За деякими давньогрецькими, а пізніше — давньоримськими міфами, Афродіта (вона ж Венера), богиня весни, краси і любові, народилася з морської піни, буквально вийшла з морських хвиль. Натомість українська Афродіта є дещо оберненим образом: це не вона народилася з хвиль, а хвилі народилися з неї. І йдеться не про довгі побережні хвилі з давніх міфів, а про короткі хвилі радіоетеру з ХХ століття — хвилі, на яких звучали слова: «Увага! Увага! Ви чуєте голос “Вільної України”!». Адже в цьому контексті «Афродіта» — це вже не ім’я богині, а кодова назва підпільної радіостанції УПА, яка працювала в період з жовтня 1943 по квітень 1945 року.
Епізод короткий, але захопливий: ціла мережа криївок у глухих Карпатах півтора року функціонувала як радіостанція для підняття духу українських партизанів, в оточенні німецьких, а потім радянських військ, з постійними конспіраціями, переховуваннями та втечами, з любовними інтригами та зрадами; так ще й трансляція відбувалася одразу кількома мовами: українською, англійською, німецькою і французькою, оскільки за одного із постійних ведучих там був мультилінгвальний бельгієць… Хай який фантастичний, сам факт існування «Афродіти» сьогодні все ж досить відомий, чого не скажеш щодо конкретних деталей історії, необхідних для повноцінного уявлення, як саме звучало це радіо.
Українська Афродіта, на відміну від своєї давньогрецької тезки, не аж настільки про любов і красу. Утім її історія таки заповідається на красиву — хай навіть опріч того трагічну. Власне, саме цю історію Олег Криштопа амбітно пробує оповісти у своїй книзі «Радіо “Афродіта”», що вийшла цьогоріч у видавництві «Вавилонська бібліотека».
Між історією та Історією
У чому ж амбітність наміру? Та щонайменше в тому, що Олег Криштопа береться за зведення під однією обкладинкою великої кількості різних матеріалів про «Афродіту» та її творців. Перед нами — не програма радіоефіру на півтора року, а панорамний погляд на шлях самої ідеї такого радіо, що виходить далеко за межі періоду його безпосередньої роботи. Тож у книзі натрапимо на багато різних пасажів: це і доля бельгійського ведучого «Афродіти» Альберта Газенбрукса (починаючи від того, як же він опинився в Україні, й закінчуючи тим, як йому вдалося повернутися із ГУЛАГу); і стосунки керівника та натхненника радіо Ярослава Старуха із машиністкою Веселкою, яка завагітніла просто в підпіллі; і спогади редакторки Галі Чуйко про те, як вона вперше побачила Степана Бандеру, коли той, стоячи на столі, вкручував нову лампочку. Так, історичний наратив цієї книги витворюється із великої кількості менших історій.
Утім, якщо вже йдеться про історичні сюжети, то передусім варто з’ясувати, яку ж саме історію автор намагається нам розказати: Історію (Historia), яка має більше спільного з наукою та фактом, чи історію (Fabula), де важить натомість особистий досвід та індивідуальне бачення оповідача? Книга Олега Криштопи пропонує, здається, змішаний підхід. З одного боку, сам автор має значний інтерес до історії (себто Historia), ви ж бо можете знати його як колись ведучого історичної телепрограми «Машина часу» або нині автора ютуб-каналу «Історія для дорослих»; та й у самій «Радіо “Афродіті”» вчувається попередній досвід історичних чи принаймні натхненних історією досліджень. (Наприкінці книги навіть вміщено архівні й документальні фотографії! Чим не історичність?)
З іншого ж боку, вся книга Олега Криштопи не так про історію радіо «Афродіта», як про історію зародження свого ж інтересу до дослідження теми, його тривання і зрештою — результати цього самого інтересу. А живився інтерес, ясна річ, не суто із сухих історичних фактів і довідок — тут ще й важать усі ті життєві перипетії, які трапилися з автором паралельно із зануренням у матеріал, а отже, вплинули на саму рамку дослідження і те, як історія «Афродіти» сприймалася надалі, в контексті нашого часу. Тобто, окрім біографій Газенбрукса, Старуха тощо, тут є ще й окремі замальовки із біографії самого Олега Криштопи. І це, звісно, вже більше про Fabula, аніж про Historia.
Наприклад, коли автор викладає епізод про виявлення і знищення енкаведистами криївки із радіостанцією в 1945 році та про подальший полон і сибірське заслання Альберта Газенбрукса, то опис його тортур і ув’язнення в ГУЛАГу супроводжується порівнянням зі схожим досвідом. І цей досвід — не «Сад Гетсиманський» Івана Багряного і тим паче не «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, і навіть не «Світлий шлях» Станіслава Асєєва. Це свідчення українського військового, котрого взяли в полон вже після початку повномасштабної війни. Чому ж автор звертається саме до цієї історії? Все просто: автор (чи герой, а чи наратор, як вам завгодно) якраз у час роботи над книгою працював у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, про що сам зізнається на сторінках; а отже, якраз у період роботи над книгою, де йдеться зокрема про долю Газенбрукса, автор мав доступ до подібних історій полону вже в ХХІ столітті, і це зрештою спричинилося до виникнення паралелі з досвідом бельгійця та до її викладу в тексті.
Або ще такий епізод: роздуми про вимушену підпільність роботи «Афродіти» та її контрпропагандистську діяльність в окупованій ворогом Україні, здається, провокують у книзі суміжні роздуми наратора про «підпільність» проукраїнських медіапроєктів уже в часи Януковича — адже сам автор в часи Януковича працював у медіа, отже, на власній шкурі знає, яких утисків зазнала ця сфера в той період, змушуючи почуватися своїх адептів заледве партизанами. Знову ж, паралель — можливо, натягнута, та все ж паралель — напрошується сама. А оповідь про те, як бельгієць Газенбрукс — людина майже з іншого кінця Європи — переймається ідеями боротьби за Україну та стає до лав УПА, перетікає в розповідь Мусліма Чеберлоєвського про те, як він вважає російсько-українську війну продовженням своєї, російсько-чеченської війни, а тому відчуває відповідальність за свою присутність тут-і-зараз та за власну боротьбу в складі Сил оборони України.
Чи має Чеберлоєвський бодай опосередкований зв’язок із «Афродітою»? Питання, звісно, риторичне. Але саме це становить ключовий елемент книги «Радіо “Афродіта”»: ось такі постійні римування досліджуваної історії та особистого досвіду — перегуки між Historia та Fabula. Себто це не так про реальну історію підпільної станції УПА, як про те, у який спосіб ця реальна історія перегукується із нашою дійсністю, про те, яку оптику ми накладаємо на цю реальну історію в обставинах сучасного контексту і які спільні знаменники ми в них віднаходимо.
Мабуть, найліпше описав це співвідношення сам Олег Криштопа у розділі, який він вмістив замість передмови; тут ідеться про російську ракету, яка вдарила поблизу його будинку. Сам автор так пише про цей досвід: «Я вловив лише її вібрацію, легкий дотик на невеликій відстані»; це було «якесь відчуття її фізичної присутності у просторі». Вочевидь, десь так само ми можемо сприймати радіоефіри «Афродіти» — ми вже не здатні їх почути, бо нас розділяє надто велика часова дистанція; утім, ми дослухаємося до його відлуння, до вібрацій, до спорадичних звуків у білому шумі ефіру, ми їх відчуваємо, і вже це прислуховування говорить нам щось про нас самих.
Між «очевидно» і «мабуть»
У стосунку до «Радіо “Афродіта”» легше сказати не те, чим ця книга є, а те, чим ця книга не є. А вона не є ані повноцінним історичним дослідженням (щонайменше тому, що посилань на джерела ви тут не знайдете), ані повноцінним історичним романом, як це стверджує технічна сторінка книги. Натомість книга постає радше як колаж із багатьох різнорідних матеріалів, які Олег Криштопа збирає та синхронізує відповідно до лінії своєї історії: тут є і мемуари, і перекази бельгійських газетних вирізок, і літературні репортажі, й інтерв’ю, ба навіть щось подібне до некрологу.
Та найцікавішими, либонь, тут є елементи автофікшену — замальовки з життя самого Олега Криштопи, які (опосередковано чи безпосередньо) пригадуються йому в контексті історії «Афродіти» та лягають у канву книги. По-перше, це авантюри, які просто цікаво читати. А по-друге, той факт, що в книзі, титульною темою якої є радіо «Афродіта», найцікавіші (суб’єктивно, звісно) частини стосуються не самого радіо «Афродіта», а радше автора, — ну, це іронічно, але й симптоматично водночас. Симптоматично — бо саме в цих частинах найбільше увиразнюється зустріч Historia та Fabula, їхня повсякчасна конфронтація й, відповідно, нараторські сумніви у власній надійності.
З одного боку, це проявляється у зловживанні вставним словом «очевидно» в тих історіях, які є абсолютно не очевидними, — адже вони, зрештою, є не так історіями, як припущеннями, гіпотезами автора про перебіг подій. Наратор частенько приписуватиме тут певні думки, вчинки чи факти самому Газенбруксу. Ось тільки Газенбрукса ми вже не можемо про це запитати — він помер 1979-го. З іншого ж боку, наратор майже одразу заявить: «Наша пам’ять — це суцільний обман». Отже, вірити не можна ні в що. Принаймні доконечно вірити.
Вустами своїх героїв — або й свого наратора — Олег Криштопа постійно підважує істинність тих історій, які він розповідає на своїх сторінках. Наприклад, після викладу однієї із версій, як же Газенбрукс опинився в Україні, співрозмовник наратора, Джон Стінен, «після чергового пива поблажливо всміхається» і каже: «Це не зовсім схоже на правду». Або, розповідаючи про те, як Ярослав Старух втік із в’язниці, наратор уже сам пропонує альтернативну версію, а потім ще й доповнює: ця версія «має один нюанс». А вже в останній частині книги місцевий мешканець села Ямельниця, котрий повів героїв до місць колишніх криївок «Афродіти», на питання наратора про любовний інтерес Газенбрукса відповідає: «Та то таке. Усе чутки». Прикметно, що це одна з останніх реплік книги загалом.
Це нагадує осмикування руки від чайника, бо за клопотами повсякчас забуваєш, що він взагалі-то гарячий. Там, де історія лишає нам сліпі зони, виникає спокуса «домалювати» картинку, доуявити, як же воно могло бути. Олег Криштопа піддається цій спокусі — але одразу ж починає їй опиратися. Він не змішує Historia та Fabula, а натомість тримає їх на поважній відстані й час від часу зіштовхує їх разом, даючи можливість вести між собою діалог. А діалог цей так чи так вертається до однієї теми.
Між білим шумом та idée fixe
Можливо, найбільш показовий епізод книги: герой заходить у стару покинути сільську хату і знаходить на столі радіо. Вмикає його і налаштовує на частоту станції «Афродіта». Звісно ж, там тільки білий шум — останній ефір «Афродіти» відбувся більш ніж пів століття тому. І герой це прекрасно знає, він знає, що нічого там не почує. А втім, все одно вмикає радіо й налаштовує на прийом хвиль «Афродіти», ніби ті хвилі ще можуть донести якісь слова. Герой іде геть з будинку, але радіо все одно лишає увімкненим.
Для героя/наратора/автора цієї книги «Афродіта» стала idée fixe — вона набридливо вертатиметься йому у вигляді асоціацій та випадкових міркувань. Щойно згадає про фламандське повстання в Брюґґе 1302 року — одразу ж спаде на думку: «Очевидно, що Газенбрукс був фламандець». Щойно побачить у барі п’яного, «страшенно самотнього» і сивого шотландця у кілті — неодмінно виснує: «Може, десь тут так само самотньо пив пиво і наш Альберт…». Додивиться фільм «Залягти на дно в Брюґґе» й пригадає картину Босха — моментально: «Думаю про те, що, повернувшись з ҐУЛАҐу, Газенбрукс прожив тут свою вічність…». Так само спрацює й зі свідченнями звільненого військовополоненого, зі спогадами про роботу в медіа за часів Януковича чи з розповідями Чеберлоєвського. Fabula постійно вертає нас до Historia, і годі цьому опиратися.
У 2011 році гурт «Мертвий Півень» випустив альбом із промовистою і вже знайомою нам назвою «Радіо Афродита». Там не було жодного авторського чи нового треку — тільки переспіви композицій із ХХ століття. Така собі ретроспектива з елементом реінтерпретації. «Радіо “Афродіта”» Олега Криштопи — подібна за суттю ретроспектива: погляд, який настирливо спрямовується назад, у час, коли відповідний радіоефір ще звучав, але водночас це погляд, заломлений лінзою сучасності. Звісно, ця книга може слугувати і просто хорошим лікнепом на тему радіостанції УПА для тих, хто мало про це знає. Але значно цікавіше дивитися на цей текст як на спробу зафіксувати сприйняття такої, здавалося б, фантастичної історії в контексті нашого часу, прослідкувати за самою природою цієї idée fixe.
Читання книги Олега Криштопи чимось подібне на слухання радіо: сигнал теж може бути нестабільний і час від часу зникати, гучність місцями падає, а подекуди в ефір пробиваються трансляції з інших радіостанцій. Але ми це радіо все одно уважно слухаємо. І не вимикаємо, виходячи з дому.
