До яких руйнівних і всепоглинальних розмірів може вирости монстр непевності з маленького сумніву? Про це розкажуть у стінах київського Малого театру у виставі «Сумнів», прем’єра якої відбулась 18 травня 2024 року. Взявши за основу текст однойменної драми Джона Патріка Шенлі, режисер Юрій Кулініч оживлює догматичну американську історію 60-х років ХХ століття. І робить це без надміру, однак із психологічним надривом.
Це не перше втілення драми, відзначеної Пулітцерівською премією, а її нове прочитання. У 2008 році вийшов однойменний фільм, режисером якого став сам Джон Патрік Шенлі. Кінострічка з Меріл Стріп і Філіпом Сеймуром Гоффманом мала п’ять номінацій на «Золотий глобус» та «Оскар». Також варто зазначити, що режисера вистави «Сумнів» Юрія Кулініча передовсім знаємо як актора (не лише театрального, а й кіно — він навіть отримав «Золоту дзиґу» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Погані дороги»), який має ще й режисерську освіту.
Фабула постановки нібито проста: директорка католицької церковної школи у Бронксі Алоізіус Б’ювер підозрює отця Флінна в розбещенні дітей. Однак доказів немає. Чи не єдиним посередником між сторонами є сестра Джеймс, котра побачила, як учень Дональд Мюллер дивно поклав голову на парту після спілкування з отцем.
Біблійна історія про Єву і змія навчила людство, що все починається з малого сумніву. Що вже казати про наш діджиталізований світ постправди з його фейками, недовірою і репліками луї вітонів?
Як каже мама темношкірого Дональда Мюллера: «Іноді речі не просто чорні чи білі». Цікаво, що відповіли б на це жертви расової дискримінації та прибічники Black Lives Matter? Або жінки, на яких тисне патріархальне суспільство? Згадати хоча б, як отець Флінн часто нагадує сестрі Алоізіус про її місце в чоловічому світі. Або як він, прийшовши в кабінет директорки, переставляє її стіл до стільчика, де сам сидітиме.
Герої схематично малюють білих чоловічків на стінах і столах. Так білим на чорному зображують дітей. Можливо, цей хід допомагає проілюструвати рівність учнів і свободу від расових чи соціальних упереджень. Однак, з іншого боку, сестри надають учням місця в рейтингу успішності і підписують чоловічків цифрами. Також таке однотипне зображення може бути прийомом, що свідчить про ставлення до дітей у релігійній школі, де будь-який прояв індивідуального не є бажаним. Отець Флінн кілька разів домальовує чоловічку усмішку. Чи це можна вважати символом доброго наміру у взаємодії з учнями?
Тема насилля завжди була делікатною, викликала амбівалентні відчуття й реакції. З одного боку, в історії Дональда Мюллера є татові побиття, з іншого — імовірність розбещення шанованим отцем. Тема педофілії серед священнослужителів не нова і для західного світу, і для України (усі ж пам’ятають скандал із Києво-Печерською Лаврою?). Часи та країни змінюються, а проблеми лишаються ті самі: завжди поруч із такими історіями про жертву й насильника повзає черв’ячок сумніву, який прогризає яблуко довіри.
І тоді суб’єктам таких подій сняться жахи, як сестрі Джеймс. Героїня потерпає через муки совісті щодо отця Флінна. Чи правильно вона інтерпретувала поведінку Дональда Мюллера після спілкування зі священником? Чи варто було ділитися цим із сестрою Алоізіус? Чи підозри сестри можуть бути небезпідставними? Юрій Кулініч цікаво показує стан змученої Джеймс, застилаючи обличчя чорним полотном. Себто це пелена сумніву, що заважає ясно бачити себе й інших людей. Нічні жахи оживають моторошними дитячими криками, а на відео глядач бачить дітей, які поступово перетворюються на тарганів. Сестра каже, що вона почала ненавидіти свою роботу й учнів після інциденту з Флінном.
Декорації лаконічні, однак промовисті. Кабінет директорки, шкільний сад, клас, келія… Усе в одному темному просторі, освітлено лише певні куточки сцени. А ще сходи, які несуть велике смислове навантаження. Сестри постійно підіймаються й опускаються сходами, паралельно посилюється чи послаблюється градус недовіри до отця.
Сестра Джеймс від початку намагається зробити вибір на користь отця, однак директорка сіє зерна сумніву в її серці. Притча про подушку з пір’ям яскраво ілюструє цикл життя сумніву як такого і його наслідків. Якщо коротко, Бог просить одну жінку порізати подушку, а потім позбирати пір’я, що вже розвіялось. Оповідач порівнює брехню і сумнів з пір’їнами, які розносить вітер. А справжній пір’яний дощ у глядацькій залі тільки посилює ефект.
В одній проповіді Флінна є такі слова: «Сумніви можуть так само об’єднувати й надавати силу, як і впевненість». І глядач може побачити, яку силу мають сестри в цій історії, коли обидві піддались недовірі. Висновок напрошується сам: об’єкт віри втрачає сенс, коли в нього не вірять.
Це стосується також поняття релігійності й церковних вірувань у школі. Для директорки важливі дисципліна, аскетизм і суворе дотримання догм, а для сестри Джеймс та отця Флінна — аби церква стала ближчою до людей. Чай без цукру і короткі нігті проти кулькових ручок і сніговика Фрості.
А ще історія про сумнів дуже актуальна для українців, які намагаються донести правду про війну з росіянами, поки пів світу перебуває в непевності і слухає брехливі канали. Це вистава про ризоматичність сумніву, його складну природу. Зрештою навіть упевненій у своєму виборі сестрі Алоізіус тисне її ідеальний капелюх, який вона знімає з розпачливим криком: «Я маю сумніви!..»
«Сумніви» — це про кожного з нас. Про тих, хто досі сперечається, чий Гоголь та чи була перерва між Россом і Рейчел, поки на наші голови продовжує сипатись пір’я…
