Ростислав Кузик — поет, перекладач, перформер, автор чотирьох аудіопоетичних альбомів. Співзасновник та учасник літературного роз’єднання «Грань», поетично-перформативних проєктів «Стихійні» та «Метал». Автор і ведучий подкасту «Поети. Поетки. Війна». У 2023 році вийшла дебютна поетична збірка Ростислава «Наприкінці світла», а вже на початку 2024 — його перекладацький дебют — книга польської поетки Пауліни Підзік «(входження в ліс)».
Ми поговорили з Ростиславом Кузиком про поезію, процес створення аудіопоетичних творів та перекладацьку діяльність.
Вірші у вашій першій збірці «Наприкінці світла» були написані у період з 2017 по 2023 рік. Чи помітили ви, що за цей час змінився ваш стиль?
Насправді ці тексти не просто написані в цей період, а відібрані з усього, що було створено за шість років. Там є і ранні вірші, і пізніші. А з 2017 року у книжці лише кілька текстів.
Різниця між цими віршами очевидна. Я бачу, як змінився мій стиль від 2017 до 2022 року — навіть до початку повномасштабного вторгнення. Але тексти, що з’явилися після лютого 2022, ще інакші. Вони написані вже в іншій реальності. Я сприймаю ці зміни як зростання, хоча хтось, можливо, побачить в цьому регрес. Але безперечно, стиль еволюціонував.
Які теми та мотиви для вас є центральними?
Я завжди повертаюся до теми світла — і у фізичному, й у метафізичному сенсі. Це один із ключових образів моєї поезії. Також мене цікавлять сон, старість, смерть, потойбічне — але не в класичному розумінні «привидів», а радше як спроба заглянути по той бік життя. Мені цікаво осмислювати це, заглядати на протилежний берег і розповідати про це у віршах.
Ще одна важлива для мене тема — голос. Але не лише в буквальному сенсі, як звук, який ми створюємо, а як явище в ширшому значенні.
Чи є у вас ритуали або практики, які допомагають у творчому процесі? Можливо, плівкова фотографія, якою ви займаєтесь, впливає на поезію?
Я вважаю поезію і фотографію дуже близькими речами. Це два різні способи говорити про одне і те саме. Але ні, фотографія не допомагає мені у письмі.
Останнім часом, якщо чесно, взагалі мало що допомагає. Зараз я в принципі не пишу, бо мене на це бракує. Та і в мене це ніколи не працювало так, що я пишу тоді, коли треба, мовби за графіком. Це не так, що я йду на роботу, повертаюся, вечеряю, а потім сідаю писати. Абсолютно не мій варіант. Мені потрібно налаштуватися, створити особливий стан. Проблема в тому, що це дуже складно зробити навмисне. За роки роботи в літературі я, звісно, вигадав собі певні лайфхаки. Але все одно не маю перевіреного методу, як «змушувати» себе писати. Особливо складно себе налаштувати на творчість у цей час, повний нервів, втрат, стресу. Тому якихось «рецептів», які б точно працювали, я дати не можу.
У книзі «Поміж сирен» зібрані вірші багатьох сучасних українських поетів, серед них є і ваші: «Дитинство», «Ненависть I», «Ненависть II», «Наша осінь без маленьких дерев», «Клінофобія». Як вони народжувалися? Які головні емоції або переживання ви хотіли зафіксувати у цих текстах?
Це були перші тексти, написані після початку повномасштабного вторгнення. Найперший — «Ненависть», а пізніше, у жовтні 2022 року, я написав «Ненависть-ІІ», вже в період перших блекаутів. Ці вірші і досі здаються мені чужими, ніби це не я їх написав. У цих текстах дуже високий рівень емоційності, злості насамперед. Можливо, це лише я так відчуваю, але інші мої тексти з часу повномасштабної війни, навіть ті, що також є в антології, не так сильно вибиваються з контексту моєї поезії. Вони органічно в неї вписуються, а ці два — ні. Іноді я навіть думаю, що дарма включив їх у збірку.
Перші тексти, написані під час повномасштабного вторгнення, були напівсвідомими. Коли шок трохи змінився на постійний стрес, все ніби почало «внормовуватись», хоча це й не зовсім правильне слово. Ми адаптувалися до всього, що відбувається, принаймні частково. Це дало змогу трохи повернутися до звичнішої манери письма, але ті зміни, які відбулися, вже незворотні. Навіть зараз усе одно поезія залишається виписуванням емоцій. Це така собі спроба самопорятунку.
2021 року ви опублікували альбом аудіопоезії під назвою «Наприкінці світла» у стилі даркджазу, також раніше були випущені ще декілька альбомів. Чи були референси, які вас надихали під час створення цих альбомів? Та якою взагалі є історія створення цих альбомів?
Так, референси були, але ще на початку, коли я тільки почав пробувати працювати з аудіо. Це було десь у 2013 році. Спершу це були просто окремі записи, не одразу альбоми. У 2015-2016 році я записав один проєкт, який на той момент вважав альбомом, але потім прибрав його з усіх платформ через порушення авторських прав. Тоді я ще не дуже розумів, як усе це працює, і мені довелося підтягнути теоретичну частину. Тому ці перші спроби я зараз навіть не рахую. Якщо вже говорити про повноцінні альбоми, то їх шість. Був ще один мініальбом (EP), але це радше була частина мого навчання.
Я почав цікавитися цим, ще коли був підлітком. Тоді мені про аудіопоезію розповів Роман Штігер — на той момент дуже відомий український мережевий поет. У 2010–2013 роках він активно записував поетичні аудіотреки, і мені це було цікаво. Я навіть купив у нього книжку, ми зустрілися, я почав його розпитувати, як він це робить, у якій програмі працює. З цього і почалися мої перші спроби. Я набивав собі руку, пробував працювати зі звуком, експериментував.
Спочатку я брав музику, яка мені просто пасувала до текстів. Але потім зрозумів, що не можу брати будь-що, бо музика захищена авторським правом. Я думав, що якщо пропишу, що це кавери, то все буде окей. Але юридично це не так працює. Коли я зрозумів, що ці перші роботи мають проблеми з авторськими правами, я їх видалив.
Наступні проєкти були створені вже усвідомлено, коли я зрозумів, як слід працювати з юридичної точки зору, використовував музику під ліцензіями Creative Commons, тобто під тими, які дають можливість її використовувати вільно. Зараз усі мої альбоми є лише на YouTube. Їх немає на Spotify, Bandcamp та інших майданчиках, бо вони передбачають продаж. Кожен трек, який я використовую, має свою ліцензію. Якщо хоча б одна композиція не дозволяє комерційного використання, то я не можу розміщувати альбом на платформах, де музика продається. Тому мої альбоми залишаються безкоштовними і доступними лише там, де це дозволено умовами ліцензій.
З кожним наступним альбомом я ставав ретельнішим у виборі музики, витрачав більше часу на її пошук та адаптацію під тексти. Мій останній альбом у стилі даркджазу містить кілька композицій, які створив литовський проєкт Marrach. Увесь процес роботи над альбомами — повністю на мені. Я самостійно записую голос, знаходжу музику, зводжу звук, працюю з фінальним аранжуванням. Взагалі, якщо говорити про коріння всього цього, то почалося з бажання працювати з аудіо, але при цьому я не граю ні на яких інструментах. Тому мені довелося шукати альтернативний спосіб створення музичних композицій. Так я прийшов до формату, який можна назвати аудіоколажем: я беру звукові доріжки, поєдную їх, додаю свій голос, створюю композицію, де поезія взаємодіє зі звуком. Це мій спосіб працювати зі звуком, використовуючи наявні можливості.
Чи маєте бажання попрацювати над візуальним супроводом для своїх аудіопоетичних творів?
Раніше я вже працював із відеопоезією, хоча не так часто, як із музикою. Просто зі звуком легше працювати, а відео потребує більше ресурсів та залучення команди. Але відеопоетичні проєкти я все ж робив. Деякі з них навіть брали участь у конкурсах і отримували нагороди.
Одна з перших таких робіт була створена для конкурсу «Монокль», який проводився у рамках фестивалю «Ї» в Тернополі. Там моя відеопоезія отримала щось на кшталт глядацької симпатії. Загалом, я подавав роботи на «Монокль» кілька разів, дві або три з них демонструвалися під час фестивалю. Також у мене було друге місце на конкурсі «Видимість», який проходив під час Форуму видавців у Львові (тепер BookForum) у 2019 році. Це був конкурс відеопоезії, присвячений творчості Грицька Чубая. Поза тим я публікував кілька відеопоетичних робіт на своєму YouTube-каналі.
У 2022 році ми знімали ще одну роботу, вже в рамках відеопоетичного воркшопу «Монокль». Через повномасштабну війну сам фестиваль «Ї» не проводиться, але команда знайшла можливість організувати відеопоетичний воркшоп, і ми з друзями стали його учасниками. Тоді ми працювали над відеопоезією для мого вірша «Наприкінці світла», того самого, який дав назву моїй збірці.
Окрім роботи з відео, я також експериментував із пошуком візуальної форми для поезії. Це не просто ілюстрування тексту, а радше спроба передати поетичний образ через статичне зображення. Але пошук статичної візуальної форми для поезії виявився значно складнішим, ніж робота з динамічними відео. Тому ці спроби так і залишилися просто експериментами. А ось робота з відео — це вже повноцінна частина моєї творчості.
В Україні зараз не так багато подібних проєктів, як аудіопоезія, відеопоезія. На вашу думку, яким буде розвиток жанру надалі в Україні? Чи має це шанс, скажімо, стати частиною масової культури?
Ці речі завжди існують і, мабуть, залишаться й надалі в андерграунді. Це така річ, яка жевріє десь на периферії, її майже ніхто не бачить, але вона є. Я не вірю, що вона стане масовою культурою. Навряд чи вона вийде за межі вузької аудиторії, хіба що нею почнуть займатися на платформі TikTok (сміється). Я вважаю, що відеопоезія залишатиметься нішевим жанром і надалі.
Якщо ви хочете займатися цим самотужки, вам потрібно прокачати навички роботи з голосом, вміти працювати з аудіо- та відеоредакторами, щоб зводити звук і монтувати відео, мати обладнання: камеру, мікрофони. Так, можна знімати на телефон, зараз це цілком реально зробити на хорошому рівні, але навіть це потребує навичок. Зараз можливостей значно більше, ніж було кілька років тому. Все це можна зробити на одному девайсі, але проблема в тому, що люди цього не роблять. Ми взагалі живемо у добу відео, тож для мене це дивно.
Можливо, ми не зовсім правильно розставляємо акценти, коли говоримо про відеопоезію. У TikTok та Instagram є багато відео з поезією, але це здебільшого читання тексту перед камерою. Це називають відеопоезією, але я вважаю, що це не зовсім так.
Можливо, причина в тому, що це складніше, ніж здається. Навіть на рівні ідей це під силу далеко не всім. Це дуже особливий жанр, який вимагає правильного поєднання образів і тексту. Що складніша і метафоричніша поезія, то важче зробити хорошу відеопоезію.
Або ж навпаки — простіше, бо тоді можна піти шляхом абстракції. Але тут залежить від підходу.
Є багато причин, чому цей жанр майже не представлений. Для мене це питання залишається відкритим, бо я перебуваю «з іншого боку», серед тих, хто таки працював у цьому напрямі. Чи є шанс, що відеопоезія вийде з андерграунду? Можливо. Але я не думаю, що цими шансами будуть особливо користуватися. Принаймні в тому вигляді, в якому вона існує зараз. У якомусь іншому форматі — можливо. Але час покаже.
У січні минулого року вийшов ваш перекладацький дебют — книга польської поетки Пауліни Підзік під назвою «(входження в ліс)». Що саме у віршах Пауліни Підзік вас зачепило настільки, що ви вирішили їх перекласти? Чи можна говорити про якісь спільні теми чи образи між її поезією та вашою власною?
Можна, звичайно, шукати спільні теми, але говорити про них як мотивацію до перекладу, то це, мабуть, було б егоїстично. Мені достатньо було першого вірша, щоб зрозуміти, що я хочу перекласти цю книжку.
Це сталося на літературній резиденції у Польщі, в Біловезькій пущі, куди я поїхав перекладати іншу книжку. На цій резиденції було кілька інших учасників, і серед них — поет із Варшави Адріан Сінковський. Ми здружилися, багато говорили про поезію. Я познайомив його з Олегом Лишегою, а він у відповідь познайомив мене з Пауліною Підзік. Згодом Адріан надіслав мені її збірку. Але ще раніше, коли ми тільки говорили про її поезію, я прочитав кілька її віршів — і вже тоді зрозумів: це воно.
Це складно пояснити. Є відчуття, коли знаходиш щось і одразу розумієш: це твоє на 100%. У мене було саме так. Я ледь стримався, щоб не почати перекладати Пауліну прямо на тій резиденції, бо мені страшенно хотілося працювати з її текстами. Але я мусив спочатку завершити переклад, над яким працював там. Іронія в тому, що збірка Пауліни станом на сьогодні давно опублікована, а та книжка, яку я тоді перекладав, досі лежить недоопрацьованою. Її ще треба відредагувати і видати, але поки що до цього руки не доходять.
Я вважаю, що поезія Підзік — абсолютно прекрасна, вона ідеально резонує з весняним станом, із цією тендітною і тривожною ранньою весною. Вона дуже натуралістична та біологічна (в сенсі природи) і одразу оголює до нервів. Власне, вона і є про цей оголений нерв. Ще одна причина, чому ця поезія мені настільки близька, — це її особлива чутливість до найтонших змін у природі, до мерехтіння, майже непомітного тремтіння світла у нічному весняному лісі.
Але, окрім усього цього, збірка Пауліни — це ще й сильна концептуальна робота. Це не просто набір окремих текстів, а єдина цілісна книжка, де всі вірші написані під чітку концепцію. І це фантастична робота, як на мене.
Чи плануєте ви ще перекладати поезію? Чи є автори, яких вам хотілося б представити українським читачам?
Я дуже часто про це думаю, але дуже рідко встигаю щось зробити. Постійна робота займає надто багато часу, і мене банально не вистачає на все. Ось, наприклад, одна із перекладених книжок досі чекає на видання. Це збірка Уршулі Зайончковської, польської поетки, яка доволі відома в Польщі. Її поезія теж натуралістична, біологічна, але в іншому контексті. Уршуля — докторка біології, спеціалізується на ботаніці, і її тексти наповнені ботанічною термінологією, що робило переклад доволі складним. Книжка вже перекладена, її потрібно лише відредагувати і видати.
Ще один мій готовий переклад — дві з трьох частин збірки «Крематорій» Кшиштофа Сівчика. Це відомий польський поет, який належить до покоління 90-х, якщо порівнювати з українськими літературними координатами. Але це дуже герметична поезія. «Крематорій» складається з трьох частин, але вони були видані у двох окремих книгах: перша — містить першу і другу частини, друга книга — це третя частина, яка вийшла пізніше. Коли я працював над перекладом, я не знав про існування третьої частини. Я переклав перше видання, і ми з видавцем почали думати, як його видавати в Україні. А потім через якийсь час мені пишуть, що виявляється є ще одна частина. Вона досі залишилася неперекладеною, бо руки так і не дійшли. Колись це треба буде зробити.
Втім, якщо тексти Уршулі Зайончковської ще можуть знайти свого читача, то поезія Сівчика значно складніша для сприйняття. Попри це я все одно хочу, щоб вона отримала українське звучання, бо це справді сильна поезія.
Також я давно мрію перекласти Ludziom smutnym («Сумним людям») Яна Заградніка — автора початку ХХ століття. Він жив у Львові і помер у 25 років від туберкульозу, похований на Личаківському кладовищі. «Сумним людям» — його єдина книжка. Ця поезія справді сумна, місцями навіть декадентська. Мені дуже сподобались ці тексти, бо я з тих поетів, які часто пишуть про сумне. Але проблема в тому, що це римована поезія, а римовану поезію складніше перекладати. Це вимагає більше часу, а часу, як завжди, катастрофічно не вистачає, тому поки що це на перспективу. Взагалі, я ще хочу перекласти другу збірку Пауліни Підзік. Вона трохи інша, але теж дуже класна. Але й це, на жаль, теж на перспективу.
Я думав перекладати прозу, але це зайняло б ще більше часу, тому від цієї ідеї я відмовився. Мені дуже шкода, бо це книжка Малгожати Реймер, яка теж досить популярна в Польщі і не раз приїжджала до України. Вона писала репортажі, художні репортажі, зокрема відомі її книжки, які були перекладені українською, — репортажі про Румунію та Албанію. У 2015 році вийшла її книжка «Бухарест: пил і кров» у видавництві «Темпора». А вже у 2023 році у видавництві «Човен» вийшла її книжка про Албанію «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії».
Але найбільше мене цікавить книга Ciężar skóry (що можна перекласти як «Важкість шкіри»), вона вийшла в одному з найбільших польських видавництв Literackie. Це дуже чуттєва проза. Хотілося б її перекласти, але, знову ж таки, чи дійдуть до цього руки — поки що невідомо.
