Довкола поета-сімдесятника, представника Витісненого покоління Олега Лишеги багато міфів. Дехто називає його «поетом стихій», хтось ледь не святим. Це й не дивно, бо харизматичний чоловік із довгою густою бородою, спокійним голосом та лагідною усмішкою, який у літературному середовищі зʼявлявся не так часто, одразу інтригував і захоплював. Коли до рук уперше береш книгу Лишеги, то складно пояснити, що саме читаєш — поезію, прозу, поезію в прозі чи прозу в поезії. Його тексти відкриваються поступово, як дно у річці, коли пірнаєш під воду. Намагаєшся відшукати щось подібне в українській літературі, але не знаходиш. Ті, хто був особисто знайомий з Олегом, кажуть, що саме його життя було виявом найбільшої творчості. Але, мабуть, лише найближчі йому люди знають, якою ціною.
Олег Лишега народився 30 жовтня 1949 року в невеликому містечку Тисмениця на Івано-Франківщині в родині вчителів. Його батьки викладали у школі іноземну та українську мови. Мати поета також гарно малювала. Можливо, це й спонукало Олега піти в художню школу.
Грицько Чубай з дружиною Галиною Савкою
Захоплення літературою привело Олега на англійську філологію у Львівському університеті. У Львові він зблизився із Грицьком Чубаєм та літературно-мистецьким середовищем, яке збиралося в поета вдома. Олег щиро захоплювався Грицьком і згадував, що саме він пояснив: до поезії потрібно ставитись серйозно. Під впливом Чубая Лишега почав писати й власні вірші і друкуватися у самвидавному альманасі «Скриня». Радянська влада вороже сприйняла цю ініціативу і покарала авторів альманаху. Олега Лишегу виключили з останнього курсу університету.
Згодом поета на два роки мобілізували на службу в Бурятії. Після виключення з університету та служби в армії Олег Лишега був вимушений заробляти на життя нетворчими професіями: вантажником на книжковій базі у Львові та на хутряній фабриці в Тисмениці. Однак поет продовжував писати й перекладати.
У кінці 70-х Олег Лишега переїхав до Києва. Влаштувався художником-декоратором сцени на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва, що розташовувався у Лаврі. Там Олег познайомився з Миколою Воробйовим та Іваном Семененком, які працювали пожежниками. Вони одразу стали близькими йому поетами. Під час нічних змін вони писали вірші, обговорювали східну філософію, а Лишега інколи й ночував там. Згодом дослідники назвуть їх Лаврською школою поезії.
До 1988 року вірші Олега Лишеги було заборонено друкувати. Перша книга поета «Великий міст» побачила світ, коли йому було аж 40 років. Тоді розпочався більш активний публічний період Олега. Протягом 1997—1998 років він жив у Пенсільванії за стипендією Фулбрайта. Лишега дуже добре знав англійську мову, а тому міг вільно перекладати Плат, Паунда, Лоуренса та Торо. У чомусь і прагнув бути подібним до останнього: ловив форель руками, часто ходив у гори та деякий час жив у лісі. Дивовижно, як Лишега міг поєднати в собі американську традицію зі східною і водночас глибоко вкорінитись в українську літературу. Зокрема захоплювався Богданом-Ігорем Антоничем, Павлом Тичиною та Іваном Франком, міг довго говорити про них.
Після США поет знову повернувся в рідну Тисменицю. Жив спокійним розміреним життям: доглядав за домашнім господарством, збирав гриби, займався різьбярством.
Останні роки свого життя поет почав частіше зʼявлятися й у літературному середовищі. Його виступи на фестивалях були схожі на перформанси чи стендапи, коли історії з життя поєднувалися із жартами, а часом і наспівуванням поезії. Олег Лишега встиг узяти участь у Революції гідності, є відео, як він читає там один зі своїх найвідоміших віршів «Поки не пізно — бийся головою об лід!». А в грудні 2014 року в поета несподівано діагностували важку пневмонію, від якої він помер у реанімації.
Дослідник Витісненого покоління літературознавець Володимир Моренець поділяв цю генерацію на Львівський андеграунд та Київську школу поезії. Однак Олега Лишегу насправді складно чітко віднести до однієї з груп. Він ніби був мостом між ними. Постійно шукав ідеальної форми для поєднання свого життя та поезії, аби в жодній не замкнутися. У цьому є дзенівська філософія, якою він захоплювався.
