У рамках Lviv Book Forum відбулась презентація книжки Олесі Хромейчук «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою», яка цьогоріч вийшла у видавництві «Віхола». Разом із модераторкою події Іриною Склокіною Олеся Хромейчук говорила про історію написання книжки та культуру пам’яті. Ми законспектували найважливіше.
Книжка, якої не мало бути
Я не планувала писати про смерть свого брата. Володя долучився до Збройних сил України ще у 2015 році, а загинув — у 2017 році під Попасною. Його загибель була травмою, яку ми обговорювали у сім’ї та в дуже вузькому колі друзів. У якийсь момент стало неможливо не писати. Я зрозуміла, що травма робить своє. І якщо я не буду її пропрацьовувати, то буде зле. Тому я робила те, що вмію робити — писала.
Книжка писалась в кілька етапів. Я почала зі скетчів та замальовок. І одразу писала англійською, бо це моя робоча мова. Можливо, це трохи дивно звучить, однак понад 20 років я живу поза Україною і користуюсь здебільшого англійською у роботі. Я приносила замальовки до театру в Лондоні, в якому працювала. Тоді у нас була невеличка театральна трупа, разом ми читали написані мною фраґменти, й почали думати про те, чи вони зможуть стати частиною якоїсь вистави.
Невдовзі ми створили документальну виставу, в яку я включила свої тексти, а також додала відео, які знайшла на телефоні Володі після того, коли нам повернули його речі. Там було кілька цікавих та дивних відео, які він знімав невідомо для кого, адже вони не були комусь надіслані.
Я дуже хотіла включити ці документальні моменти до вистави. Це стало першою ластівкою до написання книжки. Створену документальну виставу ми почали показувати у британських театрах. Слід додати, що це був 2018 рік. Тоді в деяких частинах України про війну майже не говорилося, а на заході ця війна була абсолютно забутою. І от, коли ми щоразу грали цю виставу, опісля відбувались провокативні дискусії: актори і акторки сідали на сцені й спілкувалися з глядачами. Мене вразили два моменти. Перший — ніхто не очікував, що війна триває і люди надалі гинуть. Глядачі й глядачки думали, що все закінчилось і це заморожений конфлікт. Друге, що дивувало глядачів — що це моя особиста історія. Бо не може бути так, що якась жінка, яка живе у Лондоні, втратила брата десь на сході України. Люди не вірили навіть попри те, що я розпочинала виставу фразою «Я вам розкажу свою історію про те, як загинув мій брат». Чомусь це сприймалось як театральний елемент.
Тоді я зрозуміла, що треба розповідати. У мене були морально-етичні дилеми щодо того, чи маю я право використовувати історію Володі як інструмент розмови про війну. Однак я зрозуміла, що люди сприймають розповіді про горе і втрату, адже це те, що всі переживають в різний спосіб більшою чи меншою мірою. Я зрозуміла, що моя втрата дає мені нагоду говорити про війну, яку розв’язала Росія в Україні. Тобто говорити про всі ті речі, які в той час не проговорювались.
Ми закінчили грати виставу перед початком пандемії. Я зрозуміла, що у виставі я розповіла багато, але я не розповіла все. І що у мене є нагода розказати про те, що я не готова говорити зі сцени, але що можу написати. У 2021 році з’явився рукопис першого видання.
Повномасштабна війна поставила Україну на світову мапу через те, що Росія намагалась її знищити. До мене звернулось велике британське видавництво із пропозицією перевидати книжку з новими розділами про повномасштабне вторгнення. Так з’явилось друге видання, переклад якого ми власне презентуємо. Хтось назвивав цю книжку палімпсестом, але я вважаю це копанням вглиб. Це такі-собі археологічні розкопки, в часі яких відкриваються нові й нові шари горя, але заразом і шари історії, шари цієї війни та її сприйняття закордоном. Я писала цю книжку здебільшого з думкою про західного читача, адже в Україні всі і так знають, про що ця війна. Тому зараз мені особливо трепетно чути відгуки від українських читачів — чи відгукується ця книжка тут, чи дає нагоду пропрацьовувати свої травми, або пропрацьовувати їх якось по-іншому.
Книжка про неідеальну людину
Мій підхід до написання цієї книжки був таким самим, як до написання наукових робіт, над якими я працювала до того. Я історикиня, я пишу про дати і події. А дати і події не відбуваються без людей. Тому в центрі моїх історичних напрацювань є людина, людська історія. А ідеальних людей не буває.
Можливо, аби хоч трохи зрозуміти досвід людей, про яких ми пишемо, не слід їх ідеалізувати. Якщо у нас є повага до цих людей, то варто підходити до них як до людей складних, і говорити про цю складність. Мені було важливо, аби Володя не став пам’ятником на цвинтарі, щоби він залишався складною людиною, якою він був і продовжує бути для мене й тих, хто його добре знав. У книжці я згадую про некрологи, у яких не впізнавала брата, бо їхні автори обирали якусь частину його життя і героїзували її. Я розумію, що наміри були чисті й добрі, але я не впізнавала його у цих розповідях.
Усі ми потребуємо пам’яті, яка опирається на повагу до нас. Знову ж, як людина, яка займалась історичною культурою пам’яті професійно, зокрема в контексті Другої світової війни, я вважала, що якщо професійно і критично підходити до питань пам’яті в історії, то і пишучи свою книгу маю притримуватись такого підходу, маю рефлексувати свій власний досвід, бо він теж стає історією, і стає нею дуже швидко. Тобто тут у мене не виникало питань.
Критикувати, аби покращувати
Нещодавно мене запитували, чи зараз на часі те, що я критикую українське суспільство, бюрократію та якісь гендерні речі. А для мене покращення нашого суспільства завжди на часі, бо реформи, обговорення й дискусії мусять бути на часі.
Війна відбирає у нас дуже багато. Єдине, що вона дає — це можливість швидких змін. Тобто потенційно швидших, ніж вони можуть відбуватися у час миру. Тому варто не проґавити їх. Чому я готова говорити про ці критичні речі? Бо вважаю, що якщо маю приналежність до суспільства, то це слід робити. У цьому контексті еміґрація не дуже добре працює, однак вона дає можливість належати до більше, аніж одного суспільства. Тобто я відчуваю себе частиною британського суспільства, але також продовжую бути частиною українського, а це, як мені здається, дає право на певну критику. Але це також відповідальність, бо якщо я бачу якісь процеси, які я вважаю шкідливими, я маю робити все для того, аби вони змінювались. Бо як нам змінювати якісь речі, якщо ми не почнемо про них говорити? Про проблеми необхідно говорити, ці розмови завше на часі.
Розповідати одну історію по-різному
Під час презентацій для іноземної публіки я обираю ту частину книжки, в якій йдеться про зміни після повномасштабного вторгнення. У мене є кілька есеїв, в яких я говорю про те, що Україна врешті з’явилася на ментальній мапі світу тільки через те, що Росія розв’язала проти неї повномасштабну війну. І висловлюю ту критику, яка потрібна для дискусії. Тобто досвід тут і там зовсім інший, бо в Україні та закордоном у мене різна мета. Насправді в Україні я маю більше слухати, ніж говорити, а там — використовувати історію Володі і якісь свої знання для того, щоби комунікувати те, що потрібно для допомоги України, для пришвидшення нашої перемоги.
Говорити про нашу війну так, аби бути почутими
Якщо ми говоримо про Західну Європу, потрібен один підхід. Коли говоримо про Північну Америку — потрібен інший підхід, а коли про Південну — потрібен ще інший. Я нещодавно повернулась з Японії і зрозуміла, що там слід говорити ще інакше, шукати інші паралелі, не ті, які працюють у Європі.
Спочатку нам слід робити домашнє завдання: для того, аби розуміти, до якої публіки ми говоримо про нашу війну, треба вивчати світ — як він нас бачить, через які окуляри. Донедавна майже скрізь нас бачили через призму Москви, через призму кремлівської пропаганди.
Індивідуальний підхід завше допомагає розпочати розмову, бо люди ідентифікують себе з героєм розповіді. І це відкриває можливість. Але контекст однаково слід пояснювати. А для контексту що працює? Працює розповідати про культуру, бо про неї мало знають.
Немає розуміння, чому наші люди змушені бути такими відважними, чому вони змушені боронити себе усім, що є під рукою, поки захід передає ту зброю, про яку ми просимо з першого дня повномасштабної війни. Чому нам давали лише три дні на боротьбу, недооцінювали і так далі.
Мені допомагають розповіді про нашу літературу, про неімперіалістичність нашої культури, про те, що в осерді вона має дискурс опору.
Ми в Українському інституті щороку робимо фестиваль українського кіно в одному з центральних кінотеатрів Лондона, на який приходять пересічні містяни, які просто люблять кіно. Вони мало знають про Україну, але цього року серед інших фільмів ми показували «20 днів у Маріуполі». Ми запланували один показ, однак мали 5 чи 6 показів, бо квитки продавались за кілька годин, люди хотіли бачити цей фільм. Це неймовірно впливовий і якісно зроблений фільм, який залишає серця розбитими незалежно від того, знаєте ви щось про Україну чи ні. Як на мене, ефективно починати з історії однієї особи, а потім розповідати про контекст, шукаючи ті паралелі, які працюють.
ЖІНОЧИЙ ДОСВІД ВІЙНИ
Я досліджую жіночу історію Другої світової війни. А ще, починаючи з Майдану, досліджую досвід жінок в Збройних Силах України. Моя книжка — це точно не перший приклад літератури, який описує жіночий досвід війни. Однак мені було дуже важливо висвітлювати жіночі історії війни, а також свій власний голос — голос цивільної особи, жінки, яка переживає цю війну у свій спосіб. У моїй книжці також фігурує моя мама й інші жінки, яких я зустрічала, — зокрема того тижня, коли відбувся похорон мого брата.
На Заході мало людей усвідомлює, яку велику роль жінки відіграють зокрема у волонтерському русі. У книжці я згадую, наприклад, Марію Берлінську. Їй присвячений розділ під назвою «Маша». Мені було важливо поставити в центр розповіді невидимі жіночі голоси. Якщо ми не досліджуємо досвід жінок у війні, то ми не досліджуємо досвід половини суспільства. А відтак не розуміємо природу війни як мінімум на половину. Жінки досвідчують війну інакше від чоловіків, вони опиняються у системі, яка впливає на їхнє життя в іншому контексті, аніж у чоловіків. Тому про це треба говорити, і говорити відверто. Тим паче, що зараз в ЗСУ така велика кількість жінок.
