоря Антонича. Для одних це стало сміливим мистецьким жестом і переосмисленням канону, для інших — переходом межі та провокацією.
У матеріалі зібрали думки літературознавців і митців щодо цього епізоду. Серед них: Марко Павлишин, Микола Ільницький, Ігор Калинець. Також більше про роман «Дванадцять обручів», особливості його перевидання у видавництві Vivat та постать Богдана Ігоря Антонича — в есеях Олени Рибки, Данила Ільницького і Юрія Андруховича.
Про роман
«Дванадцять обручів» — роман Юрія Андруховича, уперше виданий 2003 року. Це постмодерний роман-колаж: історія пригод групи випадкових попутників, які опиняються в загадковому пансіонаті в карпатських околицях 90-х. У романі буденність персонажів поєднується з містичними й епічними мотивами.
Одна з ліній роману пов’язана з містифікованою «біографією» галицького поета Богдана Ігоря Антонича, який є важливим натхненником й об’єктом дослідження для самого Андруховича.
Цей прийом спричинив резонанс: частина критиків говорила про паплюження постаті, тоді як інші писали про право автора на свободу творчості.
Марко Павлишин про роман
На думку Марка Павлишина, професора й куратора українських студій Університету Монаша, постать Антонича в романі — це природне продовження його власної творчості:
«У межах такого загального визнання теоретичної недосяжності “справжнього” Антонича, роман “Дванадцять обручів” з ностальгійною насолодою фіксує портрет Антонича таким, яким він був можливий ще за гуманістичної парадигми, згідно з якою людина, її життя, творчість та світогляд виражали єдину гармонійну суть […] Але цей “закоханий у життя поганин”, цей “поет весняного похмілля” заслуговує на біографію, яка, за принципом єдності творчості й життя, мала б набагато краще йому підходити, ніж та спокійна, дещо педантична, про яку повідомляють джерела».
«Антонич — поет настільки сильний і самобутній, настільки наближений до небесної філософсько-містичної істини про світ, що задля цілісності портрета він мусив би і стилем життя засвідчувати свою приналежність до клубу загрожених геніїв», — Марко Павлишин.
Микола Ільницький про роман
В інтерв’ю «Україна Молода» професор Львівського національного університету імені Івана Франка Микола Ільницький, який також вважає недоцільним введення фігури Антонича в роман, наголошує:
«У літературі є такий термін, як “літературна провокація”, щоб чимось зачепити і трошки епатажу наробити. Свій роман Андрухович будує на основі спогадів Ярослава Курдидика, яких у природі не існує. Ми знаємо прекрасно найбільш достовірні спогади його приятеля, художника Володимира Ласовського. У статті “Два обличчя Антонича” він переконливо, у точних деталях пише, яким поет був за характером. Він ішов увечері і притулявся до стін, щоб нікого не зачепити. Але як митець, як художник був дуже принциповий і не відступав від своїх поглядів».
«Андрухович знайшов причіпку в останній збірці Антонича “Ротації”, де є сцени різного характеру, і бордельного у тому числі. Та вони мають узагальнений характер. Прокляття того міста, яке котиться у провалля. Новий Армагеддон наступає. І він це проклинає. Андрухович осюжетнив його настрої і пов’язав з особою Антонича. Я особисто це не приймаю», — Микола Ільницький.
Ігор Калинець про роман
В інтерв’ю «Детектор Медіа» Ігор Калинець — поет, антоничезнавець й один із головних критиків опису постаті Антонича в романі — висловлюється так:
«То все є повністю вигадана біографія, вигадана в дусі кінця двадцятого століття, до Антонича вона не має ніякого стосунку, і я просто дивуюся, що він називає того видуманого літератора, поета Антоничем. Він міг би його назвати якось по-іншому, і не було би того скандалу. І тому я не можу Андруховичу простити цього, бо фактично він спаплюжив Антонича. Антонич не міг себе захистити, зрозуміло чому, і тому, можливо, моя біографія виконає те завдання, щоб очистити від всіляких недобрих підозр, що їх звалив на Антонича Андрухович».
***
Відповідь на запитання «Чи є цей літературний прийом проявом творчої свободи чи все ж літературною провокацією?» кожен читач обирає для себе. Одні бачать у романі сміливе мистецьке бачення, інші — навмисну гру з культурними табу.
Та саме в цій множинності прочитань і полягає сила тексту: він провокує думати, сперечатися й шукати власну правду.
