«Дні есеїстики» відкривали 12 грудня у київському просторі kmbs big space на Волоській, 12/4. Вступне слово взяли виконавча директорка ПЕН Україна Тетяна Терен та кураторка фестивалю Олена Гусейнова. Першою ж фестивальною подією стала лекція літературознавця, психоаналітика та перекладача Юрка Прохаська про есеїстику, як спосіб розгортання та утривалення спогадів. Мова йшла про специфіку письма про памʼять та сновидіння та важливих для автора постатей, які майстерно обробляли спомини у своїх текстах. Далі — конспект лекції Прохаська від Сенсора.
Есеїстика виникає з будь-чого
Розпочинаючи монолог про есеїстику, Юрко Прохасько зауважив, що говорити у межах фестивалю «Дні есеїстики» перед авдиторією не означає проголошувати лекцію, бо та передбачає цілість, виразний намір і знання про те, що мовець хоче сказати. Прохаськове говоріння було такою собі пробою мовця, подібно до того, як есеїстика є пробою писання. Письменник наголосив на необов’язковості есеїстики:
Сновидіння та дитячі спомини в есеях
Письменник говорив про тексти, які виникли в есеїстичній формі рік тому як спроба віднайти, відновити спомини його дитинства. Для Прохаська ця есеїстика має власну історію, яку йому хочеться дослідити. Прохасько-психоаналітик розповів про два засадничих феномени людських переживань, які в історії писання виокремились доволі пізно, — сновидіння і спомини дитинства. За його словами, дитячі спогади — це дещо окреме від мемуаристики; теж пов’язане з роботою пам’яті та реконструюванням власного минулого, тобто реконструкцією суб’єкта.
Психоаналітик зауважив, що подібне відбувається зі споминами дитинства, які повертаються знову і знову та є для людини невимовно значущими. Отже, феномен сновидіння вимагає переказу й утривалення. А якщо сновидіння розсіється, людині здається, що вона втратить щось неймовірно коштовне.
Прохасько наголосив, що амбіція перекласти сновидіння чи дитячий спомин у слово ставить перед авторами вимогу знайти особливу поетику. Поставивши питання: «Як зробити так, щоб ці нечувано суб’єктивні й неповторні класи феноменів утривалити у мові так, щоб вони могли викликати переживання подібної інтенсивності, які переживав ти, коли снив чи пригадував?», — письменник одразу спробував знайти відповідь:
За Прохаськом, літературне відтворення сновидіння і відбудовування дитячих спогадів передбачають різні типи письма, які неодмінно мають свою сугестивну (навіювальну — Н.К.) силу. Спікер застеріг: пишучи про дитячі спогади, автори опиняються перед низкою небезпек. Першою з них є небезпека банальності.
Чотири велети відтворення сновидіння й дитячого спомину
Прохасько назвав чотири канонічні постаті серед майстрів утривалення сновидінь та споминів дитинства. Для нього важливо, що дитячі спогади у їхніх текстах є окремою, а не доданою вартістю. І вже після спогадів як самоцінності на них нашаровуються інші вартості: свідчення про суб’єкт, час, епоху, соціальна чи антропологічна додані вартості.
Для Прохаська Патроном і божищем всіх, хто пригадує, є Марсель Пруст. Адже той послідовно пише про спогади дитинства — і то так, що стає невимовним для всіх, хто шукає чогось подібного. Наступний у цьому переліку для письменника — Бруно Шульц. Прохасько визнає, що його власні практики пригадування дитинства дуже подібні до текстів Шульца, але така подібність не викликала у нього зніяковіння. Третій канонік Прохаська — Вальтер Беньямін у праці «Берлінське дитинство року 1900». Письменник розповів, що запримітив той текст як перекладач і аж із початком війни взявся перекладати. Зауважив, що його письмо подібне на тексти Беньяміна не менше, ніж на Шульцові. Останнім назвав польського есеїста XX століття Зиґмунта Гаупта, в якого зустрічав коштовні тексти-взірці з утривалення споминів дитинства.
Спогад відкриває галерею сприйняття
За Прохаськом, одна з важливих ознак есеїстики — це ненастирливість, але вимогливість. А ще есеїстика наполеглива у повторюваності. Цікаво, що спогад дитинства у згадуваних есеїстів стає наполегливістю.
Есеїст дивувався, як іноді спомини набувають такої невідступності, аж здається, що все бачиш через їхню призму. Отже, спогади є конфігуративними, вони стають конструкцією, яка збирає людину:
Письменник попередив: якщо митець має справу з естетичним викликом й амбіцією знайти поетику надзвичайності, то мусить бути пильним, бо вона може виродитися у поетику банальності. Визначні взірці не полегшують справу. Прохасько свідомий впливів учителів, ба більше — своє письмо він назвав своєрідним омажем (роботою-наслідуванням у мистецтві — Н.К.) на творчість тих есеїстів, якими захоплюється.
Есеїстика конструює особистість
Прохасько дивувався, як робота зі споминами впливає на людину — поділився, що коли записує дитячі спомини, мимохідь робить багато відкриттів щодо того, як влаштований суб’єкт людини. У процесі письма виникає цікавість зазирнути вглиб себе. На думку Прохаська, питання, де закінчується реконструкція суб’єкта й починається його конструювання, не має відповіді, бо межа між ними стирається остаточно.
Чому Юрко Прохасько пише есеїстику
Намагаючись з’ясувати, як у нього виникла потреба згадувати й відтворювати у тексті дитячі спогади, Прохасько виснував: імовірно, це сталося через війну. Автор вважає, що про війну можуть і мають писати ті, хто побував усередині війни, ті, хто мають що сказати. Письменник пригадав, як на початку вторгнення до нього звернувся редактор медіа «Збруч» із проханням писати. Спершу Прохасько відмовився, але згодом вирішив відтворювати спомини дитинства.
