Коли ми думаємо про наших предків, чи малює уява їхні образи кольоровими? Чи барв і виразності їм додають розповіді тих наших кревних, які в часовому відтинку до нас найближчі? Саме від них можна дізнатися, наприклад, що оце твоє пшеничне густе волосся — від прадідуся по маминій лінії, а ясно-блакитний колір очей — від прабабусі по татовій; що нетерпимість до несправедливості — від дідусевого брата, а працюєш ти так само завзято, як і твоя бабуся Орися. І так — деталь за деталлю, пазл за пазлом — складається картина того, хто ти і якого племені.
На основі родинних історії і постала книга Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя», що вийшла друком у 2025 році у «Видавництві Юлії Сливки». У своєму доробку авторка має ще два видання — збірку поезій «Чи_та_ти?!» і добірку оповідань «Від_творіння світу».
«Микольцьове щастя» — соціально-психологічний роман, у якому проглядається вплив творів представників українського реалізму, зокрема Івана Нечуя-Левицького (схожість у манері опису персонажів, їхнього мовлення, у змалюванні побуту); є домішок неоромантизму з властивим йому чуттєво-емоційним сприйняттям світу; також відчуваються елементи сентименталізму: зображення глибоких внутрішніх переживань героїв на тлі колоритних пасторальних замальовок (вибір, здійснений розумом, усе одно не має верховенства над серцем, але це та правда, яку можна визнати лише перед самим собою і звірити Богу в молитві).
Ілюстрація з видання
Твір складається з тридцяти розділів, у кожному з них живуть і діють персонажі, які наче віддалені від нас у часі й просторі, але водночас доволі близькі. Вони роблять складні життєві вибори (часто суперечливі); спілкуються інколи в’їдливим, але щирим словом, присмачуючи щоденну бесіду діалектизмами, властивими галицькому говору (штивний — твердий, негнучкий; їднаково — усе одно), фразеологізмами (кров із носа — здійснити щось за будь-яких обставин; сунутися зі своїми козами на торг — виявляти небажану ініціативу, встрявати) і традиційними українськими прибалакуваннями (науку за плечима не носити, береженого Бог береже). А ще — плекають споконвічні традиції і, попри всі незгоди, намагаються вірити в краще та навіть жартувати, бо «треба й наші сльози трохи сміхом пересипати, щоб не втопитися».
Серед простих людей (Микольця, баби Одарки, Гната, Ганни, Гелени, Теклі, Тимка, Наталки), зображених у книзі, кожен читач може впізнавати себе, свої правильні і хибні вчинки, а на якомусь слові й щось усередині ворухнеться — о, моя бабця точно так само говорила!
Хронологічно роман охоплює майже все ХХ століття, але життя героїв у першій його половині прописано детальніше — вочевидь важливо було акцентувати на певних подіях, більше розкрити кожну дійову особу, другу ж половину змальовано більш начерково, ширшими мазками.
Життєве роздоріжжя: серце чи розум?
«Микольцьо мав бути щасливий. Так завжди казала вся ближня родина. По-перше, був схожий на матір, а в народі знають, що коли син подібний до матері, то точно має бути щасливий. А по-друге — найстарший у батьків. Споконвіку так заведено, що найстарший хлопець зостається в батьківській хаті й на найбільшому клапті землі» — і справді подобало на те, що молодий, красивий мов намальований, статний парубок мав би мати всі блага і чутися справдешнім господарем, але з дитинства було зрозуміло, що хлопець керується у вчинках головою, а не почуттями. І де, зрештою, то видано, аби поля людині було вдосталь: якщо є морґ, то хочеться два, а до них — ще би коней і упряж. Власне, образ землі і прагнення нею володіти — вельми важливі в цьому романі. Логічною є паралель з однойменним твором Ольги Кобилянської, у якому теж ідеться про те, що «чоловік без землі нічого не значить».
Мирослава Кирильчук наводить чимало метафор на означення ґрунту: чорна масна ковдра, чорне полотно; знаходить доволі промовисті слова для окреслення його родючості (масний блиск скиб — провісник доброго врожаю). Оте бажання мати маєтності і спонукає Микольця — сина двох добрих ґазд Гната і Ганни, що жили душа в душу, — робити вибір між двома жінками.
Геленка — тендітна красуня, що дивує його своєю щирістю й вразливістю і до якої він дійсно має щире почуття. Її тато — поляк, а мати — українка. Такі шлюби не толерувалися. Крім того, попри батькове шляхетське походження, статками похвалитися вони не могли («нема землі — нема пошанівку, а нема пошанівку — то до землі не доробишся…»).
Текля — дочка місцевого господаря, яка не вирізняється красою, зате добре знана своєю гоноровою вдачею. Вона ж на шість років старша за Микольця, але, як він собі розмірковує, «якщо думати, що на шість морґів поля, то вже не така велика та ріжниця!..» Парубок і раніше мав справу з дівчатами (колись була бесіда, що Тацьчин синочок на нього схожий), але ці дві панни терзають його думки, бо вибір дійсно важкий. Врешті він робить його на користь Мрії, а не Любові, хоч дрібних маячків, що він ступає на нещасливий шлях, — удосталь: і шлюб 13 числа — погана прикмета, і на весільній сорочці серед рясного вишиття — найбільше чорної барви.
Фото Юрка Дячишина з циклу Terra Galicia
Варто зауважити цікаву літературну паралель. У Григора Тютюнника є оповідання «Холодна м’ята» — красива замальовка, у якій запах цієї рослини посеред весни — причина для початку флірту й залицяння між двійком молодих людей, які потенційно — пара. М’ята, як відомо, одна з рослин, яку разом із барвінком і рутою вплітали у віночок нареченої; ця ж зелень символізує цноту й дівочу красу. Коли ж Микольцьо прощається з Геленкою, зазначено таке: «Повітря й так стояло тяжке, напахчене духом скошених трав, болота, яке булькало неподалік, м’яти, що її Микольцьо збив старим черевиком, коли пристановився коло Гелени». Чи ж не на зламану дівочу долю й згублене (не одне) життя натякає нам авторка образом цього стятого зела? І хоч Гелена колючкою застрягла в Микольцьовому серці, що плакало, боліло й кровило, свій шлях хлопець обирає не ним.
Крихкість людського життя в період великих трансформацій
Події книги розгортаються на тлі постійної зміни влад: місцеві ще пам’ятали, як було за Австрії, згодом Польща, совєцька окупація, німецька й далі знов совєцька. У таких умовах людське життя здається таким мурашиним. Як діяти: боротися чи вчитися гладити за шерстю сильних світу цього? Микольцьові ближчий другий варіант, бо він ж із тих, хто сповідує принцип «хочеш бути живим і цілим, мусиш перебдіти».
Під час колективізації втрачено майже всі землі з Теклиного приданого, крім клаптика на пагорбі. Чи ж такого Микольцьо сподівався? Очевидно, ні. Чи подобається йому працювати в колхозі, якого він ніколи не називав колгоспом, бо «в колгоспі було щось від господаря, а в колхозах нічого господарського не було». Відповідь теж негативна. Однак доля в чоловіка така, що доводиться побувати в «стрибках» — воєнізованому формуванні для захисту радянської влади й боротьби проти українського підпілля (бо краще, хай Тимко на свого натрапить) — і партійного квитка ледь-ледь вдається уникнути.
Натомість його рідний брат Тимофій стає на шлях протистояння — іде в партизани. Варто зазначити, що на хлопця з дитинства, відколи кінь травмував йому ноги, ніхто ставку не робив і ґазди в ньому не бачив. Проте юнак був старанним, добрим і жив ідеєю про вільну Україну. І ця позиція явно не близька Микольцьові: «України хочеш? Свободи? А Україна хоче тебе — каліку безпорадного?» Він переживає лиш за те, аби діяльність брата не наробила біди рідним, але Тимко не Микольцьо, він не буде «трястися за свої маєтки чи за пам’ять про них», бо є щось вартісніше. Маємо фактично біблійне протистояння Каїна й Авеля, але не заздрість рухає одним із них, а інші переконання й страх смерті. Різниця в тім, що Микольцьо не бруднить руки кров’ю. Можливо, бракне Каїнової рішучості, а, може, відчуття родинного, любов у нім таки здатні брати гору над розрахунком?
Демонстрацією вивищення над собою, попри грізну систему, що кожної миті загрожує смертю чи виселенням до Сибіру, є й захист церкви, яку громада села не віддає на поталу совєтам. Микольцьо і в цьому випадку, попри чимале вагання, схиляється до світла — іде разом із односельцем сторожувати святиню. На праведний бік вказує йому Текля: «Ясно, що героєм нині бути — діло дурне, але з часом мусиш сам собі вирішити: хто ти та з ким ти! Не завжди можна бути слимаком, щоб голову у свою хатку сховати й удавати, що воно тебе не стосується. І ховайся — не ховайся, а по слимакові липкий і бридкий слід зостається — від такого й відмитися тяжко».
Група селян, Городець. Фототека РЕМ 2731-51
Микольцьо і Текля: у чім щастя?
Життя не було щедрим на радісні моменти для цих двох героїв. Інколи їм поодинці доводиться те щастя викраювати тихцем у долі, почуваючись злочинцями перед Богом і людьми. Є в них і ще дещо спільне: обоє обожнюють свою землю, чекають пори, аби засіяти туди збіжжя й діждатися врожаю; мають у серцях потаємні сховки з коханням (правда, не одне до одного, а до інших людей), але інколи, привідкриваючи їх, щось та й почувають, якщо навіть те щось — біль і смуток.
Микольцьо любить працювати з кіньми, у цім його захопленні є дещо лицарське, а, може, навіть казкове. На його думку, саме наявність воза, упряжі і гнідих робить із чоловіка господаря. Та справжнє щастя він спізнавав не так і часто: коли зустрічався з Геленкою за часів своєї молодості і коли на старості з подачі Теклі возз’єднався з сім’єю свого дошлюбного сина. Решту часу його буття строкате, мов той гуцульський килимок: «Поки йшов по кольоровому — ні про що не думав, а як заходив на темне — боявся далі кроку ступити. Сідав і чекав, аби щось само змінилося, бо ж раптом ступлю ще глибше в пітьму. Той страх багато вже в житті забрав і знищив. Багато від чого я й сам відказався».
Тривалий час він почувається мертвим і пустим зсередини, а був момент, коли те своє лице, понівечене внаслідок життєвих перипетій, хотілося стерти гострою бритвою назавжди. Та його нещасливість — це наслідок обставин і вибору, Текля ж навряд могла обирати. Однак саме вона проживає в цій книзі найбільшу трансформацію: з дівчини, яка «мусила тримати оборону», тому й здавалася такою непривітною всім, стає рішучою, мудрою й добросердною жінкою, яка і партизанам допоможе, і сусідкам добрі поради дасть, і, що найголовніше, не маючи власних дітей, готова бути другою матір’ю для сина свого чоловіка.
Вона допомагає Тимкові, бо «два нещасні обчухрані дерева — то ще не ліс, але вже хоч якась тінь і прихисток»; доглядає стареньких батьків Микольця; уміє розрадити і старого, і малого: «Дитино, часом жити страшніше, але нех би ти ніколи такого не знав. Я хочу, щоб ти мав добре життя, та чи коли так буде? Але, як дам тобі трохи мармуляди, то воно точно солодшим зробиться». Водночас ця жінка не занедбує і себе: робота роботою, а файно вестися треба завжди — «по-модньому» вкладає волосся, купує новий одяг. Вона стійко й достойно долає всі життєві випробування і береже пам’ять про своє швидкоплинне кохання, від якого залишились лиш ініціали, які вона власноруч закарбувала на вишитті.
У міру того, як читач відкриває для себе Теклю у всій її силі й щиросердності, напрошується висновок, що Микольцьові з нею дуже поталанило. Як казала його бабця Одарка, «треба вміти щасливим бути». Якби лиш оте душевне прозріння наступило швидше.
«Микольцьове щастя» — твір-пам’ять і твір-сентимент. Людям, які в епіцентрі подій, властиві суперечливі вчинки. Це не шахова партія, де протиборство між білим і чорним, а життєва гра, у яку в міру розвитку сюжету втручається надто багато факторів. Але і в цій безпросвітності персонажі знаходять нагоду вкраювати собі хоч дрібку щастя, а якби деякі з них ще й придивлялися краще, то зі здивуванням зауважили би, що те щастя у всій його повноті — під самісіньким боком.
