В есеї «Сила безсилих» Вацлав Гавел свого часу пояснював, чому його дратує поняття «дисидент». Мовляв, справляє враження «професійних опозиціонерів», хоча насправді ті, кого називали «дисидентами», були передусім саме людьми — зі своїми професіями, сім’ями та страхами. Формувався дисидентський рух в рамках радянської системи по-різному. У Чехословаччині — у середовищі музичного андеграунду, в Польщі на заводах, в Україні на літературних вечорах.
Однак в 1975 отримав спільного знаменника у вигляді Гельсінських угод і правозахисного руху. В Чехословаччині місцеві дисиденти написали «Хартію 77», в Польщі заснували Рух захисту прав людини і громадянина (ROPCiO), в СРСР почали виникати Гельсінські групи — у Москві, Єревані, Тбілісі, Вільнюсі та Києві. В Україні тоді одночасно переплелись національні рухи в боротьбі проти радянської імперії та спроби захистити права людини. Своїм досвідом боротьби проти імперії — тоді й зараз — діляться колишні політичні в’язні радянського режиму: Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс і Мирослав Маринович.
Українська гельсінська група: «Я відмовляюся боятись»
«Це була нова сутність дисидентського руху — правозахисна. Цим кроком українські дисиденти вписалися в формат міжнародного правозахисту. Радянська влада намагалась представити українських дисидентів як катів, вбивць, ґвалтівників тощо. Західне суспільство часто їх так і сприймало. Те, що Українська гельсінська група (УГГ) стала на світові рейки було вкрай важливим, означало, що українці також підкорили свої прагнення загальним прагненням Європи й світу. Це була історія про демократизацію, про права людини. Це був символічний, але важливий крок», — так значення УГГ описує Йосиф Зісельс, український єврей, як він сам себе називає, який за участь в правозахисному русі загалом відсидів шість років у таборах.
Зісельс додає, що важливим було також бажання продемонструвати фальш радянської системи, аби на Заході не мали ілюзій, що з СРСР можна справді розмовляти в правовому полі. «Це чимось нагадує ті ілюзії, які й нині часто можна зустріти в Європі щодо Росії».
УГГ заснували в 1976 році всього десять сміливців, які розуміли, що ця ініціатива приведе їх в тюрму. Але вирішили діяти з особистих, національних і загальноєвропейських причин. Долучення до європейської логіки правозахисту ставило перед українськими правозахисниками питання: їхня діяльність — це боротьба за права людини чи народу? Адже багатьох людей до дисидентства штовхала саме національна політика Москви, яка маргіналізувала українську культуру і грубо дискримінувала українську мову.
Філософ і релігієзнавець, Мирослав Маринович, згадує, як долучився до УГГ в листопаді 1976 року. Він відчував національну дискримінацію, і коли виникла конкретна ініціатива, Маринович, якому на той час було лише 27, вирішив діяти: «Ця всюдисуща фальш і брехня системи була мені огидною. Навіть якось соромно було б собі визнати, що я боюся. Я відмовився боятись». Прізвище Мариновича з’явилося поряд із дев’ятьма іншими — людьми, які відкрито заявили, що легально засновують правозахисну групу. Для Мариновича поєднання національного і загальнолюдського було цілком органічним:
«З тих п’яти груп, які були в СРСР, лише Московська була суто “демократичною”. Вона ставила питання виключно про громадянські свободи. Всі інші ставили питання про свободу творчості, про свободу самовираження, про культурні права — це була боротьба за національні права. Московські дисиденти не любили цього. Тобто вони не блокували нам ці документи, але кривилися, мовляв: “Для чого ви це робите? Змішуєте це все… Зосередьтесь на громадянських правах”. Подвійну природу радянської системи — як тоталітарного режиму і російської імперії — в Москві відкидали навіть в цих дисидентських колах».
З перших же меморандумів УГГ дисиденти наголошували, що діють легально і відстежуватимуть випадки порушень прав людини, але змушені одразу ж констатувати, що не можна заплющувати очі на факт, що більшість порушень прав людини в СРСР відбувається саме за національною ознакою.
Солідарність поневолених
Мустафа Джемілєв вже багато десятиліть є лідером кримськотатарського національного руху. Народився Джемілєв у Криму в листопаді 1943, але вже через пів року його — як і весь кримськотатарський народ — радянська влада насильно виселила з Криму в центральну Азію. Депортацію не пережили десятки тисяч кримських татар. Джемілєв декілька разів впродовж нашої розмови використовує слово «геноцид» і це не метафора. Кримські татари пережили жахи окупації, але їхній досвід співжиття з радянським режимом теж був не набагато кращий.
«Звичайно, в час нацистської окупації люди бачили жахи — це і розстріли євреїв, масові страти і насильство. Ілюзій точно не було, і нацизм, і комунізм — це зло. І кримські татари по різному поводились. Але треба розуміти, що депортація кримських татар жодним чином не була пов’язана із їхньою поведінкою чи вчинками. Це була частина загальної стратегії Росії щодо Криму і кримських татар зокрема. Я пам’ятаю ще газету, “Красний Крим” вона тоді називалась, де ми читали, що: “Крим має стати чисто русским регіоном с русским укладом”. От цього вони й добивались. Це “переселення” стало для нас геноцидом. Знищувалось все пов’язане з татарами — мечеті, цвинтарі, перейменовувались селища. Метою було знищення народу».
Для Джемілєва життя перетворилось на постійну боротьбу за право повернутись додому. І сьогодні, після російської окупації півострова, йому також заборонений в’їзд до Криму. Саме втрата дому — першопричина його дисидентства. Але Джемілєв підкреслює, що від національного він швидко рухався до загальнолюдського. Молодого максималіста ще в 1960-х роках дратував лакейський тон багатьох звернень і листів в підтримку кримських татар. Радикалізував цех рух українець — генерал Петро Григоренко.
«Саме Григоренко пояснив, що ми повинні не просити, а вимагати. Тексти його виступів були, мабуть, в кожній кримськотатарській родині. Жоден татарин не зробив для нашої національної справи стільки, як Петро Григоренко», — згадує Джемілєв. Григоренка декілька разів арештовували за правозахисну діяльність, а з багаторічним в’язнем Джемілєвим його поєднувала дружба. Якось, після того, як Мустафа поранив ногу при спробі втечі від агентів КДБ, він пів року жив і лікувався у московській квартирі Григоренка. «В якомусь сенсі я тоді був його секретарем, приймав людей. Приходили різні люди. Різної національності, різних поглядів — ті, кого переслідував радянський режим. Всі вони йшли до Петра Григоренка, який тоді цілком заслужено вважався лідером дисидентського руху».
Дисиденти — чи то українці, євреї чи кримські татари — відстоювали свої культури, але це не перешкоджало взаємопідтримці, а здається, навпаки, підсилювало її. Маринович згадує, як йому довелося сидіти в одній камері з вірменином Ішханом Мкртчяном:
«Хлопець, який боровся за свободу вірменської культури. Він страшенно любив вірменську мову, все вірменське. В таборі він був, як бджола, яку відірвали від рою і вона сама мордується. Я відчував це. І коли дізнався, що кілька місяців сидітимемо разом, я його попросив: “Ішхан, вчи мене вірменської мови”. І він загорівся цим, пояснював мені алфавіт, слова. З часом я навчився їхніх пісень, співав “Ціцернак”, тобто “Ластівку”. Для нього це багато що означало — хтось цікавиться його культурою».
Саме в таборах заявлений партією «інтернаціоналізм» набував реальних обрисів. Але геть не таких, яких бажало партійне керівництво.
Мирослав Маринович не єдиний, хто згадує саме про українсько-єврейську солідарність, а пояснює це так:
«Євреї, які потрапляли в табір зазвичай вже підтримували національну державу Ізраїль. Це були національно свідомі люди і для них була зрозуміла позиція українців. Бо й ті, й ті просто любили свій народ».
Йосиф Зісельс підкреслює, наскільки благотворним для нього особисто був вплив українського національного руху:
«Я єврей. Вся моя сім’я євреї. Це моя культура і моя ідентичність. Але і моє дисидентство, і мій загальний розвиток привели мене потім до більш загальнолюдських, демократичних речей. А українські дисиденти мені підказали — непрямо, але опосередковано, що ти не можеш оминути на цьому шляху й ігнорувати свій етнічний і релігійний слід. Ти повинен прожити їх. Ти можеш потім йти далі, виходити на загальнолюдський рівень. Але ти не можеш удавати, що цього немає. Тому я потім зробив крок назад […]створив першу саме єврейську організацію після свого другого терміну».
У центрі імперії і проти неї
Ремарку Мирослава Мариновича про те, що російські дисиденти не любили, коли обговорювалося національне питання, не варто сприймати як ретроспективне переписування історії. Жодним чином не применшуючи ролі московських дисидентів і таких постатей як, наприклад, Андрєй Сахаров, національна проблема, загалом, не була для них дражливою. Адже росіяни не були об’єктом щоденної дискримінації лише через те, що говорили власною мовою, їх не стосувався латентний антисемітизм радянської системи, а двигуном їхнього дисидентства не було прагнення повернутися до вкраденого дому.
Джемілєв розповідає: «Пригадую, якось в 1988 році, здається, нас запросило американське посольство і туди приїхали майже всі відомі дисиденти. Закуски, коктейлі, розмови. […] Ми туди поїхали з В’ячеславом Чорноволом. Я бачу, що він якось так з усіма холодно вітається. Я йому кажу: “В’ячеслав, ти чого, це ж ніби як побратими наші”. На що Чорновіл мені відповідає: “Це вони всі такі демократи, поки ми не зачіпаємо національних питань”. І знаєте, загалом Чорновіл правий. Так і було».
В Україні після 2022 року популярною залишається теза, що «російський ліберал закінчується там, де починається українське питання». Мирослав Маринович повертається спогадами у свої таборові часи:
«Я з Галичини, ми з малечку знали, що радянська система ворожа. Але згодом я часто чув від попереднього покоління політв’язнів — ще українських націоналістів — що коли Україна стане незалежною, то буде війна з Росією. Я протестував, казав їм, що все, звичайно розумію, всю історію і ворожість, але ж народ мусить мудрішати, ми не можемо постійно ходити по колу. І в 1991 році, я трохи навіть тішився — розпад Союзу, договір про дружбу. Це виглядало цивілізовано, я думав, що ось я таки виявився правий. Але ні. Правими були вони, просто треба було ще трохи почекати. Росія обрала таку стратегію — підставити кошик і чекати, коли “фрукт дозріє і сам впаде”. А він все ніяк не падав. Тому вирішили “потрусити дерево”, щоб фрукт таки впав».
Колапс, розпад, деколонізація?
Питання номер один в сьогоднішній Україні — це безумовно поразка Росії у війні. Як вона виглядатиме — розпад, колапс, деколонізація? Саме деколонізація є поширеною ідеєю в Україні, яку деякі дослідники намагаються популяризувати на Заході. Колишні політичні в’язні тут радше стримані оптимісти. Йосиф Зісельс розповідає, що підтримує в Росії зв’язки з горсткою старих знайомих:
«Я їм звичайно співчуваю, але і пояснюю, що з такою історією і в таких кордонах Росія не може перетворитися на демократичну країну. Свого часу я прагнув саме розпаду СРСР, бо розумів, що демократичний СРСР просто не може існувати. А вони там його досі будують».
Зісельс переконаний, що змінюється лише геополітичний контекст, але не імперська ідентичність Росії, і це варто зрозуміти Заходу. Для Мустафи Джемілєва питання російської поразки — це також питання можливості нарешті повернутися додому, адже поки РФ існує в теперішній формі, його Крим залишається в лещатах окупантів.
Подібно міркує й Маринович: «Я вірю, що Росія розпадеться, я в цьому переконаний. В березні 2022 року я сказав, що щасливий, бо чую трупний запах російської імперії. І я все ще його відчуваю. Вона не проковтне Україну, вона вдавиться нею. В цьому в мене немає сумнівів, але питання — коли і як? Такі самі питання було й щодо Радянського союзу, коли я сидів в таборі. Ніхто не знав коли, але знали, що точно розпадеться».
Однак, якою б не була ціна перемоги й коли б не завершилася війна, дисиденти свідчать, що загальнолюдські цінності не лише не перешкоджають міжнаціональному порозумінню, а навпаки, можуть живити його. Найголовніше, підсумовує Мирослав Маринович, — розуміти, де наш спільний ворог і не шукати взаємних кривд в минулому, а будувати спільне майбутнє.
Фото на обкладинці — Вʼячеслав Чорновіл та Мустафа Джемілєв у 1990-х, джерело — Музей Шістдесятництва в Києві.
Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.
Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».
