Однорідний ряд неоднорідної поезії: рецензія на збірку «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» Богдана Куценка

Цьогоріч у «Видавництві Старого Лева» з’явилася збірка Богдана Куценка з нелаконічною, втім, вичерпною назвою — «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна». І попри те що книга є дебютом автора, як слушно зазначає Катерина Калитко в передмові до збірки, вона знаменує появу «поета зрілого, цілісного, із власним переконливим, вистояним голосом». Але що цей голос промовляє читачеві? Наскільки він гучний? І які його модуляції при переході від однієї теми до іншої можна простежити?

Починати знайомство зі збіркою варто з назви. У цьому випадку вона змальовує часові маркери життєвого циклу і водночас — окреслює композицію збірки: кожне з шести слів, винесених у назву, позначає один із шести розділів книги. Основа цього циклу — чотири сезони, при тому відлік починається з літа й закінчується весною. Але тут-таки маємо два вкрай важливі для поетики Богдана Куценка джерела, які визначають домінантні образи його віршів, — діти та війна. 

Прикметно, що «війна» затаїлася між «зимою» та «весною» (і цей мотив цілком упізнаваний та зрозумілий: у сучасній українській культурі вже звичними стали образи зими 2022-го, яка триває доти, доки триває війна, і весни 2022-го, яка все ніяк не настане), а «діти» натомість знаходять собі місце між «літом» та «осінню» — цим нетривким, лімінальним, себто межовим у всіх сенсах, періодом; бо ж насправді кінець літа та початок осені — це час, коли дитинство закінчується, коли доводиться дорослішати, коли доводиться забувати про літню невимушеність і згадувати про турботи холодних днів.

Зрештою, так і треба читати збірку Богдана Куценка. Ця книга є спробою охопити саме життя, закуте в шести визначальних феноменах — у літі, дітях, осені, зимі, війні та весні. Та водночас ця збірка нагадує озирання, свідомий і глибокий погляд у минуле, що плавно перетікає в теперішнє. Тому-то у вміщених тут віршах превалює меланхолія, сумовитий і гіркий присмак, як у міцної кави або міцного алкоголю, що від нього на певну мить усе ціпеніє.

Саме це помічаєш у поезії Богдана Куценка найперше — її міцність, шорсткість, яка майже переходить у жорсткість. Особливо це помітно на рівні лексики: у віршах тут повсякчас трапляються слова на кшталт «макдак», «батя», «крузак» чи «вєлік». Тут немає ніякого епатування чи іронізування — навпаки, це відтворювання життя таким, як воно є. Але водночас це не просто мімезис, не сліпе наслідування життя, а радше його перекроювання, чи то пак переплавлювання в еквівалент вірша. Бо ж якщо нас оточують макдаки, баті, крузаки і вєліки — то чому б їм не бути в поезії?

А слова римуються, бо вони римуються, або, як пише сам Богдан Куценко, «слово іде за словом ніби зерно у ясла». А «життя прекрасне коли прекрасне». І бути інакше не може. Такий-от фатум. 

Це корелює з постулатами нової щирості — напряму в мистецтві останніх десятиліть, який існує на противагу всуціль жовчним сучасним творам, котрі підважують саму реальність повсюдною іронією. Натомість твори нової щирості не відсторонені, а навпаки — глибоко занурені в об’єкт свого опису, не намагаються знецінити його, показуюють його справжнім, без іронічної маски. Так і вірші Богдана Куценка не намагаються гратися в поезію чи грати поезію; вони не претензійні, не надмірні — вони просто є, як і ті речі, про які в цих віршах ідеться. 

Але «проста відвертість» цієї поезії аж ніяк не означає її «відвертої простоти». Навпаки — тут не бракує направду сильних образів, які не просто співіснують із «шорсткою» лексикою, а й утворюють спільно з ними цікавий і контрастний сплав. Так, «стомлені ранкові лицарі на макдрайвах» замовляють не тільки «каву з собою», а й «кохання з собою».

Урбанізм Богдана Куценка найліпше демонструє, яку ж позицію він воліє займати як поет — як власник голосу, що свідчить поезією. Вінниця — рідне місто автора — тут часто фігурує як ранковий простір, коли на вулиці люди вже є, але їх ще не так багато, аби бути дезорієнтованим; коли вже світає, але світла ще не так багато, аби бути засліпленим. Відсутність натовпу не відволікає перенавантаженістю, не заважає абсорбувати довколишню дійсність, деталі якої годі помітити при денному світлі. 

Таким чином ранок стає найбільш придатною порою для помічання деталей — і людських, і міських. Це допомагає виокремлювати всі напрочуд дивні, але вкрай промовисті явища, от-як несправний світлофор, що замість фрази «Перехід дозволяється» повторює лише «дозволяється // дозволяється // дозволяється // і більше нічого».

Ще більше таке відчуття доповнює художнє оформлення збірки, виконане Лесею Медвідь, — промовисті чорно-білі сюрреалістичні видива, в яких досить просто впізнати власні емоційні стани.

Богданові Куценку направду притаманний той особливий тип поетичної спостережливості, котрий дозволяє помічати незвичні зв’язки між сутностями звичних речей. Подеколи це породжує концентровану еклектику різноманітних образів, співприсутність яких в одному тексті здається чимось парадоксальним. 

Так, в одному вірші можна відчитати надзвичайно стрімкий потік думки ліричного героя: від екзальтованого прохання зберегти дітей (що, вочевидь, адресоване вищим силам) він переходить до адвокатування дорослих — спершу закоханих, а потім і розлучених; далі ліричний герой згадує загалом про всіх людей, а відтак — про шульгу, якого порівнює з останнім «із усіх // що колись із моря на суходіл // перейшли»; від згадки моря він далі рушає до згадки корабельного щура, з яким порівнює самого себе і якого теж благає зберегти, а з образу корабельного щура вже народжується і образ самого судна. Таким чином за 13 рядків асоціативний ряд поетичних образів подолав шлях від дітей до баркаса, і для збірки Богдана Куценка це не виняткове явище.

З одного боку, відсутність цілісності образної системи значною мірою ускладнює сприйняття тексту. Та це пов’язано з тим, що для Богдана Куценка образ дітей загалом є вкрай продуктивним і, як наслідок, багатовалентним (не дарма ж діти згадані в назві одного з розділів і в назві всієї збірки). Для цієї поезії вони є точкою перетину майбутнього та минулого.

У дітях (представлених переважно в образі сина) ліричні герої часто вбачають самих себе, ностальгуючи за своїм минулим і водночас відчуваючи відповідальність перед ним: чоловік мусить докласти всіх зусиль, аби життя його дитини було щасливим — або принаймні просто було. Тому-то «яблуню садиш під домом для сина», а не для себе. Тому-то «в пилюці віковій лежать твої іще санчата // якими син твій буде мчати», а не ти. Але що далі? А далі «виростивши нас батьки живуть самі».

У такому батьківському самозреченні — чи не найбільшому прояві любові — тамується те, що можна назвати здоровою маскулінністю, — не поверхова й надмірна лірика стереотипного патріархату, що норовиться демонструвати грубу силу й приховувати будь-які емоції, а чесна у своїх емоціях глибинна сила любові, що передусім проявляється в турботі про дітей. Це те, що Катерина Калитко в передмові називає таємними знаннями і вібраціями в голосі, «які хлопчики переймають від своїх татів, а потім передають далі, вже своїм синам».

А голосу у віршах Богдана Куценка справді багато, але цей голос воліє ставити запитання щодо самого себе. Так, в одному вірші ліричний герой розмірковує, «як справді відрізнити голосні // від приголосних як їх відрізнити». Це демонструє процес розпаду мови на її складові частинки, кожна з яких починає жити своїм життям, відокремлено, але самоцінно. То «зима завершує коло немовби сполучник // тобто мови службова частина всередині тебе», то ліричні герої стоять «дурні під небом як знаменник // а хто числівник хто на нас все ділить». Усе це так чи інак корелює з поезією вже згаданої Катерини Калитко, яка у своїх текстах фіксує кризу мови. «Розшаровуються мова й дійсність, ніби олія й вода», — пише поетка в одному з віршів збірки «Люди з дієсловами» (2022).

Так само мова розшаровується і в Богдана Куценка. Найвагомішою причиною цього процесу є, звісно, війна — ще одна домінанта поетики автора, яка винесена в назву і якій присвячено цілий розділ книги. І попри те що саме цей розділ є найбільшим (містить 39 віршів на противагу іншим, кожен з яких складається з близько 20 текстів), у ньому повсякчас відчувається брак слів, якими було б можливо описати війну. Адже ж вона стоїть в опозиції до всього — до літа, дітей, осені, зими та весни, — вона загрожує всьому, є причиною відсутності всього. 

Та ліричні герої Богдана Куценка все-таки обирають говорити. Навіть попри заклик, яким закінчується один з віршів, — «мовчи мовчи мовчи // мовчи мовчи», — вони все одно говорять. І говорять гарно, впевнено, переконливо. Вірші Богдана Куценка направду краще звучать — саме вголос, акустично. Тут добре грає і абсолютна домінація римованості над верлібром, і велика кількість алітерацій або внутрішніх рим, і майже повна відсутність розділових знаків, і навіть парцельованість, рваність речень, початок і кінець яких не збігаються з початком і кінцем рядка, що створює можливість множинного прочитання одних і тих самих слів. Зрештою, навіть тоді, коли цілий каскад образів переповнює вірш так, що він, здається, от-от не витримає напруги, — рима наполегливо продовжує вести і виводити рядок. Не дарма частина з уміщених у збірці текстів існує у музичних версіях, виконаних самим автором у співпраці з українськими музикантами. 

«Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» — це збірка показова, але не остаточна. Показова, бо дає гарну нагоду прислухатися до поетичного голосу Богдана Куценка так, щоб надалі впізнавати його. Не остаточна, бо цей голос іще може багато сказати. Про літо, осінь, зиму та весну. Про дітей та війну. Про Вінницю, маскулінність і нову щирість. Але те, до чого цей голос закликає, лишається незмінним, адже це — «речі прості та незрозумілі // якось триматися // інших тримати».