9 листопада — день падіння Берлінського муру. Зведений у 1961 році за наказом СРСР, він до 1989 року слугував державним кордоном між Німецькою Демократичною Республікою та Західним Берліном. Руйнування символу залізної завіси стало вагомим кроком на шляху до об’єднання Німеччини, яке сталося офіційно майже за рік по тому — 3 жовтня 1990 року.
До знакової дати Goethe-Institut в Україні організовує чотири кінопокази культових німецьких фільмів з 9 до 12 листопада у міських просторах Києва: музейному комплексі, книгарні, громадському ресторані та мистецькому кластері. У тексті розповідаємо, які фільми демонструватимуть та як світові критики про них відгукуються.
«Прості складнощі Ніко Фішера» (нім. Oh Boy), режисер — Ян Оле Ґерштер, тривалість — 83 хвилини
Чорно-біла трагікомедія, яка вийшла у 2012 році, стала дебютом режисера Яна Оле Герштера. Це історія про юнака Ніко, який кидає університет, не каже про це батькам та, блукаючи вулицями Берліна, намагається знайти своє місце в житті та його сенс.
Показ відбудеться 9 листопада о 16:00 в Мистецькому арсеналі.
Фільм у 2013-му переміг у 6 номінаціях на Національній кінопремії Німеччини, того ж року стрічка отримала премію Європейський кіноприз у категорії «Європейське відкриття» (найкращий дебют).
На Rotten Tomatoes рейтинг фільму складає 77% за думкою критиків, оцінка глядачів — 74%. На IMDb — 7,3 з 10.
Кінокритикиня Шейла О’Меллі в тексті для Rogerebert.com підкреслює, як вдало в стрічці поєднується глибина з гумористичним компонентом, гойдаючись від меланхолії до абсурду:
Кадр із фільму «Прості складнощі Ніко Фішера» (Oh Boy)
Головний герой Ніко постійно в русі, однак із ним мало чого відбувається. Він хоче простого людського випити чашку кави, але то ламається автомат, то задорого. Насправді ж він і не надто старається отримати бажане. Оглядачка Стефані Меррі в рецензії на The Washington Post зауважує, що, попри все, за героєм ховається більше. Це помітно крізь деталі та діалоги, які часом відбуваються з наче побіжними, але важливими згадками історії:
Натомість оглядачці Морґан Вілкок у рецензії на Film Comment Magazine частина прийомів та рішень, як-от трюк із кавою, яку герой усе ніяк не може випити впродовж фільму, видаються дещо клішованими. На її думку, джазова партитура та чорно-білі віньєтки Берліна освіжають, але й вони недостатньо переконливі, «ніби взяті з режисерського посібника з надійними прийомами для вираження ностальгії у фільмах». А втім, це перекриває сценарій:
«Біла стрічка» (нім. Das weiße Band — Eine deutsche Kindergeschichte), режисер — Міхаель Ханеке, тривалість — 144 хвилини
Фільм, знятий Міхаелем Ханеке 2009 року, зображає похмуре суспільство та сім’ю в селі на півночі Німеччини напередодні Першої світової війни. Там починають відбуватися зловісні дії, зокрема невідомі вчиняють насильство над хлопчиком із розумовими порушеннями. Підозра падає на дітей пастора, які з дитинства дотримуються суворих правил та носять білі пов’язки, що є символом чистоти та невинности.
Стрічку покажуть 10 листопада о 16:00 в громадському ресторані Urban Space 500.
Фільм здобув значну кількість номінацій та нагород на німецьких та міжнародних преміях, зокрема за його плечима «Європейський кіноприз», Німецька кінопремія «Лола», «Золотий глобус» та «Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю 2009 року.
Рейтинг на Rotten Tomatoes за думкою критиків складає 85%, авдиторія ж оцінила на 79%. На IMDb стрічка має 7,8 з 10.
Оглядач Майк Гудрідж у тексті для ScreenDaily підкреслює, що фільм працює на кількох рівнях: як історія про лицемірних дорослих та їхніх неврівноважених дітей, картина патріархального суспільного життя та знімок формування Німеччини 20 століття. Зауважує й методи, якими користується режисер:
Кадр із фільму «Біла стрічка» (Das weiße Band — Eine deutsche Kindergeschichte)
Кінокритик Роджер Еберт в огляді на Rogerebert.com вказує на одну з особливостей фільмів Ханеке: вони схожі на притчі, які вчать, що погані речі іноді трапляються лише через те, що так стається. Водночас критик роздумує:
Кайл Сміт у рецензії на New York Post зауважує, що стрічка одночасно є складною та простою, широкою та вузькою: більшого насильства за ляпас у кадрі немає, проте «Біла стрічка» настільки насичена жахом, що глядач усе одно здригається:
«Ельзер — Він міг би змінити світ» (нім. Elser – Er hätte die Welt verändert), режисер — Олівер Гіршібель, тривалість — 114 хвилин
Історична драма режисера Олівера Гіршбігеля, знята 2015 року, розповідає про тесляра Георга Ельзера, який намагається вбити німецького диктатора. У листопаді 1939 року спроба провалюється й закінчується арештом. Під час ув’язнення він згадує попередні події та причини, які спонукали наважитись на такий крок.
Стрічку демонструватимуть 11 листопада о 19:00 в книгарні «Сенс на Хрещатику».
У рік випуску стрічка здобула Кінопремію Баварії та Премію німецьких режисерів «Метрополіс» у номінації «Найкращий фільм».
На Rotten Tomatoes рейтинг фільму складає 75% за думкою критиків, оцінка глядачів — 61%. На IMDb — 7 з 10.
Кінооглядач Джефрі Макнаб у статті на Independent (UK) називає фільм сільською народною казкою про добродушного теслю, яка відтворюється в геніальній за структурою оповіді так, що навіть для тих, хто не знав історію Ельзера, вона видається знайомою:
Кінокритик Майкл О’Салліван у рецензії на The Washington Post підкреслює, що значна частина фільму присвячена стосункам Ельзера з його колишньою коханою Ельзою, що додає емоційної текстури, але не напружености. Зрештою, він вбачає у цьому задум режисера — стрічка не про логістику змови, а про те, що змусило героя зробити це:
Кадр із фільму «Ельзер — Він міг би змінити світ» (Elser – Er hätte die Welt verändert)
Та попри акцент на головному героєві, тло теж важить. Так, оглядачка Клаудія Пуїг у тексті на Rogerebert.com зауважує, що в стрічці найбільш інтригує те, як змінюється місто та його мешканці:
Кінокореспондент The Irish Times Дональд Кларк у своєму огляді підсумовує, що після перегляду фільму, який має очевидну просвітню місію, усе ж лишається більше питань, аніж відповідей:
«Тоні Ердман» (нім. Toni Erdmann), режисерка — Марен Аде, тривалість — 162 хвилини
Стрічка режисерки Марен Аде, яка вийшла 2016 року, оповідає про складні стосунки між батьком, колишнім вчителем музики, та його дорослою донькою, бізнес-консультанткою. Батько-жартівник видає із себе бізнесмена та кумедними витівками намагається налагодити взаємини з донькою.
Показ фільму відбудеться 12 листопада о 19:00 в «Довженко-центрі».
Робота отримала низку нагород, зокрема здобула 5 номінацій на «Європейському кінопризі», премію «Люкс» Європейського парламенту, приз ФІПРЕССІ на Каннському кінофестивалі тощо. Була висунута Німеччиною на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.
На Rotten Tomatoes рейтинг складає 93% за думкою критиків, оцінка глядачів — 73%. На IMDb — 7,3 з 10.
Кінокритик Роббі Колін у рецензії для The Telegraph зауважив, що у фільмі йдеться не лише про конфлікт батьків та дітей, а й цілих поколінь:
Кадр із фільму «Тоні Ердман» (Toni Erdmann)
Кінооглядачка Аліса Вілкінсон у тексті на Vox наголошує на тому, як уміло команда фільму пропрацювала з гумором у цій гірко-солодкій комедії:
Також оглядачі суголосно акцентують на професійності головної акторки, зокрема й кінокритиня Енн Горнадей у своїй рецензії на The Washington Post пише, що фільм «Тонні Ердман» — заслуга Сандри Гюллер:
