Чим є мистецьке курування в Україні з часів незалежності і як ця практика співдіє із творенням самих художників? Книга «Де кураторство», що вперше вийшла друком у 2017 році і стала дебютним проєктом видавництва ist publishing, досліджує можливі відповіді на це питання. Катерина Носко і Валерія Лукʼянець, авторки-упорядниці, зібрали під обкладинкою понад 15 есеїв та інтервʼю із представниками української мистецької сфери 1980-х — 2010-х, аби висвітлити взаємодію куратора і художника.
У 2025 році ist publishing перевидає книгу вдруге, адже цікавість до сучасного українського мистецтва тільки росте. Різноманіття голосів книги дає часто відмінні погляди й уявлення про становище кураторської практики в тогочасній Україні. Та саме завдяки реальній експертизі кожного митця чи мисткині книга створює максимально реалістичний простір знань, який повертає читача на 10—20 років назад, відкриваючи новий-старий світ українського мистецтва, про який ми могли навіть не здогадуватися.
У матеріалі більше про те, як книга розкриває тему кураторства.
Кураторство й український контекст
За 8 років після першого накладу (500 примірників) книги «Де кураторство» стали рідкісними, вони цікаві читачам та читачкам, адже досліджують тему, про яку говорять порівняно мало. Видання складається з текстів, заснованих на розмовах із «Відкритою групою» (Юрієм Білеєм, Антоном Варгою, Павлом Ковачем, Станіславом Туріною), Фондом Мазоха (Ігорем Дюричем, Ігорем Подольчаком) і окремими митцями: Юрієм Лейдерманом, Лесею Заяць, Ксенією Гнилицькою.
Курування українського мистецтва в 90-х починалося за відсутності терміну «куратор». Звідси й назва книги, яка відсилає до постійних видозмін постаті куратора: її поява як своєрідного альтер-его художників, або ж продовження їхньої діяльності, коли твори мистецтва потрібно представити ширшому колу людей. Десятки художників і художниць андеграунду демонстрували власне мистецтво на квартирниках своїх та своїх друзів. Коли свободи побільшало, постало питання про те, як організовувати виставки на загал, аби їх відвідували й ті, кому цікаво спостерігати за новою, вільною творчістю.
Самоорганізація та самопредставлення, а, як наслідок, і самокурування були частиною діяльності українських митців у ті роки. Проте це не були відокремлені сфери — навпаки, «…ми побачили феномен у формуванні сучасного мистецтва в Україні завдяки груповій роботі та самоорганізації художників і виявили його через репрезентацію», — розповідає Лада Наконечна, учасниця спільноти «Р.Е.П».
Постать куратора
Куратори за визначенням почали зʼявлятися в українському мистецькому просторі повільно й осібно. Як правило, ними ставали художники, що намагалися допомогти собі та колегам, яких вважали талановитими. Єдиного розуміння, ким є куратор у мистецькій спільноті, тоді не існувало: хтось говорив про цю постать як про організатора, а хтось — як про співтворця виставки поряд із художником.
Проте майже всі художники й художниці погоджувалися в тому, що має стати основою таких стосунків. «Ця лінія взаємного становлення, трансформації, коли немає відчуття, що хтось на когось тисне, а радше ви разом відчуваєте, ніби вас підштовхує щось несподіване, і мчите вперед, охоплені спільним інтересом, є найкращою основою побудови співпраці куратора та митця», — Юрій Лейдерман.
Взаємини Художник — Куратор
Спільне курування виставок стало логічним продовженням діяльності художників, обʼєднаних у творчі спільноти. Наприклад, «Відкрита група» курувала проєкт «Ступінь залежності» у 2016 році у Вроцлаві, головною ідеєю було показати взаємодію і колективність українського сучасного мистецтва з початку 2000-х до 2016 року. «Група» робила все: шукала головну ідею, яка б обʼєднала і вдало репрезентувала українських митців, добирала учасників, планувала логіку зустрічі глядача з обʼєктами виставки.
Іншим прикладом є «Р.Е.П.», який утворився під час Помаранчевої революції і складався з кількох десятків учасників. Це була територія практичної самоосвіти учасників та учасниць, де не існувало обмежень для творення. Їхній «Проєкт спільнот» зібрав інші групи молодих художників, подібних до «Р.Е.П.» за своєю суттю (SOSka в Харкові, художня спільнота в Херсоні). Курування в такому вимірі стає продовженням художньої діяльності груп, спробою сформувати новий погляд на власне мистецтво через його репрезентацію для публіки.
«Де кураторство» може стати чи не ідеальною першою спробою зануритися в холодну воду українського мистецтва, кураторства та поєднань цих двох понять і відмінностей між ними. Книга показує, яким було середовище розвитку виставкових просторів, імпровізованих галерей та спільнот художників десятиліття тому і ставить десятки нових запитань для дослідження цього відрізку української історії.
