Мешап проти нудьги. Рецензія на книгу Олексія Деканя «Кайдашева сім’я проти упирів»

Поки ще не дуже далекого 2021 року нарешті сталася нечувана, але давно очікувана подія: хтось посягнув на канонічний (sic!) твір у доробку великого (sic!) українського письменника Івана Нечуя-Левицького, на перлину (sic!) класики (sic!) української літератури — «Кайдашеву сім’ю» (іще мільйон разів sic!). Цим кимось був фантаст Олексій Декань, і він не просто посягнув на повість, що, здається, вже назавжди оселилася в шкільних програмах, — він ще й домішав до неї… зомбі. Ще й так домішав, що аж змусив родину Омелька Кайдаша боротися проти цих апокаліптичних покручів. Так і з’явилася книга «Кайдашева сім’я проти зомбі». Але на тому Декань вирішив не спинятися, тож уже в 2025 році на заміну зомбакам прилетіли на кажанячих крилах вампіри, і розпочався новий етап протистояння найвідомішої в Україні родини із нечистю — «Кайдашева сім’я проти упирів».

Обидві книги Олексія Деканя про Кайдашів — типові приклади мешапу. Нині цей термін дедалі частіше вживають щодо музики: наприклад, одне з улюблених занять сучасних українських диджеїв-мешаперів — поєднувати вокальні партії пісеньки «Смарагдове небо» або чогось із одіозного доробку Шугара з інструменталом інших, часто — цілком несподіваних треків на кшталт шедеврів гурту Radiohead або ж відомих композицій Linkin Park. У результаті виходить настільки абсурдна співприсутність двох підкреслено різних за сутністю треків, що навіженість і дивакуватість самої лише ідеї поєднати їх уже викликає захват. А коли це ще й гармонійно звучить — захват у квадраті.

У контексті ж літератури мешапом називають специфічний жанр, суть якого — та сама, що й у музиці: це гармонійне (наскільки можливо) поєднання елементів двох творів під однією обкладинкою. Це явище відносно нове — мешапи почали з’являтися вже в XXI столітті, передусім — як пародійні романи. Найчастіше вони постають як мікси в різних пропорціях між певним зразком класики з одного боку й трилером чи фентезі-твором — з іншого. Найвідомішим практиком цього літературного коктейлю є Сет Ґрем-Сміт, автор таких класичних мешапів, як «Гордість і упередження і зомбі» (на базі роману Джейн Остін) та «Авраам Лінкольн, мисливець на вампірів» (що спирається на життєпис 16-го президента США). Також прикметними зразками мешапного жанру є книги «Джейн Слеєр» Шеррі Браунінґ Ервін, яка переписала класичний роман Шарлотти Бронте, «Чуття, чуттєвість і гади морські» Бена Вінтерса, який додав до історії Джейн Остін медуз-людожерів і гігантських лобстерів, та багато інших.

Як видно, у мешапах найбільше дістається вікторіанським романам зокрема і літературі XIX століття загалом — саме ці книги мешапери особливо вподобали як фундамент для експериментів. Олексій Декань не відходить від цього правила, але застосовує його на українському ґрунті. Таким чином, його мешап постає із, певно, найбільш читаного нашого прозового твору XIX століття. І йдеться, звісно, про «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького.

У книгах Олексія Деканя постають знайомі нам персонажі в знайомих нам іпостасях; ось тільки ці персонажі й іпостасі — з різних кінців культури. Омелько Кайдаш тут, наприклад, колишній тілоохоронець російського імператора, царевбивця і просто типовий герой типового бойовика; Маруся Кайдашиха — чорношкіра африканська відьма вуду; Мелашка — звіро-людина, що здатна перекидатися на лисицю, а за родинний промисел Кайдаші мають полювання на всіляких потвор з українського бестіарію. Одне слово, виходить епатажно, цікаво і свіжо.

Деканевий (майже Декартовий!) вибір класичного елементу для свого мешап-роману про українську сім’ю мисливців на нечисть цілком собі симптоматичний. З одного боку, ідеться направду про один з найвідоміших і водночас — один із найпридатніших для змін творів у всій українській літературі, бо ж важко з-поміж нашої класики знайти щось більш гнучке, актуальне і вічне, ніж гризотня родини Кайдашів. З іншого боку, це безпечний вибір, адже «Кайдашева сім’я» вже здавна слугує джерелом для численних театральних постановок, мемів та екранізацій, зокрема і сміливих спроб на кшталт серіалу «Спіймати Кайдаша» режисерки Наталки Ворожбит, що вийшов роком раніше за Деканеву «Кайдашеву сім’ю проти зомбі».

Інакше кажучи, в українському культурному просторі вже довгий час існує мовчазна згода з тим, що повість Нечуя-Левицького можна безкарно перекручувати й перекроювати на цілу купу різноманітних інтерпретацій — чого не скажеш, наприклад, щодо творів Тараса Шевченка, посягання на образ якого й досі можуть викликати гостру реакцію, про що свідчить, зокрема, скандал із зірваними виставками художника Олександра Грехова «Квантовий стрибок Шевченка» у 2019 році, де Шевченко був зображений у різних образах — Девіда Бові, Дарта Вейдера тощо. (Хоча задля справедливості варто зазначити, що й із Шевченка потроху знімають мандат недоторканності: у 2020 році з’явився цілком мешапний за своєю природою фільм «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, де Кобзар стає японським самураєм.)

Отже, така вже в Кайдашів доля — жити вічно в нашій культурі й здобуватися на нові й нові реінкарнації. Хоча в сюжетах Олексія Деканя все навпаки: Кайдаші — це якраз ті, хто вбиває всіляких реінкарнованих і вічно живих.

Художній світ Олексія Деканя повен різноманітної нечисті: відьми, перевертні, ба навіть монстри-симбіоти з Марсу, — роботи для вбивць чудовиськ тут не бракує. Але за сюжетом принципове протистояння Кайдашів відбувається тільки з двома видами покручів — із зомбі та упирями. І перші, і другі — це істоти, котрі якимось чином обійшли смерть. Зомбі повстає із мертвих, натомість упир стає мертвим, не вмираючи — і зрештою обидвоє можуть жити (ну, чи принаймні існувати) вічно. Таким чином боротьба Кайдашів набуває виміру метанаративу: це вже не просто протистояння однієї родини із загрозами світу цього — це вперте протистояння людини із порядками, що суперечать самій природі.

Те, що не померло одного разу, зрештою так чи інакше мусить загинути. Місія ж Кайдашів — посприяти цьому й відновити природну гармонію, за якою обходити бар’єр смерті — зась. Інакше кажучи, сім’я Кайдаша, яка в оригінальному творі Нечуя-Левицького втілювала радше руйнування типових родинних патріархальних цінностей у період після скасування кріпацького права (руйнування цієї системи, зокрема, проявляється в тому, що син тут може підняти руку на батька), в інтерпретації Олексія Деканя натомість починає відстоювати людські норми, які нелюди намагаються зруйнувати, — але тепер ці норми не суто соціальні, а загалом природні, світові.

Важливо також те, що в романах Деканя і зомбі, і упирі — це не просто чудовиська, які самі собою вирішили напасти на Кайдашів. Вони натомість постають як інструменти в руках імперії, що розглядає Кайдашів (фігурально і буквально) як найбільшу загрозу для себе. За сюжетом виявиться, що і «чорна криза» (так у світі Деканя називають зомбі-апокаліпсис із першої частини), і нашестя упирів були спланованими актами агресії з боку чільних представників Російської імперії, які хочуть чи то відновити свою гегемонію, чи то помститися за свій крах.

Такий (анти)колоніальний вимір сюжету також пояснює присутність саме зомбі й саме упирів на полі битви. Зомбак — це передусім виходець із масової культури (комікси, серіали, фільми), який водночас є алюзійною критикою на саму масовізацію. Бо що таке зомбі-апокаліпсис? Це домінування стада неспинних і впертих істот, які тільки зовні нагадують людей, але за поведінкою уподібнились до тварин. Головне прагнення зомбі — вкусити вас, перетворити вас на подібну собі істоту й доєднати до своєї когорти. Інакше кажучи, зомбі-апокаліпсис — це коли несвідома тваринність бере гору над свідомою людськістю, коли маса бере гору над індивідуалізмом.

Вампіри натомість втілюють собою принцип елітаризму. Від Брема Стокера з його графом Дракулою і аж до Стефані Маєр з її кланом Калленів — багатіями з вищого класу, — вампіри майже завжди є такими собі аристократами, а аристократи звикли експлуатувати людей з нижчих соціальних щаблів. При тому експлуатувати буквально — використовувати їх як помічників-фамільярів або й просто як їжу.

Таким чином Деканева дилогія про Кайдашів оповідає історію протистояння спершу з масами (зомбі), а потім з елітами (упирями) Російської імперії. При тому зомбі тут мають відверто мілітарний підтекст. У першій частині саги Деканя зомбаки наступають цілою армією зі своїм царем-батюшкою на чолі — а отже, здолати їх означає перемогти імперську військову потугу. Натомість упирі небезпечні не так кількістю, як якістю своєї загрози, адже вампіри — тварюки розумні, ба навіть інтелігентні, з хистом і сентиментом до різного роду мистецтв. Тож не дивує, що головним антагоністом другої частини Кайдашевої саги Деканя є не хто інший, як політичний архітектор імперії з помітним російсько-православним бекґраундом. Перемога над цими упирями — це перемога над культурним впливом імперії та її наративами.

Зрештою, перемога над зомбі й упирями — це ще й просто перемога всього людського. Адже зомбі здебільшого жадають з’їсти ваш мозок — тобто заволодіти вашим розумом, — а вампіри натомість прагнуть з’їсти ваше серце — тобто відібрати ваше єство. І як добре, що в Деканевих книгах Кайдашам вдається зберегти і те, й інше.

У другій частині саги Олексія Деканя — «Кайдашевій сім’ї проти упирів» — лишається направду мало від оригінального твору Нечуя-Левицького. Тут можна відстежити хіба один дотепний сюжетний перегук. В оригінальній повісті міститься частина про паломництво Мелашки до київської лаври, де її запримітив один із ченців і приліз уночі, поки всі спали, аби поцілувати. Тоді його домагання скінчилося комічним випадком: у темряві він переплутав людей і замість Мелашки поцілував бабу Палажку (хоча, звісно, це не скасовує самого факту насильства: чернець «держав її за руки, придушивши їх, ніби залізом, до землі», поки «в неї на лиці плуталась страшна борода», а «повні губи так цілували її, що губи аж пристали до зубів»). 

Ще більше цей випадок погіршує те, що, як пише Нечуй-Левицький, після повернення до Семигір по своїх кількаденних київських авантюрах, «через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина». Тобто станом на момент домагання, хай навіть тільки запланованого, Мелашка була помітно вагітна, а отже, той чернець із лаври — не лише грішник і насильник, а й заледве не маніяк, що готовий скористатися беззахисним станом жінки на пізньому терміні вагітності.

Натомість у «Кайдашевій сім’ї проти упирів» Мелашка рушає в один із київських монастирів зовсім не на прощу — разом із ватагою мисливців на нечисть вона вистежує вампіра, який «перевдягався у ченця і нападав здебільшого на жінок-паломниць, які відвідували столицю», обдаровуючи їх «смертельним поцілунком своїх гострих, як леза, іклів». Тобто там, де в оригіналі Мелашка була в позиції жертви, Олексій Декань дає їй можливість поквитатися зі своїм насильником. Така-от антиклерикальна гендерна інверсія.

Поза цим у книзі Олексія Деканя немає майже нічого, що лишилося б від оригінальної повісті. Частина Нечуєвих персонажів зникла ще в ранішій «Кайдашевій сім’ї проти зомбі» (та це зовсім не означає, що вони безповоротно згинули), натомість їм на заміну прийшли нові, суто Деканеві герої; місце дії цього твору теж відрізняється від оригіналу, бо ж у Деканя Кайдаші дійшли аж до Мукачева й Скель Довбуша; конфлікти в цьому мешапі, що зрозуміло, також суттєво інші. Ба навіть характерний реалістичний стиль письма Нечуя-Левицького із «язиком сільської баби» і «одкидом правдивої, реальної жизни» тут ігнорований. (Ех, якби ж то всі баби мали такий язик, як у мешапах Олексія Деканя!)

І це підводить до основної думки про «Кайдашеву сім’ю проти упирів»: це не так мешап на Івана Нечуя-Левицького, як авторська книга Олексія Деканя. І це направду добре, оскільки демонструє, що ще з «Кайдашевої сім’ї проти зомбі» авторові вдалося вразити своїх читачів і закохати їх у саму ідею такої інтерпретації Кайдашів — аж так, що читачі шалено прагнуть продовження. Ростислав Семків у стосунку до творчості Олексія Деканя висновує: поява мешапів «є свідченням, що наша література набуває повноти». І ця повнота тим паче відчувається тоді, коли, здавалося б, шалена ідея перевдягнути Кайдашів у мисливців на нечисть здобуває таку прихильність і (що важливо) свій сиквел. У цьому сенсі «Кайдашева сім’я проти упирів» є направду знаковим твором: ця книга показує, що жанр мешапу в нас настільки продуктивний, живучий і затребуваний, що здатен майже повністю відірватися від першотексту й витворювати власний самобутній світ.

Одне слово, Кайдашам пощастило з Олексієм Деканем, бо завдяки йому Кайдаші досі живуть. Хай живуть Кайдаші!

1. Якщо першими принциповими ворогами Кайдашів у сазі Олексія Деканя були зомбі, а другими — упирі, то хто з українського бестіарію потенційно може кинути Кайдашам наступний виклик?
2. Книги Олексія Деканя є прикладом активного використання евфемізмів на позначення росіян у часи війни. Ми вже звикли до окреслень цього народу як зомбі, ординців чи орків. Чи є ця дегуманізація позитивним явищем? Чи навпаки, потрібно називати зло своїми іменами, а не шукати для цього символічних образів?
3. «Кайдашева сім’я проти упирів» — книга із надзвичайно високою динамікою подій, і це свідчить про те, що головна мета цього твору — вразити свого читача. А чи можливий жанр мешапу без цього складника? Чи може мешап не епатувати, а детально прописувати художній світ?
4. Чому мешапери здебільшого обирають для переписування твори XIX століття? Чим це зумовлено?
5. Які ще тексти з української літератури могли б стати продуктивним джерелом для потенційного мешапу?
6. «Кайдашева сім’я проти упирів» порушує питання расизму в українському суспільстві: так, Марічка, онука Марусі, зазнає знущань через чорний колір своєї шкіри; Карпо ж, говорячи про Ван Гелсінга, підкреслює, що той не англієць, а саме ірландець. Водночас Олексій Декань не цурається використовувати етнічні стереотипи у своєму творі, а тому шинкар села Семигори неодмінно буде тут єврейського походження. То як можна оцінювати расову прогресивність цієї книги?
7. Чи можна сказати, що Деканева дилогія про Кайдашів доволі критична щодо представників церковного стану і загалом релігії?
8. Хто, на вашу думку, небезпечніший — зомбі чи таки упирі?
9. Чи можливо популяризувати класичну літературу шляхом витворення з неї мешапів? Чи спонукає прочитання мешапу до перечитування першотексту?
10. У «Кайдашевій сім’ї проти упирів» по обидва боки конфлікту дуже багато дієвих та ефектних жіночих образів. Чи можна застосувати до цього твору феміністичну критику?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.