Пишучи на грані темряви: рецензія на поетичну збірку «Наприкінці світла» Ростислава Кузика

Є книжки, яких чекаєш із затамованим подихом, бо вони просто мусять бути. Поетична збірка «Наприкінці світла» Ростислава Кузика — якраз із таких. З’явившись торік у видавництві «Сумна вівця», вона засвідчила впевнений і яскравий дебют автора — автора, втім, уже давно знаного й активного в літературному процесі. 

Поет, співзасновник літературного роз’єднання «Грань», учасник першого фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи», перформер, перекладач — усе це про Ростислава Кузика, творчість якого тільки зараз втілилися в книжку. І така витриманість збірки, без сумніву, пішла їй на користь, адже зрілість і продуманість кожного слова відшліфували її концепцію так, як вітер чи течія витесують плавні рельєфи на камінні. Та «Наприкінці світла» не пропонує нам побачити ці рельєфи на поверхні, а натомість дає змогу заглянути глибше, в саму їхню темну (при)сутність.

Збірку відкриває нульовий розділ «Реліктове випромінювання». Нульовий, бо, на відміну від інших розділів, він не має номера — тільки одну крапку на позначення. І саме з крапки, за теорією Великого вибуху, почався Всесвіт. А те, що й донині зберігається після Великого вибуху, слід, який лишається з нами протягом мільярдів років та який є свідком дорослішання і старіння часу, — зветься реліктовим випромінюванням. Щось із прадавніх часів, коли зародилося все. Щось таке, що зрозуміти вкрай складно — його можна хіба що відчути у безмежній пітьмі космосу. Так і один-єдиний вірш у нульовому розділі Ростислава Кузика складається з кількадесяти чорних квадратів, складених у дві строфи. Цей «вірш схований за чорними формами», — анонсує нам його назва.

Ми не знаємо, що саме сховано за тими чорними квадратами, але ми напевне знаємо — там щось таки є. Ми чітко бачимо дві строфи, дев’ять рядків і 38 чорних форм. За всіма формальними ознаками це — вірш. Він навіть заголовок має. Але ми не можемо його зчитати — ми можемо лише відчути присутність чогось за цими самими формами. Реліктове випромінювання, що існує поруч, але є настільки давнім, первісним, архаїчним, що нам лишається тільки констатувати факт його існування. 

Та Ростислав Кузик таки ловить їх. І ховає за чорними формами.

Усі розділи збірки так чи інак апелюють до світла в різних його іпостасях. Хоча правильніше було б сказати, що вони апелюють до відсутності світла в різних пропорціях. Уже згадане «Реліктове випромінювання» — саме про це: темрява (чорні форми), що обіймає первісне світло. 

Далі у збірці йдуть два розділи «Голосів у темряві». Ці вірші обертають сприйняття силуетності іншим, дещо парадоксальним боком. Якщо у звичному уявленні силует — це лише обрис, контур, що своєю формою нагадує нам певний об’єкт, то у збірці «Наприкінці світла» силует і є справжньою подобою цього об’єкта. Справжньою, бо оголеною від світла. 

Це ніби дивитися одразу на зворот певної речі, не маючи при тому змоги бачити її зовнішню оболонку. Це ніби дивитися навпаки. Так, в одному з віршів розділу «Голоси у темряві» ліричний герой каже: «не можу спати // бо коли заплющую очі — // продовжую бачити // але в інший бік». А що ж ховається з іншого боку, окрім як «дальня стінка черепа», що «відсвічує білим»? А там, власне, потаємна і сакральна пітьма, яку ще треба роздивитися як слід. Чи не тому в іншому вірші, «сомніфобії», ліричний герой зізнається: 

Темрява замість очей, чи то пак очі, які здатні побачити темряву як темряву, а не як протилежність світла, — темряву як вірну подругу світла, її невіддільну частину, — це і є те шукане опертя у безодні, за висловом Мартіна Гайдеґґера. Можливо, саме такими очима і слід дивитися на «вірш схований за чорними формами», щоб не видивлятися приховане за пітьмою реліктове випромінювання, а вдивлятися в саму пітьму. Ось що насправді важить. Ось що насправді манить. 

Так і виходить, що світло — це зворотний бік темряви, а не навпаки. Точніше, темрява і є світлом, але в мінус першому ступені. Світло-¹. Або як писав Микола Воробйов: «Концентроване світло — спосіб темряви». Не дарма ця цитата винесена в епіграф третього розділу збірки Ростислава Кузика — «Контури мороку». Якщо ж накласти таку світоглядну формулу на поняття «життя», то виходить, що життя-1 — це відсутність. І намацуваної відсутності у віршах Ростислава Кузика справді багато. «крізь прочинене вікно // зазирає // відсутність // всього», — так закінчується один із віршів збірки і починається один із найважливіших її мотивів. У «Контурах мороку» він розвивається найактивніше, особливо у тексті «сезон порожнечі», що закінчується промовистими рядками: 

Відсутність видимого (читай: візуального, освітленого) орієнтиру аж ніяк не знаменує тут відсутність існування як такого — навпаки, відсутність і порожнеча, очищені від білого (читай: візуального, світлого) шуму життя, постають як простір, у якому поволі оприявнюються справжні сутності речей.

Це вичерпно характеризує поетичну манеру Ростислава Кузика. Він не говорить загадками, ні (адже читачеві не потрібно розгадувати, чим же є порожнеча, — поет йому одразу заявляє: «вона є усім»), але й не говорить прямо (адже поет зразу ж уточнює: «порожнеча є усім лиш для себе», — і ніби запрошує читача задуматися: «а чим же порожнеча є для тебе?»).

Ростислав Кузик ніби підводить того, хто опиняється віч-на-віч з його віршем, до порогу якогось утаємниченого знання, але поет тут-таки полишає свого читача, бо цей поріг він мусить переступити сам. Навіть коли за дверима — темрява і порожнеча. Тобто життя. 

Якщо ж у збірці Ростислава Кузика світло зводиться до темряви, а життя — до відсутності, то до чого зводиться мова? Чим є мова-¹? Цьому питанню присвячено четвертий розділ книжки — «Фотономова». Якщо спробувати буквально пояснити цей термін, то вийде щось на кшталт «мова світла», чи радше «мовосвітло», чи навіть «світломова». І тут мова справді уподібнюється до світла. Ось тільки якщо світло, коли пропустити його через призму, розпадається на базовий спектр світлових хвиль (простіше кажучи, кольорів), то мова розпадається на свої базові елементи — слова, і ці відокремлені, вирвані з тіла мови слова досить швидко стають незручними.

Так, наприклад, в одному з віршів цього розділу ліричний герой констатує зношеність, недостатність слів: «а сьогодні // у черевики слів // я взутися не зміг». Натомість у вірші «аніґіляція» людські імена справді аніґілюються до літер, як і всі інші слова. «є лише слово // немає», — от і все, що лишилося від мови. А вже в наступному тексті слово стає чимось небажаним, загрозливим, чимось, за що можна дорікнути: «каже мені // ловлю на слові // і дивиться з-під лоба // ніби ловить на крадіжці». Слово навіть може бути чимось небезпечним, чимось, об що легко порізати свого пальця, відтак замінивши слова на папері власною кров’ю, з якої і складеться вірш.

Це і є остання стадія розпаду мови на базові елементи. Вірш, поезія — ось темрява мови, ось її порожнеча. Мова-¹. Або ж, інакше кажучи, фотономова.

Але така специфіка мови у поезії Ростислава Кузика зумовлена не тільки концептуально, а й інтертекстуально. Не дарма Остап Сливинський у передмові до збірки зазначає, що «це — поезія голосів», і особливо відчутний тут голос Витісненого покоління, зокрема Миколи Воробйова, Грицька Чубая та Олега Лишеги. Це своєрідне повернення справедливості: у часи молодості та становлення ці голоси були приглушені радянською системою, тож тепер ці голоси, нехай навіть тихо, напівпошепки переосмислено звучать у поезії Ростислава Кузика. 

Зрештою, мотив темряви мови поєднує поезію Витісненого покоління із тим, що можемо відчитати в збірці «Наприкінці світла», адже обережна й навмисна недоговорюваність, коли образи лише лагідно торкаються справжньої суті сказаного, справді резонує із манерою сімдесятників. Утім, якщо для Витісненого покоління така гра із мовчанням є реакцією на тоталітарний режим, як-от у «Говорити, мовчати і говорити знову» Грицька Чубая, або відчайдушним викриком (так, мовчанням можна і кричати) в поетичному пориві, то для Ростислава Кузика важить магнетизм самої відсутності — відсутності, сповненої чогось. І це щось вартує того, аби про нього писати. Бо про нього неможливо не писати.

Десь так зчитується голос іще одного автора, фантомно присутнього у збірці, — Пауля Целана. За його збіркою Lichtzwang («Світлопримус» у перекладі Петра Рихла) названо один із розділів «Наприкінці світла», і розділ цей, за словами Остапа Сливинського, — «емоційна кульмінація книжки». Тут зворотний, обернений поетичний погляд Ростислава Кузика робить повну петлю і вертається туди, звідки він починав свій шлях. Ліричний герой нарешті дивиться туди, де мав би бути він сам. І що ж він бачить? Яким він постає у власних очах після свідчення світла-¹, життя-¹, мови-¹? Відповідь знаходимо у вірші «апофенія»:

Так з’являється поет-¹. Це працює достоту як вакуум: темна порожнеча затягує в себе, не відпускає, абсорбує — і приховує за ширмою пітьми обриси незнайомого. Інколи цим незнайомим є ти сам.

Збірка Ростислава Кузика не так універсальна, як всеохопна, — адже окреслює якраз-таки загальнолюдські універсалії: старіння життя, вмирання (саме вмирання, а не просто смерть), циклічність лінійності, розпадання й розчинення. І, звісно, війна. Їй відведено окремий розділ збірки — «Спалахи на горизонті». Вірші, вміщені в цьому розділі, справді нагадують спалахи — настільки вони миттєві, короткі, яскраві. Але яскравість тут — аж ніяк не позитивна риса:

Така лаконічність змушує сприймати вірш як замальовку, чи то радше як фотографію. І тут приховано ще один ключ до розуміння поезії Ростислава Кузика, адже з-поміж родів його діяльності досі не названим лишився один — фотографія. Ба більше, Ростислав Кузик працює саме з плівковою фотографією, дуже часто — чорно-білою. Тож не дивно, що світло у його текстах фігурує не тільки як метафізичний, а й як цілком фізичний феномен. Воно проходить через лінзи об’єктива, потрапляє на світлочутливу плівку, хімічні реактиви вступають у дію — і зрештою виникає зображення. Подібним чином поет пропускає через себе навколишню дійсність для того, аби виник вірш.

Свою останню прижиттєву працю Ролан Барт присвятив саме фотографії. Та книжка зветься «Camera lucida. Нотуючи фотографію», і в ній автор пише, зокрема, про пунктум — певну деталь світлини, яка так чи інак зачіпає глядача і робить цю світлину хорошою. «Punctum у фотографії — це випадковість, що пронизує (залишаючи синці, проштрикуючи мене)», — пише Ролан Барт. Таким чином «Наприкінці світла» — це поезія пунктумів. Чіпкі й цікаві образи, які надовго запам’ятовуються, нестандартні деталі, вдало впольовані поетом, обережно підібраний баланс темряви і світла, влучність і виваженість слів — усе це направду пронизує читача збірки «Наприкінці світла». Так, як світло пронизує темряву. Так, як темрява пронизує світло.