Живі абстракції та постійний рух. Відгук на виставу «Подорож ученого доктора Леонардо…»

26 квітня у Малому театрі в Києві відбулася премʼєра вистави «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» за однойменним авангардним романом Майка Йогансена. Інсценізував текст харківський режисер та співзасновник театру «Нафта» Артем Вусик. А у творчому колективі змішалися трупа Малого театру та команда харківського театру «Нафта». Така експериментальна співпраця переросла в не менш експериментальну виставу, що вперше в галактиці (!) дбайливо переосмислює роман грайливого класика.

Так пояснював свої рішення Майк Йогансен у післяслові до роману. Ремарка дійсно була не зайвою, адже читачі та читачки щойно минули доволі експериментальний текст, де в ландшафтах Слобожанської Швайцарії зібралися колоритні персонажі, ніби вирізані з різних історій. Еспанський тираноборець Дон Хозе Перейра ніби вийшов із лицарського роману з усіма його умовностями й кліше. Трійця куркулів Ковб, Довб та Щовб наголошено карикатурні злодії у найкращих традиціях соцреалістичної пропаганди. Студент Орест Перебийніс — нащадок того самого Максима Перебийноса, якого ми ще можемо памʼятати як Кривоноса, — належить козакофільським історичним романам. Навіть назва, довга-довга, у якій розкривається чимала частина сюжету, відсилає нас до традиції пригодницьких текстів доби Данієля Дефо (пригадайте лише довгеньке продовження заголовка «Пригод Робінзона Крузо»).

А в центрі сюжету все ж доктор Леонардо, прекрасна Альчеста і їхня романтична історія, що часом відгомонить тими ж таки лицарськими романами, а інколи — мелодрамою, яку автор зумисно розтягує надовше. Бо ж, згадайте назву, що дещо спойлерить сюжет, Альчеста стає коханкою вченого зовсім не одразу.

Отож, у Майка Йогансена живі та мальовничі краєвиди сусідять із персонажами,  зробленими з картону, дроту, різноколірних фарб і наклеєними на деревʼяні цурпаки, щоб їх переміщувати сюжетом. А що як узяти всі ці доданки і в сумі отримати дещо інше? Скажімо, дійсно використати картон, цурпаки, дріт і трохи фарби, але в декораціях краєвидів Слобожанської Швайцарії. А от персонажів доручити цілком собі живим людям у соковитих костюмах та з яскравою мімікою. Що ж, вийде не менш по-йогансенівськи експериментально. Чи ні, не по-йогансенівськи, по-вусиковськи!

У постановці Артема Вусика всі текстуальні та сюжетні виверти, іронічні коментарі та обурення від нахабного римування «очі» та «ночі» належать лише Йогансену. А от решта рішень помережана майстерним переосмисленням. Як, наприклад, уже згадані декорації. Вони лаконічні, своїми універсальними формами нагадують авангардну сценографію Вадима Меллера, що її можна побачити на збережених фотографіях з вистав Березоля. Так, геометричні панелі слугують акторам водночас і веслом, і, коли вже випадає така потреба, конем Володькою. А плавкі хвилі Дінця та дерева довкола відбилися на сцені дротами-натяками. Така лаконічність аж ніяк не завадила побачити живі та соковиті пейзажі Слобожанської Швайцарії, бо ж ці візуальні натяки разом із натхненними описами, що їх промовляли актори, майстерно підбурювали глядацьку уяву.

Буянню глядацької уяви сприяв ще й незвичний формат вистави. У залі вільна посадка, а стільці стоять не рівнесенько в рядочки, а довільно, адже сцена простягається периметром приміщення, тому й рухатися глядачам і глядачкам доведеться чимало, щоб простежити за персонажами. До того ж, кожен стілець має своє імʼя, як вірний кінь на наступні півтори години, тож сидітимете ви не на, скажімо, 15 місці 3 ряду, а на Брехунці або Жоржині. А, і ще вам навіть удасться взяти участь у виставі. Ви будете… полем гречки. Так, роль третього плану, але ж це лише дебют і одразу у виставі за Йогансеном!

Врешті, перейдімо до осердя цієї постановки — персонажів та гри акторів, що їх утілюють на сцені, адже, якщо й накладати на виставу певні трафарети, то якнайкраще підійде комедія дель арте в її сучасному прояві. І справді, більшість акторів приміряють на себе одразу кілька ролей (чи то типажів, вихоплених з інших історій), часом і справді змінюючи маски, але частіше — перевдягаючись чи частково стираючи грим. А кожен та кожна з них протягом вистави вдається до різноманітних способів утілення своїх персонажів: від піднесеного статичного декламування до комедійної, навіть злегка абсурдної пантоміми. Деякі сцени можна було зрозуміти навіть без слів, тож актори перемовлялися свистом.

Може здатися парадоксальним, що постановка роману, яка декларує зумисну «картонність» своїх персонажів, така актороцентрична. Проте це цілком органічне переосмислення, адже герої Йогансена ніби прийшли з різних сюжетів, написаних раніше. Так і актори у різний спосіб будують історію власних персонажів, розповідають глядачам і глядачкам, які вони, краєвиди Слобожанської Швайцарії. Ландшафти дійсно постійно змінюються, навіть якщо це відбувається лише в уяві, а актори дійсно постійно в русі, часом ледь-ледь помітному, часом — такому швидкому, що ледь встигаєш крутитися на стільці, щоб не випустити з поля зору персонажа. Воно й закономірно, історія ж про подорож.

Зрештою, підкреслена шаблонність йогансенівських героїв зовсім не заважає їм бути яскравими. Як у переносному, так і в цілком буквальному сенсі. От, скажімо, чи уявляли ви, коли читали роман, що прекрасній Альчесті так пасуватиме рожевий глітер довкола очей? А доктору Леонардо — перламутрово-фіолетова сорочка? Так от, дуже навіть личить, ба більше, можливо, саме такими вони якнайкраще пасуватимуть цій абсурдистсько-авангардній історії.

Насамкінець повернімося до початку, адже і з ним не все так просто. Перший акт ви зустрінете у фоє театру, де вам підкажуть, що ви вже у виставі й саме час обирати стілець, імʼя якого сподобається найдужче, і познайомлять із газетою «Воче-Дель-Пополо», яка займатиме визначне місце в сюжеті. А ще примірник газети можна буде забрати із собою додому, щоб частина вистави завжди була з вами.