Випроби сонцем: про досвіди літа в класичній українській літературі

Роман «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького та збірка «На острові» Михайла Коцюбинського, що нещодавно вийшли друком у книжковій серії «Vivat Класика», тематично споріднені наскрізним мотивом літа — лімінальної доби, коли розпашіла жарінь міст та курортів споряджає до самопізнання й пригод. Такі простори спеки стають своєрідними лабораторіями людського досвіду просто неба: принципи тут випробовуються бажаннями, а цінності підважуються сумнівами. Для героїв роману Нечуя-Левицького та оповідань Михайла Коцюбинського літо стає насамперед часом оприявнення незручних контроверсій та раптових одкровень, а для читачів — нагодою спізнати ще один вимір української класики, перейнятий конфліктами чесності з собою, відчуттям самоти серед натовпу та викликами національного розвитку. І все це — під золотом сонця, серед велелюдних бульварів, морських купань та сновидних марень про порозуміння між людьми-островами.

За Іваном Нечуєм-Левицьким, портова Одеса 1880 року — це втілення епікурейства космополітів у лещатах імперії російського терору. Розвиток міста посприяв розквіту комерції: веремія мультикультурності на додачу до задушливого подуву літньої спеки невпинно збурює цю лише на позір курортну атмосферу. Міський символічний код включає головне описи обмежень і можливостей цілком оформленої культури споживання й забави, тоді як мотив національного розвою в місто наголошено не вписується, навіть випадає структурно, але цим самим і скеровує сюжет. Описи близького вже літа, кольорів неба та леготу вітру супроводжуються сатирою на людські ґанджі та суспільною критикою ідейного неприйняття національної культури як демократично вагомого фактора. Цю тему персонажі постійно обговорюють, і то жваво: «слова “народність”, “космополітизм”, “національність”, “добробут”, “українське письменство”, “честь”, “правда” сипались, неначе бризки з фонтану».

Товаришування Сані Навроцької та Наді Мурашкової — острівок притомних розмов серед буденної колотнечі. Під час прогулянок серед акацій подруг обходять становище єврейської жінки та проблема сродної праці. Вустами цих персонажок лунає і гостра критика надмірного споживання та гедонізму, перебільшеного з нудьги та розкоші: Саня й Надя вчителюють, їм не зрозуміти жаги до капелюшків та залицяльників. Хіба якщо останні перестрінуться кмітливими та начитаними. Видається, що в Одесі (Нечуй-Левицький нарікає місто маскулінізованою формою «Одес») легко бути ідеалістками, однак літня атмосфера міста лиш підважує і без того хиткі візії майбутнього та власного в ньому місця. Героїні мешкають у місцевому монастирському готелі коло морських круч — Великому Фонтані. Звідти видно, як сонце впадає у степ, а вода вилискує червоним. Однак навіть серед цієї вільготи моря та заквітчаних алей молодь невтомно дискутує про власні ідеали. 

Селаброс каже: «Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього». На початках сюжету така позиція відгукується й дівчатам — вони цікавляться наукою, Саня мріє про вищі жіночі курси, а ідеал просвіти для неї переважає патріархальну візію панського добробуту (однак памʼятаймо, що від провидіння у вигляді шлюбу в Нечуя-Левицького ще ніхто не втік). Ціннісна матриця свободи, прогресу й гуманності обумовлює високий лет їхніх думок, однак реальність з її жандармами та депешами донощиків наголошує на потребі вкрай земній: бути обачливими. Але поки що Саня певна: «Я бажаю вищої просвіти й її таки добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу просвіту». Прибічник українського націоналізму Комашко докоряє Сані незнанням народу, мовляв, людина без національного ґрунту космополітизму не лише не потребує, він навіть шкодить їй. Це питання для Сані нове, а для самого Нечуя-Левицького — нагальне. 

Автор передмови до роману Максим Тарнавський відзначає дотичність цього роману до внутрішньої літературної полеміки з космополітичними ідеями Михайла Драгоманова, а читачі можуть пригадати ще й інший відомий міський текст Нечуя-Левицького — «Хмари», де критика космополітизму лунає насамперед через описи занепаду ціннісного укладу навчальних установ: «І Братство, і корпус академії, і з його вікон грізні сумні очі давніх українських учених дивилися на той чудний поїзд і чудували, що там, де вони колись були свідками боротьби за віру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналії, справляє комедії на науку й просвіту», тоді як більш прогресивну і проукраїнську позицію у «Хмарах» втілює Петро Радюк: «Радюк побув рік в університеті і вже скинув з себе той космополітизм або великорущину, якою надаряє нашу молодіж великоруська гімназія». Позиція космополітки Сані Навроцької «за вічні ідеї добра, правди, просвіти», за «принципи вселюдські й всесвітні!» змальована в цьому ж критичному річищі — відверто наївною, нежиттєздатною в умовах утисків національної культури царатом. Саня балансує на межі радикальної певності та докорінного підваження засад відомого їй світу — все це завдяки дискусіям, літу й, звісно, коханню. Над Чорним морем завжди буде місце пригоді: «“І моє серце тепереньки для мене — загадка!” — подумала Саня».

У «Над Чорним морем» літні вакації минають під знаком палких дебатів. У дискусіях з матеріалістом Фесенком Саня безугавно відстоює жіноче право на рівність: «Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці». Однак Нечуй-Левицький розвиває цю феміністичну думку ще далі, делегуючи своєму найбільш прогресивному персонажу цього роману Комашку такі слова: «Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Її воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки». Прикметно, що елементом жіночої емансипації виступає насамперед книжка: втікаючи до Мурашкової, потайно від мачухи Саня зачитується забороненою цензурою літературою, навіть її зведена сестра Маня зненацька теж захоплюється писаним словом завдяки роману Золя «Нана». Однак культура усного диспуту тут безумовно переважає: в стилі античної пропедевтики герої збираються в затінку акацій обговорити громадянську позицію та проблеми просвіти, намагаючись не лише вразити опонентів, а й зацікавити доладно викладеними опініями обʼєкт свого любовного інтересу. 

Персонажі роману Нечуя-Левицького напрочуд зрілі та повнокровні у своїх переконаннях, однак удаваність таки часом переважає — ця необхідність вдіти «машкару» виявляється якраз на рівні окремих пустопорожніх суджень, видимості живої дискусії. Амбівалентних героїв сюжету вистачає, але є й увиразнено лицемірні батьки Сані Навроцької, її залицяльник Фесенка, а ще «Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій космополітизм в словах і свою матеріальність в думках» — саме від нього боронить власне серце Надя Мурашкова. Тоді як між Санею Навроцькою та Комашком завʼязується інша, повна (насамперед психологічних) перешкод історія примирення в річищі демократичних ідеалів. Так, під літнім сонцем достигають як гепі-енди, так і трагедії, вакації стають «школою» самопізнання та зіткають героїв із викликами чуттєвості, а місто «Одес» далі й далі переплавляє власну ідентичність на безліч локальних, часом парадоксальних іпостасей. 

Дібрані для збірки «На острові» твори Коцюбинський писав між Черніговом та островом Капрі, однак навіть у чернігівські періоди образ острівної відчуженості його не полишав: вплив морської стихії, відчуття осібності в потоці — чи то людей, чи то природи — буквально прочитається в його новелах «Сон», «Хвала життю», «На острові». А в інших оповіданнях імпресіоністична мальованість чуттів уподібнює до острова самі досвіди, зазнавані героями та героїнями незалежно від географічного контексту сюжетів, у які вони виявляються втрапленими.

Так, в оповіданні «Лялечка» земська вчителька Раїса Левицька вже вкотре змінює школу через непорозуміння з місцевим попом. Серед чорних занедбаних хат її селища світлі стіни школи та церкви утворюють острівець добробуту й ладу. Коли Раїса засинає, ліжко з нової хати нагадує їй колодязну цямрину, куди «світло ледве доходило». Їй самотньо, вона почуває, що зсихає, мов «польова квітка з гербарія». Ще з юності в книжках їй було «страшно і любо», в любові ж до народних мас виплекала вона в собі здібність до вищого — до служіння народу і лиш йому. Аж раптом гроза після червневої спеки зближує їх з отцем Василем — опікувачем місцевої церковної громади. З його появою в житті Раїси лякливе «відчуття колодязя» поступово відходить, завʼязана з родиною отця Василя знайомість з часом їх споріднює усе дужче, викликає у Раїси ніжне до Василя почуття. Ця шукана спорідненость набуває по-острівному відчуженої форми, Раїса відзначає, як «…атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою. Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світу. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одно одному».

Так триває, доки Раїсина ніжність не переходить у гіперопіку, а прихильність отця Василя не обертається глузуванням і насмішками. В цій збірці Коцюбинського довіра часто обертається покорою, а щирі почуття — співзалежністю: цей мотив фреймування емоцій межами домівки у прозі Коцюбинського наскрізний. Сам дім стає метафоричним «островом», що відчужує людину від зовнішнього світу, обумовлює гіперфіксацію на родинних проблемах та конфліктах. Збірка пройнята імпресією психологічної тісноти, таку неуникну клаустрофобічність хатніх контекстів  виразно підсвічує і подружня зрада в оповіданні «Поєдинок». Однак найбільш гранично ця інтроспективна чуткість посилюється в новелі «Цвіт яблуні», де наратор у своїй домівці повсюдно чує свистячий подих важкої хвороби власної доньки і чуття цього уникнути не здатен: «А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його». 

Однак ще більшої ваготи в цьому «острівному» досвіді набуває погляд: очі, що не можуть уникнути того, чому свідчать, — наприклад, останнім хвилинам життя дитини: «Все се я бачу. Я все се бачу», — пише Коцюбинський у «Цвіті яблуні». В марних спробах уникнути такої метальної замкненості його герої часом розпачливо хапаються за опис навколишніх деталей спогляданого інтерʼєру чи природи, перелічують особливо візуально наголошені образи ближньої дійсності. Між цією дихотомією самоти та спільнотності вирізняється емпатія Коцюбинського до мук живого: йому болить чужий біль — біль без винятків. В оповіданні «Лист» ідеться про етичну неприйнятність убивства тварин до великоднього розговіння, а тексти «Persona grata» та «Подарунок на іменіни» маніфестують модерністську опірність негуманності як такій: спомини й сни повертають героям враження вчиненої чи засвідченої наруги над життям, відчуття власної неспроможності протистояти насильницьким смертям. І знову здатність погляду полягає у прониканні: Лазар просить свою жертву «Не дивися ж на мене… забери очі…», а «очі ті одділяються й осідають йому прямісінько в груди». 

Часом в оповіданнях збірки «На острові» прозирає й охудожнена авторська сповідальність, адже «острівна» природа людини й суспільства вказує і на одвічний конфлікт письменницького ремесла: чи можливо водночас писати про людей та бути серед людей? В «Intermezzo» село Кононівка — це не лише «острів» серед природи, а й оплот спокою перед повсюдною присутністю технічного прогресу, а отже — діянням рук людських: «Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Наратор-автор заздрить планетам, адже вони мають свої орбіти, їхнім шляхам ніхто не перешкоджає. Людське для Коцюбинського завжди «надто людське», а збірка «На острові» прочитується книгою вільних якраз роздумів на цю тему. Надмірність та усепроникність — цими лейтмотивами Коцюбинський до людини звертається й водночас дорікає їй: «Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене». Острівна неможливість вкритися від буяння морської (або людської) бурі стає художньою формою уникання урбаністичного простору як такого. Світ з погляду Коцюбинського лункий і намацальний: «Шибки так само ридають. Все, до чого не доторкаються руки, — вогке, мляве або липке. Все наситив своїм диханням сироко».

Спека повсякчас укладає буття в переліки побаченого, спонукає поетизувати буденність, розмиваючи межу між дійсністю та вимрійкою, — як для героя оповідання «Сон». Антін переказує дружині спомин про власне сновидіння. Все відбувалося на острові серед моря, пʼянкий краєвид почувався прадавнім, а сам Антін «весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель». Аж доки уві сні не зʼявилася жінка з очима, схожими на блакитні озерця. Очима цими вона його обіймала, переказувала власні візії засвідченої на цьому острові краси. «Мова» очей та поглядів подібно діє і в сюжеті новели «На острові»: «Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах… Нас тільки двоє на світі». Сон був таким переконливим, а картина ця «застигла в оці» настільки, що Антін не в змозі приховати від дружини збурені цією уявною панною почуття. «Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?». 

Спека занурює думку в стан дрімоти, вгамовує і довколишній пейзаж (або розсіює його сприйняття). Літо в прозі Коцюбинського вже сягнуло полудня, пекуча задуха розріджує його героям думки, а не схиляє до дискурсивного «агону», як у сюжеті роману «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького.  Але в кожному разі, героїв оповідань «На острові» літо невблаганно збурює, змінює до невпізнаваності або ж, навпаки, вертає до самих осердь їхньої самості, знімаючи машкару. Подібне стається і в романі Нечуя: о літній порі щирість протистоїть космополітичним абстракціям, а пристрасті перекроюють життєві шляхи на користь удачі чи занепаду — тут уже як пощастить. Однак прикінцевий образ агави зі збірки «На острові» пропонує натяк надії на те, що історії триватимуть незалежно від фіналу, адже літо минає лиш задля того, щоби ще повторитися: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». 

Серед акацій чи коло піній, зеленими степами, одеськими узбережжями або острівними ландшафтами особистого Капрі — досвіди літа цих обидвох книг споріднені простором непевності та змін: що ще приготує ця пора? Які пригоди, знайомства, які книжки? Так, читомими середохрестями спеки ця умовна дилогія української класики літнього тексту проводить своїх читачів до внутрішнього мірила літньої правди: хай спека в місті, в селищі чи на курорті — облишити передочікування від власного «острову» цьогорічного літа значить дозволити цьому часу підсоння минати на втіху.