З 1 по 16 березня в Українському домі триває виставка «Випадкові події» про роль жінок в інноваціях і мистецтві. 10 українських мисткинь і 10 науковиць об’єдналися, щоб дослідити гендерну рівність, зв’язки та взаємодію науки й мистецтва, переосмислити внесок жінок у ці сфери.
Від ідеї влітку 2024 року, трьох місяців роботи з грудня по лютий і нарешті до відкриття в березні 2025. 160 заявок, серед яких кураторки (Катя Тейлор, Оксана Баршинова, Тетяна Жмурко, Дарина Якимова) вибрали 20 жінок, які працюють на межі мистецтва, технологій, психології, екології та соціальних ініціатив. Усі учасниці з різних сфер та з різною експертизою, тож і інсталяції максимально відрізняються одна від одної: від грибниці й роботів до кімнати гніву та подолання травм. Ініціатива спрямована на підтримку творчості й досліджень жінок, які живуть і працюють в Україні. Перед початком роботи безпосередньо над об’єктами організатори проводили артлабораторію, щоб стався цей метч.
«Лабораторія була ключовою, там учасниці познайомились. Ми створили надихаючий, творчий простір, де інноваторки й мисткині могли розслабитися і проявитися, озвучити ідеї, які їм спали на думку, без критики, навіть якщо вони здаються фантастичними. Жінки мали почуватися добре для того, щоб створювати. Це був динамічний процес, який завдяки фасилітаторці Тамарі Сухенко став продуктивним і започаткував життєздатні проєкти», — коментує кураторка Катя Тейлор.
Жінки сформували пари — інноваторка і мисткиня — на основі спільних тем та інтересів. Таким чином, проєкт був спрямований не лише на створення унікальних інсталяцій, а й на взаємодію та діалог, обмін ідеями й особисте зростання.
Так переплелися, на перший погляд, непоєднувані індустрії. Мультидисциплінарні проєкти нині стають дедалі популярнішими, бо вони розширюють межі нашого сприйняття інформації. Найголовніше не те, що ви побачите, а те, що відчуєте. Наука має в своєму арсеналі чіткі факти й терміни, а мистецтво переосмислює нашу буденність, звертається до емоцій і підсвідомого. Коли вони поєднуються, мистецтво показує те, на що у науки не вистачає слів, а наука втілює те, на що в мистецтва бракує ресурсів.
«Наукові спільноти здебільшого закриті, немає обміну інформації, майже немає взаємодії. Хоча за кордоном популярно обмінюватися ресурсами, досвідом, ідеями, тому мені дуже імпонує ідея проєкту і те, як це втілилось», — каже біологиня, співавторка «Горизонтальних зв’язків» Аліса Атаманчук.
Виставка складається з двох частин: ретроспективної та самої лабораторії. У першій представлені роботи й дослідження 23 героїнь із мистецької та наукової сфер від 1900 року і до сьогодення. Натомість лабораторія — це результат того, за що боролися жінки в минулому, сміливе, експериментальне, щире мистецтво в поєднанні з наукою, яке не боїться говорити про важливе, виражати емоції й виборювати своє. Тож пропонуємо заглибитися в емоції «Випадкових подій».
Від гніву до зцілення, від пошуку себе до створення
Порушувати питання прав та проблем жінок неможливо без звернення до емоцій, тілесності, прийняття і дослідження себе. Ми звикли притлумлювати свої почуття, ставити в пріоритет «зобов’язання», а не наш стан. Рефлексію на тему, а також підґрунтя для пошуку причин представляють інсталяції «Кімната гніву» Олександри Клод і Алли Петренко-Лисак, «Оаза» Катерини Шиман та Дарини Фес, «Своя кімната» Марії Леоненко та Настасі Клен, «Cucuteni: Відродження» Дар’ї Зименко і Тетяни Зубченко.
«Кімната гніву» — це справді кімната для гніву: його вибуху та згасання, але передусім — рефлексії. В суспільстві традиційно вважається, що гнів притаманний чоловікам як вияв мужності, а в жінок це просто істерика. Ці «необдумані та непотрібні» емоції придушували поколіннями. Тому на вході до кімнати — портрет дівчини початку XX століття з непроникним виразом обличчя. Що ж ховається всередині неї насправді? Екран з відео биття посуду авторкою, Олександрою Клод, навушники з аудіорозповідями, на що гніваються жінки з науки і мистецтва (а там як глобальні проблеми, так і особисті), блокнот та папірці, на яких можна написати, що бісить саме вас. Також біля кімнати є груша, біла та пухнаста, яку радше хочеться обійняти, а не бити, але, з іншого боку, вона ж для биття і створена.
«Насамперед ми хотіли, щоб відвідувачі подумали про гнів. По-друге, викликати думку про те, що це не одновимірна, плоска емоція. Неправильно, коли його розглядають як абсолютний негатив, це частина зцілення», — зазначає соціальна антропологиня Алла Петренко-Лисак.
Емоцій торкається і проєкт «Оаза». Великий прозорий купол та приємні звуки в навушниках створюють атмосферу спокою і прихистку. Кожен має віддатися своїм бажанням і фантазії: пограти на уявній арфі, пройтися босоніж і відчути на дотик травичку, послухати спів місцевих пташок, почути річку, розкинути руки й уявити безмежний простір, відчути себе в ньому, доторкнутися. Всередині цього «прихистку» ви наодинці з собою, голоси птахів, шерхіт і мелодії викликають тільки цікавість, бажання поринути в цей світ та його безтурботність. Цього всього немає насправді, але картинка в голові й тактильні відчуття такі реальні.
«Це про цінність нематеріального і важливість зберегти оцю чутливість, знайти свій прихисток. У такі важкі часи ми постійно живемо в напрузі, а тут ми пропонуємо переміститися в спокійний простір. У кожного буде своя галявина. Спогади, які виринають, — оце важливо», — коментує медіахудожниця Дарина Фес.
Про прихисток нам розповідає і «Своя кімната». Тут можна робити буквально будь-що: ліпити, вирізати, конструювати, читати, розмальовувати стіни, влаштовувати безлад, та хоч спати — усе, щоб було комфортно. А краще — створити власний простір. Вибрати ідею, надихнутись прикладами і збудувати щось своє, маленьке чи велике, складне чи просте, але надзвичайно цінне. Не просто прийняти цю думку, а сформувати прототип, щоб почати щось робити не тільки в мріях. Окреслити свій всесвіт, зрозуміти не тільки, як його не втратити, а ще й покращити.
«Кожній жінці потрібен особистий простір для того, щоб почути власний голос, реалізуватися. І якщо в них його немає, то тут вони можуть його створити і взяти з собою. Це не обов’язково має бути кімната — можливо, це прогулянка в лісі. Треба зупинитись і подумати, як ви можете виділити цей простір уже сьогодні, не чекаючи, коли заробите мільйон доларів, купите квартиру, і от тоді…», — розповідає фахівчиня з соціальних інновацій та сервіс-дизайну Настася Клен.
А ці емоції неприємні та болючі, але в цьому і ключ до зцілення: «Cucuteni: Відродження» показує весь цикл переживання травми. Коли ми не можемо позбутися травм, то здатні приймати їх і звикати жити з ними. Бо такий наш усвідомлений вибір зараз. Тоді як анімація показує, що станеться, якщо ці емоції та стани не придушувати, а прожити. У центрі — образ прадавньої матері (палеолітичної Венери), джерело сили й трансформації, з якого можна черпати сили, коли їх не залишилось, натхнення, коли воно затьмарене зневірою, небажанням та апатією.
Далі з’являється діаграма Вороного, точки та лінії, схожі на соти. Кожна клітинка — інша травма. Усі разом вони утворюють, здається, нероздільну сітку. Та вона здатна до зцілення. Шлях не буде легким, та в кінці розквітає щось — щось нове, цілюще, міцне і щасливе. Нові щасливі ви. Розуміння, що це справді відбувається з вами. У поєднанні з рокітливими звуками створюється ефект гіпнозу, коли в голові тисячі думок, очі тільки на «екрані», а вуха майже не вловлюють навколишній шум.
Екологія, пам’ять, внутрішній світ і безліч інших історій
«Великі глобальні проблеми людства та особисті проблеми в артоб’єктах, як і в житті кожного з нас, існують одночасно. Ми створюємо те, що відгукується жінкам тут і зараз і не робимо рейтинг, про що більш або менш важливо говорити. У нас є персональне емоційне життя, а є соціальне. Це невіддільно як у реальності, так і в проєкті», — кураторка Катя Тейлор.
Так, усі інсталяції, окрім загальної ідеї виставки, розповідають ще й свої історії, різні, та дуже важливі як для авторок, так і для суспільства. Більше про екологію, науку, пермакультуру й багато іншого розповідають роботи «Горизонтальні зв’язки» Альони Кузнєцової та Аліси Атаманчук, «Імпульс» Катерини Тимошенко й Ольги Зоти, «Ми живемо в системі Проксима Центавра» Євгенії Лаптій та Олени Компанієць, «Гіркий з яскравим присмаком металу» Євгенії Григор’ян і Катерини Шаванової, «Невидима сила» Тетяни Чучко та Марини Левченко, «berceus кару» Софії Брем і Лєри Полянськової.
«Горизонтальні зв’язки» — це власноруч вирощена грибниця й інсталяція з міцелію. У природі міцелій — мережа без центра, але з безліччю зв’язків. А в суспільстві взаємовідносини — лінійні й ієрархічні. Авторки міркують над утопією, де всі рівні, вільно обмінюються досвідом і не змагаються, а об’єднуються. Ми можемо спостерігати за життям такої системи хоча б у пробірках: протягом виставки гриби будуть розростатися, розвиватися, а можливо, заполонять увесь виділений простір.
А «Гіркий з яскравим присмаком металу» розповідає, навпаки, про антиутопію, але, на жаль, це вже наша реальність. Чорнобиліт, радіоактивний мінерал, який існує тільки в зруйнованому четвертому реакторі ЧАЕС, велика інсталяція посередині. Вона оточена сімома стовпами, які символізують компоненти ядерної безпеки: зв’язок, персонал, моніторинг, цілісність, дорога, зовнішня підтримка, безпека. Наша країна пережила чи не всі можливі ядерні лиха і далі переживає, але лиш продовжує накопичувати знання, які здобуваються через катастрофи.
«В Україні нині не дотримуються ядерної безпеки і цих семи стовпів на жодній з електростанцій. Таким чином ми хотіли показати вразливість країни за наших часів. Ядерна енергія ні добра, ні погана, вона просто є. Попри весь технологічний прогрес ми маємо дотримуватися правил безпеки і розуміти, що дії людини можуть бути страшнішими за будь-які винаходи», — коментує мисткиня Євгенія Григор’ян.
«Імпульс» — роботизована квітка, розписана петриківським розписом. Три бутони, як три покоління жінок, сягають корінням глибоко вниз. Такі гарні, але нерухомі. Допоки ви не натиснете на кнопку — і вони оживуть, розквітнуть. Ми відразу помітили їхню зовнішню красу, але не потенціал. Це ж усе, що хоче бачити в жінках суспільство? А квітка чекає на імпульс, щоб розкритися, проявити свою силу й реалізувати всі можливості.
Про внутрішній світ і інсталяція «Невидима сила». Дві антропоморфні фігури, створені з мікроорганізмів бокаші, дуже цінних для природи і людини. Ми не бачимо їх, та вони існують і дають користь. Усередині жінки багато невидимого та непомітного, але ж це виявляється в наслідках її дій. Те, що вона створює, про кого піклується, що підживлює. Поряд є насіння, яке можна забрати і посадити, удобрити, продовжити і дати життя. Це про зв’язок людини і природи, не руйнувати, а відновлювати, вирощувати і ділитися надлишком.
Про два різні погляди на наше існування в світі та серед людей розказують «berceus кару» й «Ми живемо в системі Проксима Центавра». Перша — про реальні міста, в яких ми живемо. Софія Брем працює з урбаністикою і темою (без)бар’єрності, а Лєра Полянськова — з тілесністю та аудіомистецтвом. Тож вони поєднали це у втілення незручного міста: для автомобілістів і пішоходів, батьків із візочками та дітьми, людей з обмеженими можливостями. Інсталяції поєднали в собі візуальну частину з колажами рентгенів тіла й проблемними місцями інфраструктури та аудіо — гуркітливі звуки, в яких кожен розпізнає повсякденні міські шуми.
«Ми взяли як лейтмотив людину в місті. Якщо ви послухаєте аудіо, почуєте, як людина постійно переміщується в різних просторах. Звук кроків сходами — метафора самотності і незахищеності. Але реальні накладені звуки — ті, з якими ми стикаємося в буденності постійно. Наприклад, різання моркви. Для когось це може бути простим і банальним, а для когось відімкнути замок або потягнути на себе важкі металеві двері — це справжній виклик. Назва інсталяції — з вірша “Місто” Михайля Семенка. Й іронія в тому, що оспівування футуристами міста починалась як оспівування, а закінчилося трагедією», — розповідає художниця Лєра Полянськова.
А «Ми живемо в системі Проксима Центавра» — це стан свідомості та погляд, які, напевно, всі українці хотіли б знову відчути. Система Проксима Центавра розташована на відстані приблизно чотирьох світлових років від Землі. Тож, перемістившись туди, ми бачили б Землю чотирирічної давнини. Але така мрія втілюється крізь призму нашої реальності, бо вже неможливо позбутися її впливу на кожного з нас. На обох об’єктах — фото, на які накладено теперішнє зоряне небо. На першому — дно Каховського водосховища в селі Стара Осокорівка Херсонської області, рідному для Олени Компанієць, на другому — ворота будинку, уражені осколками від ракети на Харківщині в селі Черкаські Тишки, рідному для Євгенії Лаптій. І ці два стани існують у нас одночасно: ностальгія і страх та пам’ять про пережите, але глибоко всередині ми всі в системі Проксима Центавра.
Глядачі й глядачки чи учасники й учасниці?
Деякі з інсталяцій інтерактивні, що не тільки збільшує нашу цікавість, насолоду від взаємодії, а й підвищує чутливість і ще дужче чіпляє глибинні почуття.
«Інтерактивні проєкти дають можливість більше залучити людину. Коли ти переживаєш досвід не через один канал сприйняття, а через 2-3, то краще запам’ятовуєш. Це стає твоєю персональною історією, рефлексією, тож це вже не просто об’єкт, який мене не обходить. Ми бачимо багато речей протягом дня, а от взаємодіємо з небагатьма. Це залишає довший, глибший досвід», — каже Катя Тейлор.
Проєкт від жінок, про жінок, але не тільки для жінок. Це чудова нагода дізнатися імена, завдяки яким ми маємо права, можемо працювати, голосувати, вільно самовиражатися й реалізовуватися. Питання гендерної рівності з початком повномасштабного вторгнення ще більше загострилось, але тут немає неналежного часу. Виставка допомагає переосмислити внесок жінок у розвиток сучасної науки і мистецтва, а також доторкнутися до них, бо вони демонструють, як це — думати за межами можливого і творити магію.
