Якщо врахувати з якою високою ймовірністю ми ризикуємо, що нас розірве на частинки, у найближчі п’ять років, то атомна бомба не спричинила стільки палких дискусій, як варто було того очікувати. У газетах опублікували чимало діаграм, але всі вони не надто корисні для пересічного читача: йшлося про протони й нейтрони, і все це супроводжувалося повторенням безглуздої тези, що бомбу «треба контролювати на міжнародному рівні». Але на диво мало, принаймні в пресі, порушили питання, яке найбільше цікавить усіх нас: «Наскільки складно виготовити бомбу?»
Інформація, котру ми, тобто широка громадськість, знаємо, дійшла до нас опосередковано через рішення президента Трумена не передавати СРСР певні таємниці. Кілька місяців тому, коли про бомбу ходили лише чутки, панувала думка, наче розщеплення атома – лише задачка для фізиків, і коли вони вирішать її, то нова руйнівна зброя стане доступною ледь не кожному. (Ходили також чутки, що будь-якої миті якийсь самотній божевільний у лабораторії може висадити в повітря цілу цивілізацію так само легко, наче запустити в небо феєрверк).
Якби це було правдою, то весь хід історії різко змінився б: стерлася б різниця між великими й малими державами, а влада в країнах ослабла б. А проте з висловлювань президента Трумена та різних коментарів щодо цього випливає: бомба фантастично дорога, а її виготовлення вимагає неймовірних промислових зусиль, на які здатні лише три-чотири держави у світі. Це кардинально суттєва заувага, адже це може означати, що відкриття атомної бомби не змінить ходу історії, а просто посилить тенденції, які були очевидними уже з десяток років тому.
Зокрема, неодноразово вказували на зв’язок між відкриттям пороху та поваленням буржуазією феодалізму. Й оскільки я не маю жодного сумніву, що згодом з’являться ще винятки, я думаю, це правило буде дійсним і надалі: часи, коли домінантна зброя була дорогою або її було складно виготовити, вважатимуться епохою деспотизму; і навпаки – якщо домінантна зброя дешева й легка у створенні, звичайні люди отримають шанс. Так, наприклад, танки, військові кораблі й бомбардувальники у своїй суті – це зброя тиранії, а гвинтівки, мушкети, довгі луки й ручні гранати – демократична зброя. Складна у виготовленні зброя робить сильного сильнішим, а «проста» – доки на неї немає «відповіді» – дає слабкому кігті.
Велика епоха демократії та національного самовизначення була епохою мушкета і гвинтівки. Після винайдення кремінного замка, але ще до винайдення ударника (ударної насадки), мушкет був ефективною та водночас простою зброєю, що її можна було виготовити будь-де. Поєднання цих якостей уможливило успіх Американської та Французької революцій і перетворило народне повстання на серйознішу справу, ніж могло б видатися в наші дні. Після мушкета прийшла казнозарядна гвинтівка. Це була порівняно складніша річ, але все ж її уміли виготовляти в десятках країн, вона була дешевою, зручнішою для контрабанди й економною у використанні набоїв.
Центрів влади стає все менше й менше. Уже в 1939 році було лише п’ять держав, здатних вести великомасштабну війну, а зараз таких лишилося тільки три – зрештою, можливо, тільки дві. Ця тенденція очевидна вже протягом кількох років, а деякі спостерігачі вказували на неї ще до 1914 року. Єдине, що може змінити ситуацію, – це винахід зброї – або, ширше кажучи, методу боротьби, – яка не залежатиме від величезних концентрацій промислових підприємств.
З різних проявів можна виснувати, що росіяни поки не володіють секретом створення атомної бомби; але думки сходяться, що вони, найімовірніше, таки знатимуть його за кілька років. Отож, перед нами постає перспектива поділу світу між двома-трьома монстрильними наддержавами, кожна з яких володіє зброєю, що за кілька секунд здатна знищити мільйони людей. Дехто вже поспішно припустив, що це означає більші й кривавіші війни та, можливо, фактичний кінець машинної цивілізації. Але припустімо – бо це і справді найімовірніший розвиток подій, – великі вцілілі нації укладуть мовчазну угоду не застосовувати атомну бомбу одна проти одної? Припустімо, вони застосовуватимуть її чи погрожуватимуть нею лише тим, хто не здатен буде дати відсіч? У такому випадку ми знову повертаємося до того, з чого й починали, – з тією лише відмінністю, що влада буде зосереджена в руках небагатьох, а перспективи для поневолених народів та пригноблених класів стануть більш безнадійними.
Коли Джеймс Бернгам написав «Революцію директорів» (The Managerial Revolution), багатьом американцям здавалося більш імовірним, що німці виграють війну у Європі, і тому природно було припустити, що Німеччина, а не Росія домінуватиме на євразійському континенті, тимчасом як Японія залишиться панувати у Східній Азії. Це був прорахунок, але він не вплинув на головний аргумент. Адже теоретична географічна карта нового світу за Бернгамом виявилася таки правильною. Все більш очевидно, що поверхня землі розділена між трьома великими імперіями, кожна з яких незалежна й ізольована від зовнішнього світу; і в кожній з яких керує під тим чи тим виглядом самопроголошена олігархія. Наддержави ще довго торгуватимуться між собою за те, де саме пролягатимуть їхні кордони, а третя з них – Східна Азія, де домінує Китай, – і досі є радше потенційною ніж дійсною. Проте загальний хід подій не викликає сумнівів, а наукові відкриття останніх років тільки прискорюють це.
Сорок чи п’ятдесят років тому Герберт Веллс та інші попереджали нас, що людина ризикує знищити сама себе своєю ж зброєю, віддаючись на поталу мурахам чи іншим зграйним видам. Усі, хто бачили зруйновані міста Німеччини, як мінімум задумаються над цією тезою. Проте, якщо подивитися на світ загалом, то він протягом багатьох десятиліть рухається не в бік анархії, а до відновлення рабства. Звичайно ж, ми прямуємо не до однозначного краху, проте до епохи, настільки ж жахливо стабільної, наскільки такими були античні рабовласницькі імперії. Можна довго обговорювати теорію Джеймса Бернгама, але мало хто ще замислювався над її ідеологічними підтекстами – тобто певним світоглядом, переконаннями та соціальною структурою, які, ймовірно, панували б у державі, що одночасно була б непереможною і перебувала б у стані перманентної «холодної війни» зі своїми сусідами.
Якби атомна бомба виявилася такою дешевою та простою у виробництві, як велосипед чи будильник, то ми б знову повернулися до варварства; з другого боку, це означало б кінець національного суверенітету й централізованої поліційної держави. Якщо ж вона – а схоже, так і є – це рідкісний і дорогий об’єкт, створити який так само складно, як броненосець, то, найімовірніше, покласти край широкомасштабним війнам можна лише ціною продовження на невизначений час «миру, який не є миром».
