10 думок команди видавництва Смолоскип Ольги Погинайко й Олега Коцарева

«Смолоскип» — видавництво, що зберігає дух самвидаву не лише в архівах, а й у своїй місії. Створене в еміграції Осипом Зінкевичем, воно стало символом вільного слова, яке проривалося крізь кордони, заборони та цензуру. Сьогодні «Смолоскип» продовжує бути простором, де минуле української культури зустрічається з її сучасністю, підтримувати дослідження самвидаву та популяризувати нові літературні імена. 

До 16 листопада в Українському Домі триватиме виставковий цикл «Подорож», у межах якого можна побачити присвячену історії самвидаву експозицію «Шлях книги», де показано оригінальні артефакти: друкарські машинки, плівки, листи та навіть ляльку, у якій перевозили заборонені матеріали. З нагоди виставки ми поспілкувалися з Ольгою Погинайко, директоркою книгарні «Смолоскипу», та Олегом Коцаревим, письменником, поетом, координатором роботи Музею-архіву українського самвидаву при видавництві. Говорили про експозицію, шлях книги в самвидаві, засновника видавництва Осипа Зінкевича та про те, як «Смолоскип» продовжує його справу.

Олег Коцарев: Самвидав у СРСР був наслідком диктатури і зашореності в ідеології, культурі, інформаційній сфері. Альтернативні думки та нестандартні ходи з’являлись і «шукали виходу». Так само це був наслідок виходу на суспільну сцену покоління шістдесятників — людей, яких вразив контраст між проголошуваними в Радянському Союзі ідеалами та їхнім втіленням, і які не схотіли про це мовчати.

Ольга Погинайко: Дисидентам спершу не йшлося про незалежність, а про зміни в самому Союзі. Багато хто потрапляв у тюрми, де сиділи старі упівці, які ділилися своїми історіями й досвідом. Тож люди поверталися з іншими поглядами. У самвидав досить часто потрапляли тексти, що не були антирадянськими (бо ж він не був тільки політичним) — це був спосіб вільно висловитися, не пишучи віршів-«паровозів», що могли протягнути текст крізь цензуру. Це була можливість писати так, як ти хочеш, без прославлення партії.

Олег: Збирати наш архів почав Осип Зінкевич, який разом з однодумцями активно займався самвидавом. Вони «вивуджували» тексти з України й публікували на Заході, щоб зробити наші події та активних людей максимально почутими у світі. Після цього пересилали ці матеріали назад для ширшого розповсюдження. Вони співпрацювали з різними людьми: моряками, туристами, американськими та західноєвропейськими комуністами.

На виставці, наприклад, є сувенірна лялька в народному українському костюмі, яка теж слугувала для перевезення матеріалу. 

Найбільше матеріалів — з 1960–1980-х років. Дисидентство в Радянській Україні та українська діаспора на Заході. Це книжки, листування, публікації, інші документи. Також є цікаві речі, пов’язані з «Розстріляним Відродженням», матеріали часів перебудови (зокрема, яскрава колекція неформальної преси, вельми спорідненої з самвидавом) та періоду незалежності.

Олег: Перед нами — справжні об’єкти, учасники особистих і колективних історій живих людей, які по-своєму бачили світ, боролися, любили й ненавиділи. Однак жоден документальний образ не може бути позбавленим певної художності, суб’єктивності, «вигинів» часу. Тому важливо, щоб ця виставка не нав’язувала людям однозначного сприйняття, а давала змогу осмислювати, узагальнювати, формувати ставлення до цих об’єктів та подій.

Ольга: Друкарські машинки надало видавництво «Дух і Літера». Стосовно артефактів від «Смолоскипа» (листи, фотокопії, плівка самвидаву, іграшка)  —  це все історичні речі, якими займався Осип Зінкевич. Він перевіз увесь архів з Америки до України після здобуття незалежності. Це наша історія, яку треба пам’ятати, щоб вона не повторилася.

Олег: Як на мене, найскладніші етапи подорожі тексту — ті, де залучені до самвидаву люди ризикували своїм спокоєм, свободою і життям. Тобто створення текстів з елементами інакодумства, їхнє копіювання та переправлення через кордон.

Ольга: Найпростішим був етап, коли вже є рукописи й можна робити книжку. Набагато складніше було приховати й вивезти матеріали з Радянського Союзу, а потім дізнатися, чи вони потрапили за кордон.

Олег: Дуже багато матеріалів самвидаву торкалися питань української ідентичності, її збереження та проблематизації в радянських умовах русифікації. Долати заборони, цензуру і страх було непросто, часто це брало на себе вузьке коло відважних людей. Однак їхня послідовність і чітка налаштованість критичної маси населення на те, щоб залишатися при своїй ідентичності, зробили свою справу.

Ольга: Самвидав — це як тернистий шлях книжки, метафора свободи слова. Він є шляхом самоусвідомлення книжки.

Олег: Образ Осипа Зінкевича — маг, волхв, жрець. Той, хто змінює, перетворює, вміє чекати й бачити наперед.

Ольга: Тут треба поділити на два періоди: діаспорний і власне український. У першому — це засновник «Смолоскипа», правозахисник. Якщо ж йдеться про час незалежності, то Осип Зінкевич став патроном сучасної літератури. У 1990-х він робить речі, що дадуть результат не одразу, а через два-три десятиліття. Літературний конкурс «Смолоскипа» і семінари творчої молоді дали поштовх усій сучасній українській літературі. Видавництво допомагало молодим авторам видавати тексти. Серед найяскравіших прикладів — Сергій Жадан, Софія Андрухович, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін.

Олег: Як пояснювати самвидав молодшій аудиторії? Для початку показати яскраві об’єкти, розповісти найефектніші історії, дати міжнародний контекст (сьогоднішні діти часто плутаються в історії ХХ ст., зате мислять глобально). Змальовуючи глибші й важливіші сюжети, не тонути в пропаганді, але акцентувати факти. Не уникати суперечливості та критичності.

Ольга: Люди починають цікавитися своїм родом десь близько тридцяти років. Інтерес до становлення та місця в історії теж приходить у старшому віці. Точно можна сказати, що не треба спілкуватися пафосно (це викликає лише скептицизм), а, можливо, варто пояснювати через приватні історії.

Олег: Книжка була і залишається цікавим об’єктом, що може опинятися серед різноманітних драм. Головне — обрати відповідну перспективу.

Ольга: Сучасна книжка не має таких драматичних перипетій. Зараз це файлик на комп’ютері, без цієї романтики — набору тексту на машинці, збирання, перевезення. Процеси зараз досить нудні, тож цікавіше брати раніші періоди й обов’язково — історичний контекст.

Олег: У нас мало інституцій, які всерйоз займаються історією та іншими гуманітарними темами. На заваді і реалії війни, і хронічний брак коштів, і, можливо, найголовніше — брак розуміння в суспільстві, навіщо це потрібно.

Олег: Сьогодні видавництво продовжує публікувати й поширювати спадщину 1920–1930-х та 1960–1980-х років, яка була цензурована та значною мірою заборонена, і сприяти розвитку молодої літератури незалежної України, що стартувала в зовсім інших умовах і нині проходить особливо тяжкі випробування.

Ольга: Місія «Смолоскипа» незмінна попри те, що пана Осипа немає. Видавництво продовжує друкувати молодих авторів, проводити літературний конкурс. Зараз ми починаємо видавати повне зібрання творів Василя Стуса, продовжуємо популяризувати діяльність дисидентів, шістдесятників.

Минулого року в Українському Домі була чудова виставка про шістдесятницю Аллу Горську, а сьогодні частина виставки — про наш самвидав. Такі речі стали актуальними, і це тішить. Думаю, ми продовжуватимемо популяризувати й видавати дисидентів і шістдесятників. Бо хто, як не ми?