3 погляди на виставку Олени Турянської «Агапе»

До 2 лютого 2025 року в Мистецькому арсеналі триває виставка сучасної художниці Олени Турянської «Агапе. Абсолютна любов». Це про всеохопне почуття, своєрідну мову, яка виникає у просторі поміж тривогами та болем теперішнього. Її потрібно вловити і висловити нею свої переживання. 

Кураторки проєкту — Ольга Жук та Оксана Баршинова. У межах проєкту заплановані також кураторські екскурсії та публічні розмови на дотичні теми: творчість українських мисткинь, трактування терміну «агапе» у контексті мистецьких практик.

Ми зібрали три думки про три зали виставки: про залу «Молох» міркує Єлизавета Шалига, про залу «Памʼять» — Катерина Куслива, про залу «Сни» — Анастасія Шевчук.

Зала «Молох» стає першим етапом переходу, першою сходинкою на шляху до любові Олени Турянської — вона змушує відвідувачів відчути та прожити досвід втрати. Множинними тінями, масштабами робіт і монохромними кольорами художниці вдалося передати загальну атмосферу болю, тривоги, страху, руйнації, смерті. Через війну цей стан знайомий кожному українцеві. «Молох» налаштовує на глибинне сприйняття того, що ми побачимо далі.

Найпершою зустрічає відвідувачів, коли ті потрапляють у простір виставки, робота «Дім» (2024). Спершу через прямокутну форму здається, що це великі двері. Роздивляючись довше, на тлі безлічі освітлених вирізаних деталей починаєш помічати темні прямокутнички, схожі на вікна багатоповерхівки. Стає зрозуміло: перед нами — симетричний образ будинку, дому, масштабність і велич якого підсилено тінями. Виконаний у техніці витинання з достатньо цупкого матеріалу — підкладу під руберойд, цей твір насправді дуже крихкий. За словами Олени, підґрунтям цієї роботи став її власний досвід утрати близької людини, що викликав відчуття, неначе згорів дім, який вона довго будувала.

Подивившись праворуч, бачимо перші експонати виставки — «Молох I» (2007) і «Молох II» (2022). Вони знайомлять із богом часу, який тисячоліттями уособлював жорстокість та несправедливість війни у віруваннях різних народів. Йому заради майбутнього добробуту роду приносили в жертву первістків. У роботі «Молох I» мисткиня прагнула підкреслити суб’єктність жертви, оскільки зазвичай її подають як ту, що зазнає насилля й позбавлена особистісних рис. Також метою художниці було відобразити тяглу природу війни як однієї з форм легітимізованого вбивства. Сам твір є колажем із більш ранніх, тепер переосмислених, робіт Олени. Він має моторошний вигляд, верхня частина силуетом нагадує кайдани, а стрічки, які звисають, створюють відчуття польоту й формують божественний образ Молоха.

«Молох II» розповідає про нескінченне повторення проявів зла. Він являє собою поєднання «летючого» полотна прямокутної форми та іншого об’єкта, складеного з двох симетрично підвішених полотен. Вони утворюють своєрідний намет, що разом із тінню на підлозі складається в замкнене коло. Як і «Дім», цю роботу виконано в техніці витинання з достатньо міцних матеріалів: вітрозахисної мембрани, вкритої гумовою фарбою. Вирізані деталі разом із тінями, утвореними завдяки пропущеному крізь них світлу, дозволили фракталізувати зображення, дзеркалити, помножувати його й створювати нові образи. Олена ділиться, що «Молох II» зробила під враженням від «Маси і влади» Еліаса Канетті.

Під час роботи над виставкою для мисткині було важливо розповісти історії інших людей, її друзів, які відчувають біль утрати через війну. Таким способом проживання страждань іншого став четвертий експонат зали — «Ліфт» (2023). Це макет реального будинку в Маріуполі, який було знищено в 2022 році — залишилася лише шахта ліфта. Цей об’єкт присвячено близькій подрузі Олени Турянської — українській поетці Олені Стоміній, яка й надіслала художниці фото-прототип.

Тут мимоволі хочеться бути тихішим, обережнішим. Дорадниця виставки Наташа Чичасова, яка проводить екскурсії, каже, що все навколо нас має пам’ять. Ми творимо історію навіть найменшим своїм рухом чи подихом. Це відверто ілюструє перша робота Турянської в цій залі — безкінечний ряд темно-сірих сторінок паперу. На перший погляд звичайні собі аркуші, що в них такого особливого? Та кожен раз, як хтось проходить мимо, вони реагують на рух повітря, здригаючись, здіймаючись угору, сповнюючи кімнату тихим шелестінням.

Роботу «Як на небі, так і на землі» Олена Турянська створила ще в 2014 році. Тоді колаж, сформований із витятих частин іншої роботи, представляв зоряне небо, де кожна заглибина в полотні являла собою окремий космічний об’єкт. У сучасній воєнній реальності композиція набула трагічнішої інтерпретації: отвори в папері нагадують дірки від вибухів російських снарядів у полях. Робота демонструє, як наша пам’ять впливає на сприйняття творів мистецтва, на емоції, що ми відчуваємо, знайомлячись із ними.

Після початку війни на Сході України в 2014 році практика Олени Турянської дещо застопорилася. Мисткиня довгий час намагалась знайти новий спосіб висловити свої почуття у творчості. І в той самий період вона почала монотонний «Пейзаж». Робота, створена з фото, гумової фарби та картону, зображує вид із вікна потяга, який швидко проминає місцевість. «Пейзаж» символізує плинність часу, що закарбовується спогадами в нашій пам’яті.

Чоловік працював у лікарнях Італії в пік пандемії COVID-19. Його цитата ілюструє внутрішнє спустошення через усвідомлення кількості людських втрат від вірусу. Нині його слова перегукуються з війною в Україні, через що Турянська й використала їх у цій роботі. Окрім цього, порожнеча є тим, із чим мисткиня працює найбільше. Витинаючи на папері, вона створює на полотні певний пустий простір, який надає матеріалу абсолютно нову форму та зміст.

Останньою роботою в залі є проєкт «Слід» — папір, графіт, планшет та паперовий об’єкт. Ідея його створення з’явилась в Олени під час участі в Literaturhaus Berlin у Німеччині, де вона познайомилась із письменницею Вікторією Амеліною. Це стало поштовхом для повернення Турянської до творчої діяльності.

Коли потрапляєш до наступної зали, першою привертає увагу біла тканина, що звисає зі стелі. Це інсталяція, яка має таку ж назву, як і зала, — «Сни». Робота створена з дерев’яних круглястих паличок і білих лікарняних наматрацників, які Олена знаходить у секонд-хендах. Ці речі зазвичай потрапляють туди після смерті людей, які на них спали.

Кураторка виставки розповідає, що, працюючи з тканиною, мисткиня відчувала присутність цих людей і розмірковувала над тим, яку пам’ять зберігають ці речі. Під час роботи вона уявляла, ніби застеляє їм постіль, тому інсталяція й нагадує ліжка.

Трохи далі погляд притягує робота про історію подруги Олени, зокрема її місце сили. Це була церква на кордоні із Сумщиною, яку подруга дуже любила відвідувати. Однак тепер перебувати там неможливо, адже територія постраждала від бойових дій. На згадку про це місце подруга зробила татуювання із зображенням церкви, а Олена вибила голкою ескіз цієї будівлі на гофрокартоні. 

Поруч — три карти, які накладаються одна на одну. На них зображено місцевість, де стоїть церква. Ця робота одночасно відображає зміни, що відбулися, та крихкість — як ландшафту, так і нашого сприйняття вічного. Біля цих неймовірних робіт розташовується етикетаж під назвою «Довга розмова з харківською подругою про втрати», у якому мисткиня докладніше розповідає про історію створення. 

Друга частина: три стенди, схожі на полотна. Насправді це були лікарняні наматрацники, на кожному з яких вишиті різні зображення: на першому — дві кулі, що летять у протилежні сторони, на другому — розрив міни, а на третьому — балістична ракета. Усі ці роботи так чи інакше про одне — про війну.

Дорадниця виставки Наташа Чичасова розповідає, що художниця Олена Турянська створювала ці вишивки, сидячи в коридорі під час повітряних тривог. Спершу вона брала малюнки з підручників із балістики, але в її виконанні вони трансформувалися. Кожна робота ставала символом-оберегом, покликаним захищати людей.