Осмислити війну: 21 книжка про російсько-українську війну

За десять років російсько-української війни з’явилося багато книжок, які намагаються осмислити цей складний травматичний досвід. Після 24-го лютого 2022 року розпочався справжній бум у царині воєнної літератури й уже видано ряд непроминальних текстів. Проте повномасштабне вторгнення не є якоюсь «окремою» чи «іншою» війною, бо це все одне довге й криваве протистояння Росії, яке почалося ще у 2014-му році. Тож навіть якщо раніше війна часто залишалася на маргінесах суспільної уваги, вона все одно була. І книжки про воєнний досвід, які вийшли друком до 2022 року, не менш важливі та резонансні, ніж видані після початку повномасштабного вторгнення

Добірка з 18 авторів — військових та цивільних — які написали одні з найбільш знакових текстів про російсько-українську війну за десятиріччя протистояння. У ній є різні жанри — від рефлексій, спогадів, щоденників до новел, оповідань і романів. Це самобутні письменницькі голоси з непересічними історіями й виразним стилем, які варті бути почутими.

У романі «Довгі часи» немає межі між реальним та ірреальним світами, читач занурюється у фантасмагорію, що наповнена промовистими алюзіями та підтекстами, за якими прочитується багато складних реальних проблем: ментальна загубленість частини жителів сходу України в часах СРСР, стигматизація та остракізм від населення вільних українських територій, цим спричинені, життя й боротьба в окупації. Реалістичні новели-вставки ще більше підкреслюють трагедію буття на окупованій території. Рафеєнко створює складний багаторівневий текст, іронічний і водночас ліричний, який змушує задуматися над важливими питаннями. «Казка для дорослих про життя і смерть в часи війни», як зазначено в анотації, досить влучне означення цього роману.

Назва цього роману, звісно, іронічна. Російський пропагандистський означник українських військових використовується задля контрастності: провідною характеристикою головних героїв є людяність. Хоча текст і художній, він базується на реальних подіях — це бойові дії  побіля Мар’їнки та Маріуполя у 2015-2016 роках, а прототипами персонажів стали бійці рідної для автора 14-ї бригади, які по-різному потрапили до армійських лав, проте однаково мужньо боронили свою країну. Роман «Карателі» — це масштабне полотно про мужність і звитягу українських воїнів, які ще вчора були звичайними цивільними людьми різноманітних професій і не мали жодного стосунку до війська та війни, проте потреба у захисті країни не залишила їм мирного вибору.

Твори Бреста одразу полюбилися читачам через легкий іронічний стиль, гумористичну наповненість та ліризм. Він часто вибудовує оповідь у вигляді довірливої розмови з читачем, а діалоги його героїв насичені взаємним добродушним незлобливим (хоча іноді таки саркастичним) підтрунюванням. Проте за маскою оповідача-веселуна часто приховані складні переживання, а описані події, які, на перший погляд, здаються буденними, насправді могли б стати трагічними для їхніх учасників. «Піхота. Наша земля» — автобіографічна повість про бойові будні однієї з мотопіхотних рот, у якій у 2016 році воював автор. Розповідь про двадцять два дні на бойових позиціях поблизу міста Докучаєвськ занурить читача у бойовий побут на одному з багатьох фронтових відтинків.

Як живе солдат після повернення з війни? Особливо, якщо він повернувся зі складними фізичними травмами, а життя розділилося на «до» та «після» накладання джгутів під час бою. У тридцяти восьми розділах, які автор самоіронічно називає «Маячнею» і нумерує за порядком розгортається складний шлях до прийняття себе після поранень. Попри складні обставини, що стали причиною появи книги, вона не є важкою для сприйняття. Навпаки, іронія, самоіронія, іскрометний гумор часто змусять вас сміятися. Комічне, звісно, повністю не витісняє складні проблеми: автор чесно розповідає про депресії, складнощі в побуті, намагання втриматися від зривів. Проте категорично застерігає утриматися від жалощів. Напевне, це найбільш мотиваційна книга серед комбатантських текстів. До речі, у 2021 році видавництво «ДІПА» видало її продовження «Сім років по тому».

Роман Тамари Горіха Зерня став яскравим авторським дебютом, привернув увагу критиків й літературознавців, отримав ряд вагомих нагород (зокрема Книга року BBC-2019, Шевченківська премія-2022), а наразі перекладений кількома європейськими мовами. Текст розповідає про реалії окупації Донецька 2014 року і про вибір, який мусили врешті зробити його жителі, коли почалася війна. Книга руйнує стереотипи про «не таких» жителів сходу України, показуючи їхню самовіддану боротьбу з окупантами. Емоційна наснаженість, динамічний сюжет, трагічні перипетії — усе це не залишає читача байдужим. Водночас письменниця (за словами Оксани Забужко) створює образ «нової героїні» — сильної, загартованої війною жінки, яка усвідомлено обрала свій шлях у цьому протистоянні й готова йти до кінця, не втрачаючи себе.

Ця збірка є яскравим зразком комбатантської прози, у якій про війну розповідається крізь призму містики та фантастики. Чорний Бог, наскрізний для всіх оповідань образ, що на рівні ремінісценції перегукується з представниками потойбічного пантеону Лавкрафтівських потвор, символічно-метафоричний концепт безодні, яка щоденно збирає жнива, забираючи життя побратимів та нагадуючи про себе могильниками та містичними звістками з потойбіччя — усе це значно додає моторошності оповіданням. Водночас це не заважає збірці бути максимально реалістичною та натуралістичною, адже за словами автора у ній 90% правди.  Перед читачем розгортається відверта розповідь про страшні реалії війни та її наслідки, а всі персонажі-бійці — це справжні побратими Сорда, та й сам він з’являється на сторінках книги.

Ця книга складається з однойменної повісті та ряду оповідань. Якщо Сорд вдається до містико-фантастичних елементів, то Чабала в реалістичну складову художнього тексту вдало вмонтовує детективну та любовну лінії: у декілька епізодів із життя однієї з багатьох бойових позицій на сході України, де воюють бійці Вовченко Сергій (позивний Вовк) та Риженко Олексій (позивний Жора), вплетена життєва таємниця одного з героїв. Від того, ким він виявиться, залежить багато чого. Не менш майстерно автор підтримує напругу й в оповіданнях. Використовуючи відкриті фінали, оману читацьких сподівань, нелінійну оповідь, він створює часто щемку оповідь про різні грані війни.

Роман-щоденник Максима Петренка належить до документалістики. Попри означення «роман» — це спогади, структуровані у вигляді щоденника, які були написані після його повернення з АТО. Основою тексту стало інтернет-листування автора, яке допомагає відтворити чітку хронологію подій, а скорочена графічна форма смайлика-посмішки — дужка — винесена й у назву. Книга дає можливість читачу крізь призму оповіді про, здавалось би, рутинне повсякдення побачити історію дуже важливого екзистенційного вибору життєвого шляху, виважене усвідомлення людиною цього вибору й прийняття подальших наслідків. Ба більше, ця індивідуальна історія символічно розпросторюється на багато інших історій: одночасно з Максимом такий вибір зробили й тисячі захисників, які стали до армійських лав задля збереження держави. Таким чином, книга стає яскравим свідченням нашої доби, у якій міцно переплелися особистий та колективний національний досвіди.

Це розповідь про один із найстрашніших концтаборів, який росіяни влаштували на території колишнього культурницького простору «Ізоляція» в окупованому Донецьку на вулиці Світлий шлях, і який функціонує з 2014 року. Розповідь колишнього полоненого журналіста, котрий вважав своїм обов’язком залишатися в загарбаному місті й інформувати про перебіг подій. Увесь спектр катувань у традиціях радянського НКВД тут спрямований на те, щоб зламати людину і фізично, і, головне, морально. Як вижити в цьому пеклі та зберегти себе? Що робити, щоб навіть за таких умов залишатися людиною? На ці питання можна знайти відповідь у книзі, що на сьогодні перекладена кількома європейськими мовами, а її автор став амбасадором усіх українських полонених.

«Мисливці за градами» — прозовий дебют Андрія Кириченка, знаного доти як майстра поетичного слова. Новели з цієї збірки доречно назвати «прозою поета», адже вони сповнені ліричності, поетичності та метафоричності, хоч і доволі лаконічні. Кожне речення в цих текстах важливе й майстерно виписане, а герої оповідей живі й справжні. Перед очима читача вимальовується своєрідна клаптикова ковдра з різних характерів, ситуацій, причин і наслідків російсько-української війни. Автор змальовує реальну картину воєнних дій, які точаться з 2014 року, занурює в калейдоскоп характерів, окреслює проблеми, з якими стикаються військові, не вдаючись до «тотальної зради» й «всепропальства», та художньо досконало передає реальні події, учасником або свідком яких він був.

Канву сюжету роману складає історія чотирьох дітей, народжених у Донецьку в рік Чорнобильської катастрофи, та їхніх сімей, погляди й долі яких зміняться від 1986-го до початку війни на сході України. Роман допомагає зрозуміти мислення й психологію тих, хто народився та формувався на сході України, складає мапу ментальності різних прошарків радянського та українського Донецька. Авторка майстерно акцентує на важливості мови для самоідентифікації, адже впродовж тексту відбувається перехід з російської на українську відповідно до тих виборів, які роблять герої: хтось із них обере шлях підтримувати й захищати Україну, інші ж стануть на бік Росії чи так званої «ДНР», бути «поза політикою» не випаде нікому.  

Автор — командир вертольота Мі-8 — у дуже іронічній, інколи саркастичній, манері розповідає про найяскравіші моменти служби в армійській авіації, перемежовуючи свій досвід участі в миротворчих місіях в африканських країнах і на теренах українських Донеччини та Луганщини. Попри те, що збірка написана від імені самого військового, а герої — реальні побратими, командири або ті, з ким перетинається Мулік, кожна оповідка має велику художню цінність, адже він майстерно володіє словом, пересипає розповідь метафоричними зворотами, наголошує на важливих деталях та багато жартує. Навіть обсценна лексика, присутня в збірці, окрім реалістичності зображення діалогів, виконує повноцінну художню функцію місткого, влучного та правдивого опису подій.

Дебютна збірка автора, яка складається з 13 оповідань. Вони охоплюють весь період незалежності України й прокладають своєрідний місток між воєнною та довоєнною дійсністю. У центрі оповідей — молодик, для якого світ потребує ще одного поєднання — між службою та цивільним життям. Це спроба віднайдення себе «колишнього», який ще не пережив реалії воєнного часу та не вижив опісля влучання міни. І хоч Пузік усвідомлює неминучість і невідворотність змін, він по клаптиках складає нову дійсність, намагаючись знайти опори в минулому. Його письмо дуже метафоричне, кінематографічне й намацальне. Як художник автор відчуває потребу обрати слова, змішати найтонші відтінки сенсів і нанести їх на папір, наче фарбу на полотно.

Збірка новел, яка народилася в письменника й сценариста з бойовим досвідом війни на сході України опісля початку повномасштабного вторгнення, попри його обіцянку собі більше не писати про війну. У цих історіях Пузік, перш за все, тато, адже з-поміж оповідок про Одесу дев’ятого року війни, спогадів про побратимів та бойові завдання він пише листи своєму п’ятирічному сину Оресту, якого разом із дружиною Іриною змушений був евакуювати. Тексти збірки дуже проникливі й особисті, схожі на «Листи до сина» Василя Стуса, у них Валерій обережно добирає слова, щоб пояснити маленькому сину реалії війни, у час якої той народився й дорослішає. А ще Пузік із кінематографічною майстерністю складає, наче пазл, образи своїх побратимів — живих і загиблих — із різних періодів служби, багато уваги приділяючи філософським і глибоким розмовам із Максимом Кривцовим, який на момент виходу книжки ще був живий.

Сайгон— майстер короткої форми та реалістичного зображення дійсності. Він занурює читача в реалістичні воєнні будні, без пафосу й зайвих прикрас, змушуючи проживати пікові емоційні моменти, які ніколи не зникнуть із пам’яті. Його оповідки, попри бруд, пил, кров та відсутність героїзації, демонструють буденність рядових солдатів, де в гущі найгірших подій народжується справжнє побратимство, а в’їдливий гумор та постійні кпини товаришів по зброї не дають розслабитися та впасти духом. У текстах Сайгона багато обсценної лексики, суржику та натуралізму. Через це виникає враження, ніби читач зі стороннього спостерігача перетворюється на учасника описаних подій, бере участь у неймовірно «живих» і жвавих діалогах піхотинців та своєрідно перепроживає досвід автора.

Роман-подорож, яка триває три доби, під час яких головний герой — місцевий вчитель української мови — пробирається крізь блокпости, розбомблені будинки й переповнені вокзали, щоб врятувати племінника Сашка з інтернату. Про поетичність мови в цьому тексті не йдеться, адже дія важить більше за метафоричні вихиляси, часто Жадан вдається до простих, майже телеграфних речень. Попри це простежується чітка паралель із віршем «Звідки ти, чорна валко, пташина зграя» — на рівні образів, характерів та символів, які перегукуються з біблійною історію та дають ключ до прочитання роману на іншому рівні. Це історія про неможливість ігнорувати війну, коли вона приходить у твій дім і нищить усе довкола, та про зміну світоглядних орієнтирів після переживання пограничного досвіду.

«Герої, херої та не дуже» — воєнно-сатиричний роман чинного військовослужбовця. Попри жорстоку сатиру, текст не позбавлений добродушного гумору. Іронічний образ головного героя — добровольця Шрамка — своєрідна реінкарнація вояка Швейка: як і відомому літературному прототипу, йому властиве постійне базікання на будь-яку тему, а багатий життєвий досвід бійця ніколи не дає тому замовкнути. Проте Шрамко лише на перший погляд здається дурником чи простаком, він — персонаж-резонатор, за допомогою якого авторська сатира спрямовується на дійсність. Шрамко — узагальнений образ, який поєднує риси багатьох українських добровольців, що служать із 2014 року. І якщо Швейк був створений задля ілюстрації дегуманізації та ницості тогочасного суспільства, розвінчання звитяжного ореолу війни в імперській пропаганді, то Шрамко — це властивий українській літературі бурлескний персонаж, за маскою негероїчності якого криється все-таки героїчний чин.

За жанром роман — антивоєнний, бо в його основі — люди, людяність,  радість життя та біль втрат, описані від імені собачати, яке з’явилося на світ під час війни, росте та пізнає світ з усіма його небезпеками та  принадами під звуки вибухів. Цей текст точно розчулить навіть найстійкішого читача, адже Віталій загострює всі події, описані в романі, беззахисністю цуцика, який шукає «свою» людину, а закінчує оповідь на зворушливо-позитивній ноті. Запека правдиво описує життя військових на позиції, поведінку, думки, долі багатьох героїв, які точно мають реальних прототипів. Автор вдається до характерного для нього добродушного гумору, дещо гротескного й гіперболічного, проте який майже ніколи не переходить у сарказм. Жорстокість війни в романі передана через відчуття та сприйняття песиком людей, які трапляються йому на шляху: хтось із них проявляє доброту, стає другом і він їх самовіддано захищає, інші ж — чужинці й вороги, які приносять горе, і цим зайдам готовий дати бій навіть маленький цуцик.

Збірка точно й влучно оповідає про поділ на «до» і «після» мобілізації, на прірву між цивільним та військовим життям, яку доводиться долати всередині, перш за все, безпосередньому учаснику подій, а потім і його близькому оточенню, яке у свій спосіб переживає невідворотність змін та вчиться шукати нові точки дотику й можливості комунікації. Автор занотовує свої спостереження й переживання та усвідомлює, що минуле назавжди залишається позаду, насувається нова реальність на нього, його сімʼю та всіх, хто разом із ним вирушив на навчання, на полігон, а потім у зону АТО. Автор не зосереджується на героїчних битвах, а змальовує повсякденне життя солдата, вміло акцентуючи на деталях. Манера оповіді Чеха водночас щира, дещо груба, пересипана гумором та життєвими історіями, з елементами психологізму й пошуком відповідей на неоднозначні питання.

Автор провів масштабне дослідження історії, культури, міфології, поглядів і думок жителів шести міст Донецької та Луганської областей, щоб сформувати думку про так звану «донбаську ідентичність». Крім дорожніх нотаток, ретельно зафіксованих спостережень, підслуханих розмов, роботи в архіві та дослідження біографій тих, хто залишив слід у історії регіону, у книзі вміщено шість розмов з відомими українцями, які там народилися: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Михед окреслює міські міфологеми — від щоденників Марка Залізняка до героїв із шахтарських легенд — Баби й Шубіна, а також пояснює, який вплив мали бельгійці й інші європейці на розбудову Донеччини та Луганщини.

Працювати над цією книгою Михед почав 24-го лютого 2022 року й завершив за тринадцять місяців. На відміну від «Я змішаю твою кров із вугіллям», де автор був радше дослідником, який проявляв емпатію до героїв, але не переживав описані події, у «Позивному для Йова» дуже багато особистого досвіду, адже будинок у Гостомелі, у якому Олександр проживав із дружиною Оленою, був зруйнований у перші дні повномасштабної війни, а батьки автора провели три тижні в окупації в Бучі. Михед рефлексує над світоглядними змінами українців після 24-го лютого, намагається зрозуміти психологію біженців, осмислити травми, яких завдало психіці перебування в окупації, роздумує над словником війни, переосмисленням культурних і релігійних цінностей, ролі літератури, намагається намацати манеру, у якій варто комунікувати з іншими країнами. Ця книжка також містить чотири інтерв’ю: з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко та літературознавицею і мамою автора Тетяною Михед.