Григорій Сковорода давно став частиною українського культурного канону, але за звичними статусами «філософ», «поет» і «мандрівник» легко не помітити живу людину. Сьогодні його тексти знову перечитують і шукають у них відповіді на сучасні питання про власний шлях, щастя, вибір і самопізнання. Напередодні виходу книжки «Бути собою за Сковородою» у Projector Publishing ми поговорили з її авторкою — дослідницею філософії Сковороди та культурною менеджеркою Настею Іщенко. У розмові — про те, як дивитися на Сковороду поза звичними образами, що в його філософії залишається актуальним і чому його варто не лише цитувати, а й читати.
Як почалося ваше знайомство зі Сковородою і що саме вас у ньому зачепило?
У 2022 році мене запросили працювати над виставкою «Світ Сковороди». Моєю задачею було зібрати експонати, але на той момент я майже нічого про нього не знала й зовсім не відчувала цього героя. Першою ниточкою до Сковороди стала його статуя, що вціліла. Я дуже переживала за її транспортування, постійно була на зв’язку з водієм і хвилювалася, щоб вона благополучно доїхала. Під час підготовки виставки я несподівано сильно до неї прив’язалася, багато про неї думала і поступово почала відчувати внутрішній зв’язок зі Сковородою. Мені здавалося, що це ніби моя людина. Після відкриття виставки я залишилася поговорити зі статуєю — розповіла Сковороді все, що було в мене на серці. А наступного дня подумала: якщо справді відчуваю цю близькість, то хочу зрозуміти, хто він насправді.
Я почала самостійно його вивчати. Спочатку повернулася до своїх шкільних знань, а потім стала збирати інформацію з різних джерел. Так я прийшла до музею Сковороди, де спершу працювала на волонтерських засадах. Там мені подарували книжку з його листами до Михайла Ковалинського, друга та учня. Саме з цих листів усе й почалося. Я вперше побачила не монументального філософа зі шкільного підручника, а живу людину — смішну, ніжну, наївну, іноді різкувату й дуже дотепну. Потім прочитала спогади Ковалинського, і це відчуття лише посилилося.
Яким Сковорода став для вас після чотирьох років дослідження? І як його філософія поступово увійшла у ваше життя?
Я не ставила собі за мету перетворити філософію Сковороди на правила життя. Просто читала його листи, твори, спогади людей, які його знали, і поступово його думки самі стали частиною мого життя.
Зараз мій Сковорода — мудрий, але не повчальний. Смішний, іноді хамовитий, дуже живий і відкритий. Він не каже тобі, як правильно жити, а залишає простір для власного досвіду: спробувала — не вийшло, значить, ідемо далі.
Дуже важливою для мене була і Сковородинівка. Коли я вперше туди приїхала, не могла стримати емоцій. Їхала під дронами, у маршрутці, зі своїм собакою — і все одно дуже хотіла туди потрапити. Це було неймовірне відчуття: нарешті опинитися в місці, яке до того знала переважно з текстів і спогадів.
Мабуть, найбільша дослідницька удача — коли нічого не очікуєш. Усе почалося просто з цікавості, а зрештою Сковорода став великою частиною мого життя. Тепер це моя маленька «грядочка», де ми разом намагаємося доносити його філософію.
Є цікавий парадокс: за життя Сковорода не видав жодної своєї книжки, але його тексти, пісні, вислови й розмови активно поширювалися між людьми. У цьому сенсі його іноді називають чи не блогером XVIII століття. Якби уявити Сковороду сьогодні — він був би блогером, подкастером, публічним інтелектуалом чи, можливо, взагалі відмовився б від соцмереж?
Коли я бачу Сковороду на Подолі, на самокаті чи в леопардовій футболці, у мене трохи смикається око. Бо я вже давно йду за ним і маю своє уявлення. Мені він радше нагадує Бенксі, тільки у філософії. Для Григорія Савича важливіше було те, що ти робиш, а не те, як себе репрезентуєш. Це видно і з його життя. Він залишив учительську посаду, відмовився від кар’єрної траєкторії та працював на власних умовах: якщо щось не підходить, просто казав «ні» та йшов далі.
Так само він ставився до своїх текстів: писав, надсилав друзям і учням, а ті їх поширювали. Водночас наприкінці життя Сковорода вже думав про те, що залишиться після нього: склав для Ковалинського список своїх творів і позначив зірочками ті, які вважав найкращими. Тобто йому була важлива спадщина, але не публічна увага.
Тому сучасного Сковороду я уявляю людиною, яка могла б зробити щось дуже влучне, а потім знову зникнути. Навряд чи він прагнув би премій, статусів чи постійної присутності в медіа, тож навіть на музеї та пам’ятники на свою честь він, думаю, дивився б із певною іронією.
Сьогодні ми переосмислюємо українських діячів — знімаємо радянські й імперські нашарування. Що саме, на вашу думку, нам варто «зняти» зі Сковороди, щоб нарешті побачити його живим? І що ми, навпаки, досі недооцінюємо?
Мені здається, радянська історіографія працювала зі Сковородою трохи інакше, ніж із Шевченком чи Українкою. Його не так активно намагалися переписати, як радше привласнили через статус: назвали «русским философом», встановлювали пам’ятники й створили навколо нього монументальний образ.
Важливо пам’ятати контекст, у якому жив Сковорода: це була Гетьманщина, а Україна була розділена. Тому сама згадка «Малоросії» в його текстах не свідчить про імперське мислення. Водночас у його творах є чіткі свідчення ставлення до України. Наприклад, в «Убогому Жайворонку» Астрая обирає Україну як місце, де панують доброчесність і дружба. Є й інші тексти, де він прямо називає Україну Україною. Мені здається, цей пласт його спадщини ми досі недостатньо помічаємо.
Показовою для мене є й історія пам’ятника на Подолі. Його автор, Іван Кавалерідзе, дуже любив Сковороду, але радянська влада наполягала на тому, яким той має бути: спочатку босоногим, а потім — у чоботях, які не відповідали його епосі. Кавалерідзе хотів зобразити його з Біблією — важливим для Сковороди символом, — але й тут доводилося зважати на радянські уявлення про образ філософа. Тому сьогодні я б знімала зі Сковороди не лише російський ярлик, а й цю монументальність. Вийти за межі бронзового образу й побачити живу людину — через її тексти, листи, спогади друзів, жарти й характер.
Можливо, саме тому Сковороду складніше було привласнити остаточно. Його не можна просто поставити на п’єдестал і назвати своїм — його треба читати. А коли починаєш читати, цей образ уже дуже важко вписати в чужий наратив.
Ви називаєте Сковороду своїм другом і наставником. Але чи бувало так, що ви з ним не погоджувалися? Чи є його ідея, з якою ви сьогодні сперечаєтеся — або яку вам довелося переосмислити через власний досвід?
У мене немає конкретної думки Сковороди, з якою я зараз не погоджуюся. Але це не означає, що я приймаю все лише тому, що він мій наставник. Якщо чогось не розумію, я просто даю собі час це прожити, обдумати й сформувати власну позицію.
Найбільше ми різні у способі життя. Я — людина дому: мені важливо мати простір, де я живу, працюю, пишу й можу залишатися сама із собою. Сковорода, навпаки, багато подорожував і фактично не мав постійного дому — його домом був світ, Україна. Для мене ж дім і затишок, особливо зараз, — це фундамент.
Водночас як наставник він цікавий мені тим, що не дає готових відповідей. Через складність його текстів ти сам маєш пройти шлях до розуміння. До «Наркіса», наприклад, я поверталася шість чи сім разів. Мені здається, у цьому і є його метод — не пояснити все за тебе, а підштовхнути самостійно дійти до відповіді.
Я також не ідеалізую Сковороду. У спогадах Ковалинського є моменти, де він відверто хамить, і я думаю: «Савичу, ну можна було й коректніше». Але саме ця живість мені в ньому й подобається. Він не нав’язує своїх учень, тому я не боюся не погоджуватися — думаю, він би якраз цього й хотів.
«Бери вершину — і матимеш середину» — одна з фраз Сковороди, яка й сьогодні залишається актуальною. Але чи справді Сковорода пропонує людині постійно прагнути більшого? Як його розуміння «вершини» співвідноситься із сучасним уявленням про успішне життя?
Я б тут якраз не прирівнювала Сковороду до сучасної культури «успішного успіху». Коли він пише Ковалинському «бери вершину», йдеться не про кар’єру чи статус. «Вершина» — це пізнати себе, знайти сродну працю, робити те, що приносить щастя тобі й водночас користь іншим. Тобто це не чужий стандарт успіху, а власна гора — те, ким ти хочеш стати. А «матимеш середину» — про шлях до неї. Сковорода не дає готового маршруту, а залишає простір для спроб і власних рішень.
Мені здається, це важливо відрізняти від сучасної культури успіху, де ми часто бачимо лише чужу вершину й починаємо міряти себе чужими результатами. Тому мені навіть більше подобається інший його принцип: «Думай довго, приймай рішення швидко». Спочатку дай собі час усе обдумати, а потім ухвали рішення і йди до своєї вершини.
Як за Сковородою зрозуміти, де справді твоє, а де — те, що ти обрав під впливом інших?
Це основа його філософії й тема моєї книги «Бути собою». Після радянської історіографії Сковороду часто зводили до «філософа сродної праці», зокрема через байку «Бджола та Шершень». Але для нього сродність і сродна праця — не одне й те саме.
У Сковороди людина ніби народжується двічі. Спершу — фізично, а потім має віднайти себе. І саме на цьому шляху ми часто губимося в очікуваннях батьків, суспільства, престижі чи грошах. Я сама через це проходила: мала проєкти, визнання, роботу, але всередині залишалося відчуття порожнечі. Сковорода повертав мене до простого питання: а ти сама чого хочеш? Зрештою виявилося, що саме він повернув мене до давньої мрії — бути дослідницею і кураторкою. Тепер я працюю з темою пам’яті, і моя робота зі Сковородою теж багато в чому про те, як ми пам’ятаємо людей і що передаємо далі.
Водночас він не обіцяє швидких відповідей. Сродність можна шукати роками або все життя. Сам Сковорода співав, малював, викладав, мандрував і лише згодом прийшов до філософії. Сродність — це твоя унікальність, і ніхто не може сказати тобі, хто ти. Сковорода може бути наставником, але відповідь кожен має знайти сам. Саме тому моя книга практична: вона допомагає пройти цей шлях разом із його творами та запитаннями.
Що означає «бути собою» у філософії Сковороди і чим це відрізняється від сучасного розуміння самопізнання?
Мені здається, сучасний світ дуже спрощує цю тему. «Пізнай себе», «будь собою», «будь щасливим» — ми хочемо отримати швидку відповідь на питання, над яким люди думають ще з античності.
Довго я вважала свою емоційність недоліком, поки Сковорода не допоміг побачити в ній силу. Коли я прийшла до нього, він ніби сказав мені: «Так у тебе ж є серце — і це прекрасно». Я вперше побачила в цьому не слабкість, а спосіб ухвалювати рішення.
Бути собою — це ще й чесно запитувати себе, чого насправді хочеш. Уявімо, що світ ставить перед тобою величезний стіл з усім «успішним успіхом»: нагородами, престижем, грошима, визнанням. А ти маєш зупинитися і запитати: «А мені взагалі потрібен цей банкет?» Можливо, тобі насправді достатньо хліба, квасолі й води — і це буде смачніше за все, що тобі пропонують.
Бути собою за Сковородою — це також давати собі час і бути собі другом. Не тільки приймати хороші сторони, а й проживати агресію, несправедливість, власну токсичність. Ми не ідеальні, і з цим теж треба вміти бути. Але водночас це не означає залишатися незмінним. Сковорода говорить про «повільну постійність» — повільно, але постійно працювати над собою, вчитися й робити щось корисне для суспільства. Він також вчить берегти власні кордони: вміти сказати «ні», навіть коли всі навколо кажуть «так», і не боятися йти своїм шляхом.
Тому для мене «бути собою» — це довга дистанція. І саме цю дистанцію дуже добре долати зі Сковородою та його героями, бо тоді не почуваєшся самотньою. І, мабуть, тому я постійно повертаюся до питання: навіщо нам шукати десь інших філософів, коли поруч є Сковорода, який вчить обирати серцем, знаходити свій шлях і робити суспільство кращим і добрішим?
