10 думок тернопільських поетів та засновників бренду «Сумна Вівця» Івана Поливоди та Романа Воробйова

Тернопільський  бренд «Сумна Вівця» існує з 2018 року і виготовляє листівки, закладинки, планівники, унікальні мальовки й екоторби з оригінальними підписами та дизайном. За ці роки «Сумна Вівця» сильно виросла: збільшила кількість закладинок із десятка до понад сто, кілька разів перевидала удосконалений «Суперпланівник», створила «Серйозний планівник» та продовжує вигадувати нові і нові мальовки для знайомства зі світовим та українським мистецтвом. Віднедавна «Сумна Вівця» ще й видавництво, яке спеціалізується на поезії. Заснували бренд Роман Воробйов, Іван Поливода та Костянтин Ковалок.  

Ми поговорили із Іваном та Романом про Тернопіль та його митців, їхню творчість та розвиток бренду.

Іван Поливода: Я з Золотого Потоку Бучацького району, приїхав до Тернополя на навчання у 2012 році, й відтоді я тут — знайшов свою тусовку, почав з ними ходити, розважатися. Це була дуже дивна історія, тому що я подавався в кілька універів, бо хотів потрапити на бюджет. І в останній момент, коли вже подав документи до Тернопільського ТНЕУ, бо я ніде більше не проходив, мені зателефонували з «Львівської політехніки» і сказали, що все нормально, ти проходиш до нас. Але я відмовився і залишився в Тернополі. Дуже радий, що так вийшло, бо, можливо, «Сумна Вівця» тоді і не існувала б. Або існувала… І ось, 12 років я тут, нічого собі.

Роман Воробйов: Я переїхав у Тернопіль у 2000 році з батьками з Волині. Тобто й досі перебуваю в межах Галицько-Волинського князівства. Також вступив в педагогічний в Тернополі, хоча насправді планував навчатися в КНУ імені Шевченка. Але у 2010 році була підстава, що зарахування в Тернополі відбувалося швидше, аніж у Києві. От я і думаю: «дідько, зараз тут пропущу, не підтверджу, а там не пройду — опинюся в скрутному становищі. Піду в Тернопільський на філологію — там читати треба, а я читати люблю, тож, вважай, половину зроблено». Пізніше дізнався, що проходив і в Шевченка, але документи вже були в педагогічному. І це добре, Тернопіль — хороше місто. 

Мені було нудно просто вчитися, тому шукав якісь креативні тусовки і так втрапив до збіговиська поетів і поеток. Вони сказали, що я нормальний і буду тепер з ними. Одного разу, коли організовували читання, мій друг Юрко Матевощук познайомив нас з Іваном. Виходить, нас обʼєднала література та вірші. Костя сам з Тернополя, він корінний, ми познайомилися з ним приблизно в той самий період.

Іван: У Тернополі доволі спокійно і всі одне одного знають, утворюється тісна тусовка, в якій тебе приймають. Для мене в Тернополі дуже важать люди: у комфортному середовищі хочеться створювати щось нове і долучатися до класних ініціатив. Але саме в творчості Тернопіль як місто не має значення для мене.

Роман: Особисто я дуже люблю Тернопіль, і це проявляється у моїй творчості. У певний момент мені навіть хотілося працювати над створенням бренду Тернополя: це ідея озерності, стихійності. Прикро, що великою мірою епіцентри культурних подій залишаються у Львові та інших містах. Тернопіль жив і продовжує жити в тіні «львівського культурного центру». Хоч насправді тут доволі просто щось організовувати, а люди майже напевне відвідають ці події. 

Тут комфортно та затишно жити. Можна було поїхати, наприклад, у Львів і там вливатися в тусовки, комусь доводити, що ти новий львівський поет тощо. Але навіщо? У Тернополі і так все було: своя школа, літературні студії. Тут ти вже маєш місто за спиною, тож просто залишайся і роби, як любить казати Костя. Однодумців також не бракує, хоча й залишається все менше.

Роман: У 2010–—2015 роках я та кілька друзів із тусовки намагалися впроваджувати озерну ідеологію, де б тернополяни були озерними жителями. На ідею надихнув Станіславський феномен, бо центр тодішнього літературного процесу був у Києві, а потім з Івано-Франківська прийшли Юрій Андрухович, Тарас Прохасько… Всі казали: ой, прямо з провінції. 

Це показує, що не потрібно бути в епіцентрі, аби творити, а Тернопіль —  чудове місце для творчості: озеро (завжди дратувало, коли його називали ставом, бо для мене став — це невелике болото десь в селі), спокій, природа. 

Костя, наш друг і ще один співзасновник «Сумної Вівці», завжди казав, що Львів став столицею української кави чи шоколаду тому, що вони так вирішили. Адже там немає плантацій, на яких би цю каву чи какао-боби вирощували і збирали. Вони імпортують і роблять хорошу рекламу та маркетинг, який працює. А Тернопіль — столиця чого? Озера!

Іван: Для мене Тернопіль асоціюється з поетом Юрком Завадським. Хотілося б, аби кожен знав про нього, адже як автор він неймовірний. На мою думку, він зараз націлений на Польщу: перекладає й популяризує її літературу в нас. Його остання збірка «Вільна людина не народилася» українською вийшла вперше вже після польського видання. 

Крім цього, Юрко як видавець зробив доволі багато для популяризації літератури інших країн: австралійських, норвезьких, шведських авторів, а фахових перекладачів із цих мов у нас не так багато. До того ж Юрко налагоджує культурний діалог між цими країнами, адже під час перекладів та видання книг у власному видавництві «Крок» підтримує особистий контакт з авторами, що дуже цінно для України зараз.

Роман: Я б сказав про іншого поета — Матевощука Юрка, тому що він робить дуже багато для Тернополя, Мистецький фестиваль «Ї» зокрема. Він запрошував і привозив всіх учасників, збирав команду, складав програми. Дбав за це і розвивав фестиваль роками.

Роман: Я потрапив до команди пʼятого фестивалю «Ї» через Юру Матевощука, який сказав, що треба допомогти з дизайном, щось красиве намалювати, може, з організацією допомогти. А я така людина: без проблем, робимо, а розбиратися, що і як, уже потім. Костя Ковалок також долучився до організації на наступних фестивалях.

Час перед фестивалем «Ї» — це завжди найбільш стресові тижні року. Наприкінці кожного фестивалю я думав: «Нащо мені це все? Нащо?» Була історія, коли на шостому чи на сьомому фестивалі повертався додому котрогось дня, сів на лавку і заснув. Я тоді просто не дійшов додому. 

Чому зараз «Ї» на стопі? Зараз фестиваль не проводиться насамперед через те, що Юрко Матевощук пішов, а він був головним ініціатором та директором і штовхав все і всіх. Команда нині дуже розпорошена, у ній не залишилося лідера, а без нього можемо говорити лише про стан паузи, у якому «Ї» останні кілька років

Іван: Так, поки що ідея зберігається. Але без Юрка, який прийде і скаже: «Давайте робити», нічого не відбудеться, мені здається. Ми самі вже думали про те, щоб зробити фестиваль «Для Сумної» від нашого бренду, але поки ця ідея радше минуща і нереалістична.

Іван: Я досі вважаю себе фотографом, хоча фотографую мало: переважно предметку і переважно для «Сумної Вівці». Я прийшов до цього ще в дитинстві, коли мені показали першу плівкову камеру. Малим ходив у походи, а чоловік, який водив нас, фотографував і потім роздавав знімки на згадку. І я подумав: «Вау, клас! Що це таке?» Мені подобалися картки, зображення, яка на вигляд камера, обʼєктив. Раніше я багато знімав, переважно чоловічі портрети у проєкті «100 чоловіків»: Ігоря Калинця, Тараса Прохаська, Раяна Ван Вінкла. 

Мені подобається розповідати історії. Роблячи фото, я не відчуваю тут жодних обмежень ні в темі, ні в тому, як можна це реалізувати.

Чи я художник — не знаю. Тому що почав малювати не тому, що хотів. Це був радше компроміс між тим, що ти не можеш фотографувати на вулиці людей чи будівлі, бо це викликає багато запитань, а відповіді «просто для себе» недостатньо, і писати також не можеш, бо сказати нічого. Тобто малювання — це компроміс для вираження емоцій і почуттів, які зараз переживаю. Тепер я думаю на картинах. 

Та все ж вважаю себе більше фотографом, поетом і видавцем: я люблю папір, вибирати його, створювати нові цікаві речі з якісного паперу, якого приємно торкатися. 

Роман: Нам великою мірою пощастило працювати в креативній індустрії. І заробляти на творчості у її найширшому розумінні, а потім ці ж гроші вкладати у творчість, аби множити її й далі. 

Я, як людина, яка попрацювала достатньо років в корпоративних ієрархіях та індустріях, розумію наскільки цінно насолоджуватися роботою, з усіма мінусами, з усіма виснажливими подіями, водночас розуміючи, що вона є цеглинкою загального пласта української культури.

Щодо поезії, то для мене це певний терапевтичний процес, коли автор намагається трансформувати, відтворити, усвідомити, засвоїти свої враження від реальності й зрозуміти себе у ній. І це розуміння відтворюється в поетичній формі. Ти усвідомлюєш, що це найкращий спосіб поділитися власним баченням із людьми. Поезія для мене — це комунікація в широкому розумінні.

Іван: На певному етапі свого життя я працював в книгарні «Є» — мені подобалося працювати з книгами, але відчувався застій, хотілося рухатися і рости далі. Прийшла ідея, що можна виготовляти листівки: бюджет невеликий та й загалом для них не потрібно особливе обладнання чи щось подібне. Я прийшов із цим до Романа — він саме працював у якійсь IT-компанії, ми про це поговорили, але ні до чого не дійшли.

Повернулися до ідеї з листівками пізніше. Разом із Костею, працюючи над фестивалем «Ї», зробили для продажу на локації, де він відбувався, з десяток різних дизайнів листівок по 10 штук кожен. І зрозуміли, що можемо з цим рухатися далі.

Роман: Ми починали з листівок — хотіли робити їх незвичайними і якісними, бо тоді на ринку було багато поганих. Концепт листівки — сумний, тому що ти ведеш односторонню комунікацію на відстані з людиною, якій не можеш сказати про свої почуття особисто. Але водночас це весело, тому що можливість сказати щось, хай навіть на папері, залишається. Листівка — це інтимний жест, який вимагає  зусиль і цінується через це значно більше за смайлик, надісланий у месенджері. Ми хотіли і створили листівки, що знають відстані.

Роман: Ми видаємо поезію, а в Україні немає прибуткових історій з поезією, мені здається. Хто заробляє на поезії? Іздрик, Сергій Жадан, можливо ще Іван Малкович та його видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Можливо, це трішки голослівно, може, хтось і заробляє, але, пишучи вірші, рано чи пізно ти усвідомлюєш, що у нас не звикли платити за поезію, купувати її. Тому наше рішення видавати поезію через «Сумну Вівцю» залишається творчістю заради творчості. Ми робимо це для себе, без комерційних претензій: для нас кожна книжка поезії — це не прибуткова історія. 

Кожного разу на одному з етапів підготовки книги я починаю думати, чи справді воно того варте. Наприклад, якщо подивитися книжку будь-якого видавництва, в ній є перелік людей, що працювали над нею: редактор, технічний редактор, дизайнер, верстальник, коректор… А в нас це троє людей і хтось зі знайомих, кого просимо відредагувати текст. Але нам це подобається — подобається бути видавництвом. 

Іван: Ми видали Юрка Завадського «Вільна людина не народилася». Спершу він не дуже хотів її видавати, але після того, як ми озвучили ідею оформлення та верстки, погодився. Найважливішим було те, що кожна книга унікальна: із відбитком його руки, кожного разу проставленим особисто. 

Так само видавали поезію Ростика Кузика — бо вона хороша і нам сподобалася. Його поезія дуже схожа на мою: досить похмура і сентиментальна. 

Видавати суто поезію просто. Чому? Тому що пропозицій дуже багато: кожен поет хоче видатись і мати книжку. Тому в цілому, якщо ти хочеш видавати поезію, то можеш видавати швидко і багато, проте складність у тому, аби робити ці книги красивими і привабливими для читачів.

А надходить неймовірна кількість рукописів та синопсисів. Ми все перечитуємо: спочатку я, тоді, якщо мені сподобалося, передаю Роману та Кості, тоді разом ухвалюємо фінальне рішення.

Ми хочемо видавати більше, але нам дуже важить враження від текстів, які отримуємо: «Сумна Вівця» хоче видавати те, що їй подобається передусім. Адже процес видання книги складний і багаторівневий: реклама, презентація, книги, банери — і це лише те, що не стосується друку безпосередньо.

Іван: Я знаю дуже багатьох людей, які раніше входили до літературної студії «87», зараз про них нічого не чутно. Наразі в Тернополі є літературний клуб «Акація» — це молоді люди, які пишуть вірші, читають їх на сцені й дуже один одного підтримують.

Роман: Складно аналізувати літературний процес, перебуваючи всередині, складно сказати, куди він рухається, коли ти дотичний до цього процесу. 

«87» — це була віха, яка більше не повернеться. Люди, які там були, долучалися до літературного процесу, бо їм це подобалося, вони хотіли вдосконалюватися і ставати кращими, не думаючи про популярність чи гонорари. Нас цікавила думка одне одного про те, що ми писали. Читання, які організовувалися, були більше для того, аби навчитися декламувати краще, ділитися творчістю з людьми. 

Можливо, єдиною помилкою, яку ми тоді зробили, і усвідомив я це вже після участі в організації фестивалю «Ї», було нехтування можливістю заробляти. Це завжди повторює Костя Ковалок, він наше раціональне зерно в цьому творчому безладі. Адже коли дорослість починає вибивати двері, люди жертвують своїми хобі та зацікавленнями, які не монетизуються. 

Чи лишився спадок студії «87»? Мабуть, так, він зберігся через тих людей, які ходили на читання і чули, що там відбувалося. Зараз студії виникають і розпадаються, вони є чимось проміжним і непостійним, але вони існують, в тому числі завдяки традиції, яку продовжила свого часу «87».

Іван: У цілому все не так погано, як люди розповідають. Часто розмови про початок повномасштабного вторгнення дуже емоційні, бо люди пригадують, як усе було до війни: бізнес, продажі, працівники, настрій на виробництві і проблеми, які виникали. А людська природа бажає більшого, хоче розвиватися та примножувати здобутки, і це абсолютно нормально.

«Сумній Вівці» пощастило: з приміщенням, яке ми зараз винаймаємо як офіс, розташуванням у відносно безпечному місті, витратами на виробництво, які зросли не так сильно. 

Звісно, продажі скоротилися, дуже багато людей виїхало, а ті, хто залишився, формують власний бюджет таким чином, аби забезпечувати свої потреби і підтримувати армію насамперед. Проте ми їх розуміємо, бо теж залишаємося тут. Ми розуміємо, що по-іншому зараз не буде. Буде складно ще протягом тривалого часу, але треба продовжувати. Ми не можемо залишити бренд і просто сказати: «Ну все, нічого не виходить, я не працюватиму». Поки можемо щось робити — ми робимо.