10 думок письменниці та ілюстраторки Юлії Стахівської

Юлія Стахівська — мисткиня, яка повсякчас розширює власні професійні рамки, по-різному беручись за кожну тему, що її цікавить: як поетка, авторка дитячої літератури, дослідниця, упорядниця та ілюстраторка. У її творчості та студіях співіснують аванґард, подорожі відомих українців, метафоричні акварелі та літературні стихії землі й рослинності.

Так, у поетичній серії видавництва «Смолоскип» «зеленіє» збірка Юлії Стахівської «Verde». Українські мандрівники, крокуючи Венецією, послуговуються інтерактивною мапою міста, яку вона створила у 2023 році. А наймолодша аудиторія через книжки письменниці («Таємниця Могилянки і зниклий ключ», «Соня та гра кольорів», «Місяць над Кінбурном») знайомиться з історією Могилянки, художницею Сонею Делоне та співжиттям християнського й мусульманського світів за козацьких часів. Про цей ненудний підхід до культури, взаємопроникність різних видів мистецтва, а також пам’ять (родинну та міську) ми й розпитали Юлію Стахівську.

Інтерактивну мапу  я створила на стипендії в серпні 2023 року, — це своєрідна авторська подорож у світ Венеції, писаної українськими митцями. Від університетів Відродження, барокової музики та подорожніх нотаток до найновіших виставок на Венеційській бієнале, від листів до романів, від етюдів до полотен, від сну до реальності. Наразі мапа існує як лінк для поширення чи розміщення на сайті. Поки що вона лише українською, я її часто оновлюю, когоcь нового додаю, щось змінюю, але, звісно, її треба перекласти англійською та італійською, планую це зробити цього року. 

Щоразу, коли я опиняюся в якомусь відомому і дуже туристичному місці в іншій країні й чую уривки екскурсій різними мовами,  думаю: цікаво, який слід залишили тут українці? Адже, напевно, вони тут жили і мандрували, творили, писали щоденники, а згодом і спогади. Це наша культурна присутність у світі. Але в моїй історії про Венецію не лише імена «корифеїв»: Соломія Крушельницька, Леся Українка, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш та інші. Мені імпонує трішки задерикуватий тон «сториз» публіциста Євгена Черняка в зовсім уже літературознавчому раритеті — мандрівних нарисах «Листи з чужих країв» 1932 року, які підказала Ярина Цимбал, дослідниця і популяризаторка літератури 1920-30-х років. 

А також дуже заінтригувала постать майже невідомого у нас наївного маляра Клима Трохименка, що родом із Житомирщини, котрий у 1928 році був серед групи українських художників на Венеційській бієнале і про якого можна дещо знайти в англомовному сегменті інтернету, якщо ввести в пошук Clement Trofimenko. Цей художник-емігрант жив у США і не зрадив свою наївно-зворушливу манеру, він представляв колись український живопис на всесвітній виставці, але що ми про це знаємо?

На перший погляд, естетика моєї повісті «Таємниця Могилянки і зниклий ключ» всуціль барокова: емблеми, сон, мовна гра. Символіка часу подібна тут до обрамлення в стародруці — через його рослинний портал можна помандрувати світами: і сонячний годинник, якому я дала латинське ім’я Хорлог, і вигаданий кишеньковий півгодинничок бібліотечного поросятка Полузегарка, і згадки про клепсидри та вогняні годинники — усе це коліщатка одного механізму.

Моїм завданням було показати всю історію академії від претекстів заснування до сьогодення. Тому кожен розділ певною мірою відсилає до різних періодів. Наприклад, «Револьвер у бібліотеці» розкриває історію академії ХІХ століття, власне, коли вона вже була Київською духовною академією. А про револьвер ми всі могли чути в новинах ТСН 2017-го року: тоді, під час ремонту, за височенними книжковими шафами у Староакадемічному корпусі був знайдений револьвер Velodog. Просто мені захотілося покрутити цю детективну історію й запропоновувати свою казкову версію. 

Та, звісно, як писати про той період і не згадати про тодішнього студента Нечуя-Левицького і його повість «Хмари», що описує стару конґреґаційну залу краще за будь-який путівник? Просто у мене було таке складне завдання — з одного боку, показати всю історію, з іншого — зробити це не нудно. 

Погляньмо на це з найближчої перспективи, без усіх цих знецінювальних упереджень про антології, де нібито зібрано все і всіх поспіль, а когось не взяли — то вже «о, жах!», трагедія. 

По-перше, всі без винятку антології (навіть наукові) — авторські. Над ними завжди працюють люди, що мають власні смаки та вподобання, розуміння ієрархій тощо. Тому цінність кожного такого збірника дуже точкова. 

Наприклад, Елла Євтушенко уклала чудову антологію Ukraine — 24 poètes pour un pays, яка мала помітний відгук. Не знаю, чи пам’ятаєте ви фото з твіттера, де міністерка культури Франції Ріма Абдул Малак  дарує нашому тодішньому міністру Олександру Ткаченку саме цю книжку. Тільки тоді люди трішки помітили цю збірку (як це часто буває: тільки після того, як на щось — о свята простота! — звернуть увагу за кордоном) й задалися питанням, які ж там автори. 

А значить, перекладна антологія — це найперший спосіб швидкого представлення різних голосів, близьких укладачам за письмом. Такі антології не просто дарують як символ, а й читають (так, із перекладними антологіями й таке трапляється). Ось торік на відкритті у Луврі виставки ікон Музею Ханенків пані Малак знову згадала цю антологію й прочитала мій вірш про ворога, що приходить у дім. На це відео звернула мою увагу знайома, одна з українських кураторок виставки, Ольга Апенко.

Тому антологія — це об’ємно і зручно, але в її поліфонії не треба шукати вичерпності. Так само добре «працює» книжка «Поміж сирен. Нові вірші війни». Вона показує спектр сучасної української поезії, водночас акцентує, що вірші, написані у війну, мають цінність незалежно від тематики, вони «поміж», бо поети й поетки не можуть не реагувати на такі події, просто кожен це робить по-своєму, в кожного свій камертон.

Як упорядниці мені пощастило співукладати з Олегом Коцаревим антологію для видавництва «Смолоскип» — «Українська авангардна поезія (1910—1930 роки)», яка в 2014 році отримала нагороду Форуму Видавців у Львові та витримала перевидання. Та спільно з Остапом Сливинським і Олегом Коцаревим — антологію «Український поетичний авангард» для Болгарської академії наук. Задум виник дуже просто: ще під час навчання в Могилянці мені, пишучи в 2006 році курсову про український аванґард, хотілося мати основні тексти під однією обкладинкою. Думаю, можна і треба зробити кращу антологію, щось зроблене — це завжди стимул, а не дах.

Передусім кольори аванґарду — це червоно-чорні роботи Єрмілова, як А і коло на першій обкладинці вже згаданої антології («Українська авангардна поезія (1910—1930 роки)» — В.С.), але це стосується саме текстів. От живопис — це інше: я бачу тепле сяйво жовтизни, що пробивається у Богомазова, темний візантійський колорит Петрицького, але мій улюблений — це Олекса Грищенко (Alexis Gritchenko — так більше відомий, бо більшість життя прожив за кордоном). Він, до речі, також є на моїй мапі Венеції: сидить такий імпозантний на тлі острова Джудекка й працює. 

У видавництві «Родовід» вийшла укладена Вітою Сусак книжка-альбом «Олекса Грищенко. Динамоколір» — і це про силу його колориту, який почав народжуватися ще в Стамбулі, куди він без копійки втік від революції та подальших подій. Він написав розкішну, без перебільшення, книжку спогадів «Мої роки в Царгороді. 1919-1920-1921» про народження свого стилю, щоденні етюди, страшенну бідність, але й свободу. Тому це «динамоколір» Грищенка, чиї роботи є сьогодні в найкращих колекціях. І якби мене запитали, що модерне єднає нас із, скажімо, Туреччиною, то ні, не якісь більш чи менш етнографічні перепрочитання Роксолани, а Олекса Грищенко, котрий написав цілий альбом Стамбула. На щастя, наше посольство колись організовувало там саме таку виставку.

Я багато думала про створення літературної мапи мого рідного Житомира. Щоправда, можу не помітити тексти сучасників, бо від сімнадцяти років там не живу, але спробую пунктирно накреслити «житомирський текст» і трохи згадати різних авторів, пов’язаних із цим містом. 

Знову ось так спрацьовує кут подачі, він завжди індивідуальний, він більше про середовище, ніж про енциклопедичність. Кожен із нас, немов нерв прочитаного та пережитого в середовищі. Отож передусім як основа — це проза Валерія Шевчука. Для Житомира він все одно, що Джойс для Дубліна — ну який письменник ще так працював з містом, майже з кожною вуличкою? Хоч екскурсії за книжками води! І це притому, що ці тексти не можна обмежити лише прив’язкою до локації. Це смачна література — вищий пілотаж: «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Стежка в траві. Житомирська сага» тощо. 

Житомирський текст представлений у Євгена Концевича, Юрка Ґудзя, Володимира Даниленка, В’ячеслава Шнайдера. Власне, кому цікаво, пропоную згадати давній проєкт «1+1», антологію української новели «Квіти в темній кімнаті». Оскільки я здебільшого пишу поезію, то згадаю про тих, з ким ще школяркою спілкувалася або пізніше разом виступала на всіляких подіях: Лесик Панасюк, Оксана Гаджій, Ілля Стронґовський, Марія Хімич та мій однокласник — Богдан-Олег Горобчук. Думаю, що про них більше знають загалом в Україні і тепер не завжди як лише поетів/поеток. А є ж іще, скажімо, такий дуже експериментальний (зокрема візуальний) поет Володимир Білик. Не знаю, чи є щось житомирське в творах Мартина Якуба, на жаль, не все читала, але якби робила мапу, то, безперечно, варто було б і його додати.

Також є просто забуті імена-скарби. Наприклад, Клим Поліщук, у цього автора історичних романів доби Розстріляного відродження є розкішне ґотичне оповідання про зруйнований палац у Шодуарівському парку в Житомирі.

Часто мене інтригують теми іноземних письменників, які пов’язані з Житомиром, вони реалізували себе в інших мовах та культурах, але їхній стосунок до історії міста вагомий. Серед таких імен, наприклад, польський поет, критик, публіцист, представник «покоління Колумбів» (тобто покоління письменників, що народилося після відновлення Польщею незалежності, юність яких припала на Другу світову війну) Тадеуш Боровський. У 2014-му в Україні виходила його книжка «У нас в Аушвіці» в перекладі Олександра Бойченка.

Усі текстові речі я найперше бачу внутрішнім зором, навіть проза про Могилянку — це описана побачена історія. Я завжди всередині того, що пишу, я рухаюся віршем, як алеєю мого улюбленого бучанського парку, де  гуляю чи не щодня: ось тут такий образ, тут інший, тут звук жорстви, ось колір відображення. І тому я не обирала верлібр спеціально, він просто органічний моєму методу роботи, це помітила вчителька літератури і радила ніколи не полишати його лише тому, що в нашій традиції популярніше інше.

Риму відчуваю інакше. Це теж цікаво,  іноді ставлю собі завдання написати сонет чи щось інше в розмір. Деякі тексти публікую, деякі ні, але саме музика вірша у мене відгукувалася менше, бо я візуалка. І так, я не потрапляю в «ноти» якогось умовного суспільного запиту, навіть не намагаюся це робити, бо як там у романтизмі (що зараз може бути не почутий або й дратуватиме когось) — тільки «чуття і віра» індивіда. Коли ви подивитеся на мої ілюстрації, то побачите ті ж метафори, що і на письмі, один принцип. Щоправда, років сім як я більше пишу, ніж малюю.

У різних моїх поетичних збірках домінують різні стихії. І от-от буде найновіша, українсько-польська білінгва «Відбиття / Odbicie», з перекладами Анети Камінської. Мені здається, там найбільше землі, але не в буквальному значенні, фактично вона там згадується чи не один раз — у вірші, з якого від вибуху висипається ложка чорно-білої землі, бо він про фотоальбом і війну. 

Але тема землі, коріння, дому, себе в ньому — так чи інакше присутня, немов надфразова сутність. До книжки не увійшов вірш «Землемір», і в ньому є рядки «століття — найкращий епіграф, земля — вогка повість», які, мабуть, точно відображають, як знову постало питання країни, її обрисів на картах, циклічності історії, яку мало хто в світі, крім нас, розуміє, бо просто не знає. А от моя книжка 2015-го року «Verde» — цілковито «рослинна».

Цей пилок пам’яті, він такий нетривкий, бо хто там ті далекі люди на світлинах. Більшість із них ми не знаємо. Уривки історій, сімейних переказів, невідомості, уявних діалогів — і то не завжди. Але ж чи не кожен чув про себе: о, ти вилитий прадід X, у неї норов, як у бабусі Y, вона сміється точно, як дядько N. Хочемо цього чи ні, але ми несемо частинки наших предків, світогляду, походження та стилю життя, незалежно від того, культивуємо ми цю пам’ять чи заперечуємо. Щоправда, є одна річ, у якій я категорично впевнена: нащадки не несуть відповідальність за дії предків. У кожного буде свій вибір у житті.

У моїй квартирі в Бучі жили російські окупанти, чоловік надсилав фото квартири після звільнення, там навіть стояв сніданок на столі — сирітка-недоїджена-яєшня. І тут, увага, я не вважаю, що їхні діти, народжені й ще ні (навіть якщо комусь із них батько подарує срібний перстень моєї бабусі), у чомусь несуть вину. Кожен (вибачте за біблійний пафос) уже має свою нагороду, і краще б це був не крадений перстень, але вже кому як пощастить від народження, яке не обирають.

Коли я залишала Бучу в 2022-му, то дуже шкодувала, що в маленький рюкзак не могла взяти спогади прадіда Мирона Васильченка (1898 — 1984) про нашу сім’ю та її географію, його рідне село Паляниченці під Фастовом, навчання в Житомирському землемірному училищі, пізнішу революцію, Київ та навчання в КПІ, НЕП, роботу під час колективізації, Голодомор, роботу в школі, Другу світову тощо. На щастя, з цими записами все ок. Мені здається, що навіть крихітний уривок звідти може дати набагато більшу палітру часу, його героїв та цінності за будь-який підручник.

У мене є вірш із рядками «Від перших неоковирних літер / і зліплених нашвидкуруч дитячих книжечок / (з промовистими назвами: “Книжка. Том перший”)…» У дитинстві я справді робила такі «книжечки», мені здається, що багато дітей таке роблять. Принаймні, я дуже від багатьох це чула і вже встигла перевірити на дочці — вона пише книжку «У пошуках власного шляху пригод». Спочатку вона писала від руки і малювала героїв: вовків, лева, білку, — а потім історія розрослася й вона сіла набирати потрошку її вже на ноутбуці. У мене ж нічого друкарського не було, тому я іноді просто складала паперові книжки-листівки з віршем і малюнком (як подарунок рідним), а про «том перший» мені розповів чоловік, що писав у дитинстві про котів і підписав історію саме так.

Я не так, щоб багато ілюструвала, все ж таки у мене з навчання лише художня школа, але вдячна за запрошення попрацювати з книжками та обкладинками. Я ілюструвала як казки, серед яких є кілька ілюстрацій до збірки «Молдавських казок» та книжка «Казка старого мельника» Сергія Ухачевського (тепер багато кому відома як екранізація), так і дитяче видання Андрея Хадановіча «Таткові нотатки». Також кілька обкладинок для видавництва «Комора», улюблена — «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї.

З народних казок , звісно, люблю українські, бо це про дитинство, мені багато саме дід їх розповідав і читав, але загалом я дуже люблю літературні казки, і тут не буду оригінальна — Андерсен. Хоч бачу скільки в них проглядається його власних проблем, але і світла там теж багато.