Шість програшів Рідлі Скотта в «Наполеоні»: історичний байопік чи віддзеркалення режисера

2023 рік став точкою зустрічі робіт багатьох гучних імен у світі кіно. Ми вже бачили нову роботу Мартіна Скорсезе «Вбивці квіткової повні», на Netflix не так давно вийшов «Вбивця» Девіда Фінчера, а на Венеційському кінофестивалі можна було переглянути стрічки Софії Копполи («Прісцилла», яка вийде в прокат в Україні 11 січня 2024), Люка Бессона («Догмен») та Майкла Манна («Феррарі», що ми побачимо вже в грудні). У листопаді до українських кінотеатрів докотилася нова масштабна стрічка Рідлі Скотта — автора «Гладіатора», «Чужого» та байопіка про сімейку Гуччі. Після недовгої перерви у два роки наступною його роботою став «Наполеон» — здається, омріяний фільм для британського режисера, який знімає вже майже 50 років. 

Перший повнометражний фільм Рідлі Скотта вийшов на екрани в 1977-му році: «Дуелянти» показує часи правління Наполеона Бонапарта через оптику солдата ДʼГуберта, який рухається карʼєрною драбиною в наполеонівській армії. Він увесь час виходить на дуелі зі своїм конкурентом, не маючи ні бажання, ні сили волі перестати мірятися шпагами. Наполеон постійно згадується у першому фільмі режисера як диявол чи щонайменше деспот, котрий прагне лише збирати перемоги. Не маючи жодного контакту з головнокомандувачем, герой «Дуелянтів» дуже схожий на те, як Рідлі зобразив «Наполеона» — як його ставлення до життя, так і до колег та коханої жінки.

Але, звісно, за 46 років багато змінилося. І режисерський підхід Рідлі Скотта теж. Чи вдалося йому переосмислити постать французького полководця, який у своїх амбіціях не помітив, що вбив понад три мільйони французів? На жаль, ні. Чому — розповідаємо в рецензії.

Головна проблема фільму — його спроба охопити все і не довести до кінця жодної з ліній. Останнім часом це можна побачити в багатьох байопіках, де автор(-ка) захоплюється своїм героєм так, що не може обрати вектор оповіді. Таке сталося і з Ноланом та його Оппенгеймером, і Пабло Ларраіном та його Піночетом, й особливо з Майклом Манном та Енцо Феррарі. Рідлі Скотт за традицією свого кіно ще й додав цьому епічності та сконструював шість масштабних битв Наполеона, чим вкрай збив увагу з персонажа та глибини історії.

На 2,5-годинний хронометраж кінотеатральної версії, як любитель масовки та битв, Рідлі Скотт залишає всі, котрі були зняті. Звісно, це дуже логічний хід — показати найгарніше на великих IMAX екранах. Але не обійшлося без неочікуваного: крові, відірваних кінцівок та коней, які провалюються під лід разом зі ще живими наїзниками. Початкова сцена стрічки — страта Марії Антуанетти, на якій історично Наполеон не був присутній. Але Рідлі Скотт відходить від правди, щоб показати і нам, і майбутньому імператору зблизька, що буває з недосвідченими головами правителів(-ок).

На відміну від інших режисерів, які реконструйовували особистість Бонапарта (до прикладу, Сергій Бондарчук у фільмі «Ватерлоо» чи Стенлі Кубрик, якому так і не вдалося зняти свій фільм про Наполеона), англієць Рідлі Скотт загострює свою увагу на сходженні молодика на престол, знайомстві й історії кохання Наполеона та Жозефіни, котру втілила Ванесса Кірбі — британська акторка, що грала у польсько-українській копродукції «Ціна правди» Аґнешки Ґолланд.

Натомість Рідлі ніби глибинно не цікавиться іншими сторонами та аспектами життя героя. Так, він перераховує бої, показує визначні події, але без спроби пояснити мотивацію. Буття героя зводиться до жінки, хоча любити він не навченний, що постійно проявляється в їхньому житті разом: ревнощам, невмілому сексі лише для чоловічого задоволення і, врешті-решт, розлученню з коханою, бо та не може народити йому нащадка. І навіть коли імператорське крісло змусить це зробити — всі радощі  та негаразди свого героя Рідлі буде зводити до кохання з Жозефіною.

При цьому в сюжеті немає місця самій Жозефіні, якщо не брати до уваги надмірну обʼєктивізацію щільними корсетами і секс-сценами навпроти дзеркала. Рідлі як режисер з вираженим male gaze (чоловічий погляд) не дає змоги дізнатися про сторону жінки в їхній складній історії стосунків.  

Такі недосказаності, як із героїнею Жозефіни, сталися майже з усіма лініями сюжету. Режисер навіть використовує спалахи світла посеред сцен, котрі вирішує не закінчувати. Як сказали би класики: «Додивитеся в міліції». Але від Рідлі це радше образа на продюсерів(-ок) та кінотеатральний прокатний світ, котрий не дозволив режисеру випустити 5-годинний фільм офлайн, а пустив його лише на стримінгу. Так і виходить, що великий навіть за мірками останніх релізів за хронометражем фільм (168 хвилин) попри всю набундючену велич вигладає куцо й за годину перегляду сприймається як превʼю до серіалу чи як мінімум майбутньої трилогії.

Щось схоже відчувалося на «Дюні» Дені Вільньова, яку він одразу заявив як першу частину. Але у випадку екранізації однієї з найскладніших книг для кіносценарію та втілення в кіноформі, там історія складалася в єдину картинку, хоч і не просунулась далеко за сторінками. Рідлі ж вирішив відкривати рандомні глави у вікіпедії Наполеона та подражнити глядача морквинкою, до якої поки що він не може дотягнутися. 

Кожна битва у цьому збірнику фактів з життя імператора підписана: «Назва, рік». Наприкінці кожної — занотовані втрати сторін. Так, саме текстом на екрані. Наприкінці глядач бачить спільний підрахунок: скільки всього французький солдатів загинуло під час наполеонівських війн. І знову це відчуття відсутності глибини та спроби переосмислити чи проаналізувати мотиви головного героя. Натомість Рідлі Скотт, звісно, не показує британців з невиграшної сторони (хоча саме в тій битві під Ватерлоо вони справді не програвали) та додає кілька вигадок, як, наприклад, те, що Наполеон збив верхівку піраміди в Єгипті чи був присутній на страті Марії Антуанетти — і це нормально для ігрового кіно.

Але така суміш підходів знову збиває настрій. До кінця не розумієш: це заснований на реальних подіях байопік чи фантазія режисера на тему. Рідлі скаче між жанрами, не тримає ритму та, здається, так і не визначився щодо жанру картини. Хоча одне не підлягає сумніву — те, як горить москва. Це найгірша сцена з технічної точки зору, бо її плаский CGI виглядає, наче в кіно класу В, — але яка ж приємна для очей українського глядача. Вустами Наполеона підкреслено, що росіяни самі спалили місто, аби звинуватити в цьому французів. Хоча в старості він вихвалятиметься, що це зробив він. 

Рідлі гостро кепкує над своїм героєм, додаючи, наприклад, у його едипів комплекс більше фарб, ніж у підручнику з історії. У справах любовних він діє так, як каже мама та йде володарювати задля її гордості за синочка. Це пояснює таку палку спробу показати, що все своє життя Наполеон присвятив жінкам — спочатку матері, а потім Жозефіні. Але більше запамʼятовується жартівлива сторона: про зріст, безпорадність без жінки та надмірну інфантильну емоційність, коли щось іде не так. 

Хоакін Фенікс справляється з кожним з аспектів на високому рівні. Можна довго говорити про режисерську роботу, але в цьому фільмі тільки вона програє. Бо ні акторська гра та каст загалом, ні декорації, ні звук не підкачали.

Любов до історичних фільмів, політичних діячів і масштабних масових сцен у Рідлі Скотта не відняти, згадати хоча б початкову сцену «Гладіатора» чи «Робіна Гуда». Натомість, усе далі й далі він закопується у велич самого себе: свариться з кінокритиками (поки тільки з російськими, по прикладу Антона Доліна, якого режисер обматюкав на інтервʼю в 2021 році), робить 4-5-годинні фільми для стримінгу додатково до кінотеатральної версії та геть забуває про цілісність свого твору. Так, він масштабний, так, захопливий на великому екрані. Але «Наполеон» не став нічим більшим, ніж спробою екранізувати улюблені бої Рідлі Скотта з біографії полководця та красивим дійством під IMAX. Останні надії на режисерську версію, яку можна буде подивитися на Apple TV+ незабаром.