Спектр чарів та кохання: рецензія на роман Юлії Нагорнюк «Діва, матір і третя»

Юлія Нагорнюк — українська перекладачка й авторка, яка пише у жанрі фентезі. У 2021 році вона стала фіналісткою міжнародного конкурсу «Коронація слова», а у 2023 році здобула грант на річне навчання в школі Litosvita. Її дебютна книга «Діва, матір і третя» вийшла друком влітку 2024 року у видавництві «Ще одну сторінку». Цей роман — гумористичне cosy fantasy (або затишне фентезі) про жіночі досвіди, де магічне перетинається з буденними, романтичними та навіть соціальними контекстами новітнього часу. На поличках книгарень «Діва, матір і третя» може сусідити з такими cosy fantasy романами-посестрами, як «Легенди та лате» Тревіса Болдрі, «Надтаємне товариство незвичайних відьом» Санґу Манданни або «Академія Аматерасу» Наталії Матолінець.

У центрі сюжету — столичне життя трьох подруг-чаклунок: Марини, Орисі та Елізи. Дівчата дуже різні як за обраним фахом та життєвими цілями, так і за талантами: магія Орисі — рвучка й потужна, Елізина сила — більш спокійна та тиха, Марина ж свої чари сприймає як навичку більш практичну та підтримувальну. Юлія Нагорнюк описує суть відьомського сестринства, яка полягає у єдності та взаємопомочі — саме дружба та кооперація роблять тріо відьом сильнішими супроти карколомних подій та особистісних викликів. Всесвіт роману утворено двобічним простором: повсякдення Києва існує паралельно до потойбіччя, а Грань між Цим і Тим боком проходить через Межу. Лад між двома вимірами підтримує Шабаш — відьомська організація, що покликана моніторити магічні практики та вчасно реагувати на проблемні ситуації. Чари набувають форми як буденного дійства — начаклувати бісквіт для торту «Червоний оксамит», зростити кактус зі співзалежної закоханості, порятувати спортивних манекенів, — так і безпосередньо стосуються більш суспільно орієнтованих ініціатив: як-от збереження архітектурних історичних памʼяток, яким загрожує занепад і знесення.

У своєму телеграм-блозі «На роздоріжжі історій» авторка зазначає, що має завершений рукопис, події якого також відбуваються в описаному в «Діві…» всесвіті, однак сюжетні лінії її книг будуть завершеними та допускатимуть читання в будь-якому порядку. Розділи роману сприймаються як цілком окремі сценки та замальовки, що поєднані плетивом наскрізних конфліктів: організація весілля Елізи, ризиковане завдання від відьомської спільноти України та розвʼязання проблем в особистому житті Марини. Як «затишне» фентезі «Діва, матір і третя» сюжетно фокусується на відтворенні атмосфери товариського співжиття, де важать побутові деталі та локальні пригоди, як-от перипетії залицяння до сусідки Нонни Аристархівни або пошуки Орисиної баби. Подеколи структура оповіді ностальгійно наслідує ситкоми 2000-х, однак опис кумедних колізій та цілком розмірених затишних буднів за посиденьками з млинцями швидко підхоплюється наростанням кульмінаційних подій. Серед головних інтриг, наприклад, приборкання норовливої свекрухи та весільно-застільна розсадка гостей з боку родини нареченого (чий родовід за складністю конфліктів наближений до родини Буендіа). Відьомська спільнота нерідко випробовує дівчат — насамперед на характер та навички комунікабельності. Так, особливо значуще для сюжету завдання полягатиме у дослідженні проблем збереження історичної спадщини на Київщині. Ще одним локусом сюжетної напруги стає палац Остен-Сакенів під Києвом — таємниче місце, якому банальне занедбання загрожує більше за нечисть.

У фентезійному всесвіті «Діви…» існують цілком переконливі протиборчі сили: так, Центральний шабаш є більш відкритою структурою на противагу консервативному Західному, за нагоди відьми співпрацюють із чаклунським товариством ТУР (особливо у цій співпраці відзначається Орися), а також єднаються проти пергачів — іншого чаклунського обʼєднання, що скидається на бандитське угрупування з девʼяностих. Ці та інші другорядні персонажі подеколи увиразнюються через мовні акценти, візуальні деталі або й цілком прямолінійне підкреслення кінематографічної подібності: авторка підказує, що уявляти заступницю голови Центрального шабашу можна подібно до Міранди Прістлі зі стрічки «Диявол носить Прада», а вампір Лилик нагадує Луї Ґарреля з «Мрійників» (та й загалом завдяки своїй харизмі має величезний потенціал для фанатської творчості). Серед більш химерних персонажів: пружники, аспиди та ліхтарниці — «Діва, матір і третя» заохочує чекати на розвиток цього захопливого бестіарію в наступних книжках Юлії Нагорнюк.

Часовий простір роману виказує не лише та прикрість, що пластунів тоді ще плутали з піонерами, а й соціальне тло, яке постає через обережне виписування викликів 2008-го року. Прикметними є стратегії життєвого успіху та характер добробуту, якого дошукується відьомська та невідьомська молодь. Один із наскрізних конфліктів «Діви…» — поколіннєвий. Стосунки Марини з її батьками відтінені спогадами про злиденні девʼяності, обтяжені розмовами про грошові проблеми, потребу в економії та «безпечних» карʼєрних рішеннях. Почасти це й зумовлює те, наскільки сильно Марині важать стабільність і безпека, яку може принести доросле життя, зокрема заміжжя.

Моделі стосунків у романі — доволі усталені, як і самі гендерні ролі, серед яких вирізняються ідеалізовані чоловічі образи — Данило-бізнесмен та Женя-толкініст. На перший погляд, ці акцентовано самодостатні герої моделюють різні життєві ситуації, необхідні для ідентичнісних пошуків Марини, однак в образах обидвох хлопців проглядається певна наративна доконаність — видається, що сприяти особистісному розвитку Марини хлопці можуть лише через призму власних інтересів, а їхні цінності співзвучні Марининим лише почасти. Прикметно й те, що структура магічного всесвіту накладає на жінок-відьом хоч і не невідворотний, але таки обовʼязок: для відьми народити дитину значить передати їй частку своєї сили й убезпечити себе від перетворення на нечисть. Це можна вирішити й магічним чином, однак деталей авторка не розкриває, тож аспект дітонародження вписується у ширшу проблематику тілесності та самоприйняття в тексті.

Конфліктні точки роману також розвиваються насамперед через рефлексивні проговорення, Юлія Нагорнюк прописує цілком реалістичні діалоги: комічні перемовляння, дружні суперечки та обмін вразливими досвідами надають читоме відчуття співприсутності бентежливим досвідам юності. Цей роман видається особливо актуальним для дозвільного читання у старшому шкільному віці, коли амурна тематика жартів та вихор університетських клопотів можуть відлунювати ще більше. Серед усіх турбот головною розрадою для Марини є залучення до скаутської організації «Пласт»: вона організовує поетичні вечори, вечорниці, тематичні походи. Пластун «словний» (завжди дотримується слова), точний та сумлінний — ці риси-заповіді відповідають характеру героїні якнайкраще. Певна розважливість інспірує і Маринине бачення майбутнього, у якому образ обручки з білого золота обрамлює її рефлексії щодо власної (а)сексуальної ідентичності.

У сьогоденному медійному просторі асексуальність представлена переважно через канонічні серіальні образи, як-от персонажка Флоренс із телесеріалу «Сексуальна освіта» або Тодд Чавес із анімаційного серіалу «Кінь БоДжек», у літературному ж вимірі асексуальність частіше висновується з фанатської рецепції — її не прописують імпліцитно. Попри те що роман Юлії Нагорнюк вносить свіжу та цікаву інтерпретацію до теми асексуальної видимості в образах української літератури, у тексті прочитуються класичні проблеми культурної недопредставленості асексуального досвіду. Насамперед це стосується складнощів із прописуванням асексуальності та аромантичності — двох доволі відмінних рис людської ідентичності, які можуть як перетинатися, так і виключати одна одну. Марина тонко помічає красу як у мистецтві так і в людях, насолоджується романтикою як однією з форм добре проведеного разом часу. В кульмінаційний момент Марина стикається із сумнівами щодо того, чи «правильною» є її поведінка у стосунках, чи достатньо вона докладає зусиль для підтримки романтичного союзу — питання симетричності внесків для неї важливе, як і проговорення того, що вона здатна до прихильних почуттів. Вона визнає, що вміє любити, однак до фізичної близькості бажання не відчуває — їй просто це не потрібно.

Авторське післяслово містить важливий дисклеймер: «…головна героїня не є репрезентацією всіх (чи узагальненого образу асексуала), а її вибори — не єдиний можливий варіант стосунків для людей без статевого потягу». Однак у спектрі безтілесної любові історія Марини набуває додаткових сюжетних значень, які лише підсилюються у фіналі роману. Так, до прикладу, акцентується на витлумаченні шлюбу як «ділової пропозиції», що надає заманливу перспективу фінансової упевненості та добробуту. Американська філософиня Елізабет Брейк у своїй книзі Minimizing Marriage запровадила термін «аматонормативність» на позначення усталеного переконання, що класичний шлюбний союз є основним пріоритетом у житті людини. Цей термін поєднує латинське amatus (кохана або коханий) та посилання на феномен нормативності як соціально бажаної поведінки. Таке витлумачення є суголосним історії Марини, у житті якої є віддана дружба та всебічна підтримка серед відьомської спільноти, однак бажаної повноти та успішності життя такі стосунки їй не надають.

Роман Юлії Нагорнюк почасти відгукується реальним переживанням людей у спектрі асексуальності, адже розвиток самосвідомості Марини щодо власної сексуальної ідентичності описано як чесний та складний шлях від боязні, сорому і зламаності до усвідомлення власних потреб та вивільнення від соціально навʼязаної моделі стосунків. Однак кульмінація роману все ж може викликати в читачів закономірні питання до того, чому між свобідним почуванням асексуального романтичного досвіду (якраз актуального для Марини) і бажанням мати ексклюзивні та надійні партнерські стосунки авторка надає сюжетну перевагу шлюбній моделі у форматі комерційної домовленості, що покликана запропонувати її героїні пакет соціальних гарантій та забезпечити психологічну підтримку.

Логічна вмотивованість казкового фіналу «Діви…» дещо сумнівна: дивує, що основною умовою емоційного та соціального благополуччя героїні має стати насамперед формально узаконена форма стосунків. Такий ступінь пропрацьованості теми вказує, що українським письменникам і письменницям варто ще досліджувати  способи художнього говоріння про асексуальні стосунки та досвіди. Проблема репрезентації асексуальності, безумовно, складна, а її особливості в кожному випадку індивідуальні — та хоча це питання й не передбачає обговорення на пластовій гутірці, все ж вимагає дослуховування та емпатії до справжніх людських історій та читацьких рецепцій, для багатьох із яких стереотипно романтичний гепіенд не завжди є найбільш вдалим способом окреслення оптимістичної життєвої візії асексуальної героїні.

Гумор, абсурд і невимовна краса людських стосунків у фентезійній оповіді набувають особливого значення — тамуючи читацький голод до літературного ескапізму, затишне фентезі може сприяти ненавʼязливій рефлексії читачів та читачок щодо самих себе. У літературі, яка тематизує асексуальний спектр, цінним є різноманіття образів та сюжетів, які ще чекають на ословлення в майбутніх творах українських письменників та письменниць.