«Текстура» — програма з промоції читання, заснована в межах платформи «Тепле місто» в Івано-Франківську. За три роки діяльності «Текстура» започаткувала книжкові клуби для дорослих, дітей та підлітків та створила читацькі щоденники для них, провела дві Літературні резиденції імені Олега Лишеги, організовувала публічні події з культурними діячами з України та закордону. І зараз продовжує активно працювати з проєктами та заходами, спрямованими на розвиток культури читання.
Так, 18 лютого відбулася панельна дискусія «Як ми рефлексуємо свої читацькі досвіди?». За участі Богдани Неборак — журналістки, редакторки, кураторки книжкового клубу The Ukrainians; Оксани Павленко — головної редакторки, співзасновниці Divoche.media та кураторки книжкового клубу; Ярини Микитин — креативної менеджерки «Текстури»; Олексія Рафаловича — книжкового блогера, автора каналу «Перехресні стежки». Модерувала зустріч проєктна менеджерка Фундації ЗМІН — Дарина Шутяк.
Під час розмови учасники обговорили важливість літератури в житті, роль книжкових клубів та читацьких щоденників, планування читацького року. Також «Текстура» презентувала читацькі щоденники, створені у співпраці з Фундацією ЗМІН.
Рефлексія на прочитане: щоденник, блог чи розмови?
Рефлексія — це важливий процес осмислення та аналізу прочитаного, який допомагає не лише зрозуміти текст, а й розширювати горизонти, розвивати критичне мислення та глибше пізнавати себе. Вона дозволяє нам не просто поверхнево читати літературу, але й переосмислювати її через власні враження, емоції та думки. Існують різні способи рефлексії: ведення читацького щоденника, обговорення прочитаного в книжкових клубах або соціальних мережах, публікації у блогах, навіть випадкові розмови про книжки з друзями.
Учасники дискусії поділилися власними підходами до цього процесу. Ярина Микитин розповіла, що вже три роки веде читацький щоденник, у який занотовує свої враження, щоби зберегти їх у пам’яті й не дозволити загубитися в інформаційному потоці. Для неї рефлексія — це також розмови про книжки з друзями, колегами та навіть домашніми улюбленцями.
Для Олексія Рафаловича найкращий спосіб рефлексії — це спілкування:
«Я помітив, що після прочитання книги отримую один рівень вражень, але коли обговорюю її з іншими — зовсім інший. Це два взаємопов’язані, але різні за глибиною процеси. Саме тому, на мою думку, обговорення є найефективнішою формою рефлексії. Я не люблю писати, але розумію тих, хто записує свої думки, адже незаписана думка — це втрачена думка. І це справді важливо».
Оксана Павленко розповіла, що її спосіб рефлексії — це обговорення прочитаного з людьми. Вона веде блог у Telegram, хоча зізналася, що він здається їй хаотичним.
«Мені здається, рефлексія — це частина читання, ми не можемо просто прочитати текст, а й маємо про нього подумати, сказати, зачепитись за деталі, які можуть спонукати нас до думок та обговорення. Тому рефлексія і читання — це дуже споріднені речі, які не можуть існувати одне без іншого».
Також Оксана поділилась, що їй дуже подобається говорити про книжки на подіях та в книжкових клубах.
Богдана Неборак зазначила, що для неї рефлексія має ще й особистий вимір: вона допомагає краще зрозуміти себе. Моменти, коли особисте сприйняття зустрічається з поглядами інших, роблять рефлексію важливою частиною читання.
«У книжковому клубі “Сенсу” обговорювали “Записки кирпатого Мефістофеля” Винниченка. Популярне враження від цього роману — який же Яків Михайлюк поганий чоловік та негідник. Тож можна 300 сторінок на цьому концентруватись, але на обговоренні відкрити для себе, приміром, особливі київські пейзажі або дуже сильних феміністичних персонажок. І, власне, ця можливість поділитися враженнями дозволяє нам бути об’ємнішими людьми, тому рефлексія — це дуже важливо».
Підхід до читацького щоденника
Рефлексія не завжди, а то й вкрай рідко стосується сюжету. Для жанрової літератури, такої як детективи, трилери чи фентезі, запис сюжету може бути корисним — особливо, якщо людина планує перечитати книгу або повернутися до її деталей. Проте більшість читачів визнають, що через певний час після прочитання вони пам’ятають не так саму історію, а емоції, які вона викликала.
«Я насолоджуюся сюжетом у моменті, але через кілька місяців можу лише згадати загальну атмосферу. І ось тут читацький щоденник рятує: я можу записати 2-3 речення про сюжет, але все решта — про мої враження», — ділиться Ярина Микитин.
Проте через кілька місяців чи років спогади можуть змінюватися. Іноді перечитування щоденника нагадує нам не лише про книгу, а й про те, ким ми були в той момент життя. Буває, перечитуєш свій давній відгук і з подивом розумієш, що зараз сприймаєш книгу зовсім інакше. Читацький щоденник може стати своєрідним «знімком» сприйняття тексту в певний період життя. Записи дозволяють відстежити, які деталі резонували з особистим досвідом тоді і що змінилося тепер. Це цікавий процес — бачити, як ми ростемо разом із літературою.
«Я періодично повертаюся до деяких книг, наприклад, до роману Мілана Кундери “Нестерпна легкість буття”. Як читачка я відчуваю, ніби знаходжу в цьому тексті свої відбитки з минулого. Дивлюся на старі нотатки на полях і дивуюся: раніше мене це захоплювало, а тепер здається чи не найслабшою лінією твору. Читацькі щоденники дозволяють не лише простежити еволюцію своїх уподобань, а й переосмислити їх, іноді покритикувати себе, а іноді й похвалити. Це важливо — повертатися до власного інтелектуального досвіду й усвідомлювати свій розвиток», — Богдана Неборак.
Важливо вести щоденник так, як хочеться, без страху, що хтось буде перевіряти чи оцінювати. Дехто переживає, що записи повинні бути ідеальними, але це абсолютно необов’язково. Ведення щоденника не повинно перетворюватися на обов’язок. Як зазначають учасники дискусії, важливо дозволити собі записувати все, що відгукується, цитати, слова чи навіть малюнки. Читання і ведення щоденника повинні приносити радість, а не ставати ще однією нудною задачею.
Про створення щоденників від «Текстури»
Команда програми промоції читання «Текстура» у співпраці з Фундацією ЗМІН розробили серію читацьких щоденників для дітей, підлітків і дорослих. Кожен щоденник має унікальну концепцію, враховує особливості сприйняття літератури в різному віці та пропонує інтерактивні формати роботи з текстами.
Дитячий щоденник має формат великого блокнота і розрахований на дітей, які ще вчаться читати або слухають книжки, коли їх зачитують дорослі. Часто батьки в клубах розповідали, як їхні діти взаємодіють із текстами: одні уважно слухають, інші гортають ілюстрації, треті переповідають історії. Тому й щоденник створений так, щоб закріпити перший досвід взаємодії з книжками у веселій і творчій формі та сформувати звичку міркувати про прочитане.
Щоденник для підлітків створений у форматі зручного блокнота, який легко вміщається в рюкзак.
«У підлітковому віці книги часто конкурують із соцмережами, фільмами, аніме та коміксами. Щоб зацікавити підлітків вести читацький щоденник і фіксувати свої думки, ми створили дуже класні ілюстрації. Особливо мені подобається, що нам вдалося інтегрувати аніме — про цей жанр говорять не так часто, хоча він надзвичайно популярний серед підлітків. Також ми прагнули представити різні формати книжок — аудіокниги, графічні романи, комікси та новели, щоб кожен міг знайти те, що йому найближче», — ділиться Ярина Микитин.
Дорослий читацький щоденник створений як повноцінний інструмент для глибокого осмислення прочитаного. Він великий за обсягом — 400 сторінок, ідея полягала у створенні універсального записника для роботи з літературою. Щоденник також містить QR-коди — посилання на додаткові матеріали: відео, подкасти, плейлисти для глибшої рефлексії.
Усі щоденники містять легкий вступ, який пояснює користь ведення читацького щоденника, а також пропонує різні завдання та рекомендації до книжок. У них багато простору для наліпок, стикерів і нотаток. Творці прагнули показати, що головне — не боятися взаємодіяти зі щоденником у зручний для себе спосіб. Ілюстрації до дитячого та дорослого щоденників створила Богдана Давидюк, а з підлітковим працювала Анастасія Мамонова.
Аудіокнига, електронна чи паперова?
Оксана Павленко розповідає, що часто слухає аудіокниги, але переважно це детективи або трилери. «Для мене це розважальна література, яка не потребує глибокої рефлексії. Я слухаю книги під час прогулянок із собакою або прибирання», — розповідає вона. Проте не всі тексти легко сприймати на слух. Є книжки, які неможливо зрозуміти без візуального контакту. У цьому випадку вона активно працює з текстами: використовує закладинки, стікери, фотографує цитати чи записує важливі моменти в нотатнику.
Олексій Рафалович підтримує цю ідею, адже є книги, які насамперед цінні саме своїми цитатами, а не сюжетом чи емоціями: «Я виписую просто якийсь короткий діалог, три фрази, і все — вони роблять цю книжку особливою. Наприклад, “Арабески” Жадана складаються з таких уривочків».
Ярина Микитин і Богдана Неборак підтримують думку, що фізична книга дає особливий читацький досвід. Для когось важлива текстура паперу, можливість робити нотатки та позначки на полях, використовувати стикери, що допомагають швидко повертатися до важливих моментів у книзі. Паперова книга дозволяє краще зосередитися і сповільнити ритм життя.
«Для мене цінний час із фізичною книжкою, він дає мені відчуття турботи про себе і можливості вийти з екранного часу. Коли я з фізичною книжкою, я по-іншому відчуваю якість життя», — ділиться Богдана Неборак.
Електронні книжки ж чудово підходять для читання в подорожі або коли потрібно швидко прочитати текст для зустрічі. Сьогодні ми маємо безліч форматів та альтернатив на вибір, що дозволяє знайти найбільш зручний для себе. Як, наприклад, кейс із книгою Євгенії Кузнєцової, яка через затримку друку вийшла спочатку лише в електронному форматі. Однак Ярина Микитин переконана, що після того, як люди прочитають електронну версію, багато хто обов’язково придбає паперову, аби підтримати авторку. Це чудовий приклад того, як технології доповнюють традиційні формати.
Читання — це субкультура?
Питання про те, чи можна вважати читання субкультурою, викликало різні думки серед учасників дискусії.
Оксана Павленко вважає, що так. За її спостереженнями, серед молоді зростає інтерес до книжкових спільнот — з’являються багато читацьких клубів, тематичних заходів, книжкових балів, а також аксесуарів для читання: мерчі, футболки, читацькі щоденники, ручки з літературною символікою. Особливо помітним це стає в окремих жанрах, наприклад, у фентезі, яке вже давно має свої закони, традиції та фанатські спільноти. На її думку, це світовий тренд, який лише посилюється.
Богдана Неборак не погоджується з таким підходом. Вона наголошує, що читання є універсальною діяльністю, а не частиною якоїсь закритої групи. Для неї читати книжку — це як бігати зранку біля дому, пити каву в кав’ярні, обирати солодкий чи солоний сніданок. Це звичайна частина життя, одна з повсякденних активностей. Хоча вона визнає, що для маркетологів вигідно подавати читання як субкультуру, сама вона не бачить у цьому сенсу.
«Так, є читачі, які збирають фоловерів у соцмережах, знімають відео про те, як перескладають бібліотеку за кольором чи роблять книжкові челенджі. Це має ознаки субкультури, але для мене це просто спосіб взаємодії з книжками. Я не бачу сенсу екзотизувати цей процес. Читання для мене — це норма», — підсумовує Богдана.
Як зацікавити читанням тих, хто не читає?
Для зацікавлення тих, хто не читає, важливо поступово вводити їх у світ літератури, не примушуючи, а створюючи умови для самостійного занурення. Одна зі стратегій — це м’яке введення через дрібні книжкові атрибути: закладки, колаборації з брендами, як, наприклад, зробили «Львівські круасани» з книгарнею «Сенс», додавши на стаканчики з кавою цитати з книг.
«Мені здається, що важливим аспектом є саме промоція книг. І не просто як щось класне для читання або розваги, а як можливість показати, що є така книжка, яка захоплює, вражає і залишає глибоке враження. Вона має класні сюжети, які змушують задуматися. Наприклад, у видавництві “Жорж” вийшла книга “Зайчик”, яка стала дуже популярною. Я розумію, чому: вона сатирична, повна загадок, і ці загадки дійсно можуть звести з розуму. Але саме в цьому і є її іронія — коли ти не розумієш, що відбувається, але це тебе ще більше захоплює. Відгуки про такі книги дуже цікаві, бо вони залучають читачів, навіть якщо деякі моменти незрозумілі. Це справді класний промоушн», — ділиться Оксана Павленко.
Олексій Рафалович акцентує на тому, що змусити когось читати неможливо, але можна створити умови, які заохочують до цього. За його словами, найкращий шлях — це події, книжкові клуби, зустрічі, на яких люди можуть дізнатися більше про літературу й поговорити про книжки.
«Подекуди люди приходять на книжкові клуби, аби просто поговорити, знайти однолітків, якщо йдеться про дітей, але зацікавлюються книжками і продовжують ходити на інші літературні події в місті, і це класно працює як старт у читацьку подорож», — додає Ярина Микитин.
Чому українці обирають перекладну літературу, попри те, що є інтерес до української?
Українці читають більше — і це факт, який підтверджують не лише спостереження, а й статистика державної програми «єКнига». Згідно з даними програми, лідерами продажів стала українська поезія: збірки «Так ніхто не кохав: Антологія української поезії про кохання» та «Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана». Проте, якщо говорити про художню літературу загалом, то в рейтингах продажів усе ще переважають перекладні книжки.
«Коли люди отримують 1000 гривень, які вони можуть витратити на будь-що, логічно, що багато хто обирає щось трендове, що бачив у TikTok, що має тисячі лайків і коментарів. Це дає певну емоцію ще до прочитання — через екран. І люди хочуть отримати її у реальному житті», — пояснює тенденцію Богдана Неборак.
Підлітки частіше купують те, що вони бачать у TikTok. Якщо поет чи письменник активно працює в соцмережах, людина бачить, що він цікавий, і починає його читати. Це абсолютно новий формат сприйняття літератури, якого ще 10 років тому не було.
Втім, ринок все ще формується, і читачі, можливо, просто не встигають знайомитися з усім тим, що з’являється в українській літературі. Але зміни вже видно. Наприклад, книгарня «Сенс» постійно оновлює топи продажів, і останнім часом дедалі більше українських класичних та сучасних авторів з’являються в лідерах.
«Українська класика стає популярнішою, направду не всі тексти, які видаються, є наразі легкими для прочитання. Багато творів потребують контексту, історичного розуміння, і не кожен читач одразу готовий до такого глибокого занурення. Тому потрібні книжкові клуби з української класики з людьми, які можуть дати конкретний контекст, зокрема історичний», — Оксана Павленко.
Але бентежить і той факт, що сучасна українська література менш популярна. В багатьох великих українських блогах за останні три-чотири місяці майже не було оглядів на українську літературу. Аудиторія все ще сприймає українську літературу як щось менш вартісне, ніж перекладні бестселери. З іншого боку, у нас усе ще недостатньо наповнений ринок розважальної літератури українською. Підліткові романи, гостросюжетні трилери, легкі ромкоми — цього в нас критично мало, а саме ці жанри найкраще продаються.
«Якщо людина приходить у книгарню і бачить наліпку “New York Times рекомендує”, вона автоматично розуміє, що це щось варте уваги. Але уявіть, що було б, якби з’явилася позначка “Ростислав Семків рекомендує”, “Оксана Павленко рекомендує”, “Богдана Неборак рекомендує”?» — жартує Олексій Рафалович.
Ми потребуємо авторитетних голосів, які будуть популяризувати саме українські книги. Важливо розвивати якісний літературний контент, щоб люди могли орієнтуватися в нашій літературі так само, як орієнтуються у світовій.
***
Дискусія, організована «Текстурою», засвідчила, що культура читання в Україні розвивається та набуває нових форм. Читацькі щоденники, книжкові клуби, популяризація української літератури через соціальні мережі — все це формує нові традиції взаємодії з книгами. Важливо й надалі розвивати середовище для читачів: проводити дискусії, книжкові фестивалі, підтримувати книжкові клуби. Адже читання — це не лише споживання тексту, а й спосіб знайти однодумців, розширити власні горизонти та побачити світ під новим кутом.
