«Найважливіше, що я можу сказати про Річарда Бахмана, це те, що він став реальним», — писав Стівен Кінг 1996 року у передмові «Важливість бути Річардом Бахманом» до перевидання збірки «Книги Бахмана: Чотири ранні романи Стівена Кінга» (англ. The Bachman Books: Four Early Novels — Stephen King). Вперше ця збірка була видана у 1985 році, і до неї увійшли короткі романи Кінга, опубліковані під псевдонімом з 1977 по 1982 роки. А саме — «Лють» (1977), «Довга хода» (1979), «Дорожні роботи» (1981) і «Переслідуваний» (1982).
Загалом під ім’ям Бахмана було опубліковано сім романів: до вищезгаданих це ще «Схудлий» (1984), «Регулятори» (1996) і «Блейз» (2007). Утім зупинимося на «канонічних» «Книгах Бахмана», адже, по-перше, саме вони якнайкраще розкривають, для чого взагалі Стівену Кінгу знадобився псевдонім. А по-друге — саме до їхнього числа входить «Довга хода»: най-найперший роман майбутнього короля жахів, який він написав ще у коледжі.
«Довга хода» застрягла на своєму шляху на довгі роки — як книга, так і екранізація, яку з 11 вересня 2025 року ми нарешті побачимо на великому екрані.
У якийсь момент Кінг відправив рукопис «Довгої ходи» на конкурс для початківців-романістів видання Random House. «Та я був пригнічений, отримавши стандартний лист-відповідь, і більше нікуди її не відправляв. Просто поклав у шухляду», — пригадує письменник в коментарі для Vanity Fair. Рукопис пролежав у шухляді столу Кінга понад десятиліття, аж поки у 1974 році молодий тоді письменник не зірвав джекпот зі своєю першою опублікованою книгою «Керрі», яка миттєво стала бестселлером. Далі були інші книжкові гіти — «Салимове лігво» (1975), «Сяйво» (1977) та «Протистояння» (1978), і Кінг подумав про те, щоб відродити деякі зі своїх кращих неопублікованих книг. І тоді на світ з’явився Річард Бахман.
Річард Бахман: служив на флоті, потім жив на фермі, писав ночами і помер від раку
Чому взагалі популярному письменнику знадобився псевдонім? Річ у тім, що в ті часи видавці вважали, що автор має видавати одну книгу на рік, оскільки публікація більшої кількості знизить зацікавленість аудиторії. Тому щоб збільшити кількість своїх публікацій, але не перенаситити при цьому ринок бренду «Кінг», письменник переконав свого тодішнього видавця, Signet Books, друкувати ці романи під псевдонімом.
Спочатку Кінг думав назватися Гас Піллсбері — на честь свого діда по материнській лінії, але в останній момент відмовився від цього варіанту, оскільки псевдонім був викритий. Треба було терміново придумати новий. Ім’я Річард було обране як данина поваги до давнього псевдоніма автора детективів Дональда Вестлейка — Річард Старк. А прізвище Бахман було натхненне гуртом Bachman-Turner Overdrive, який Кінг слухав якраз у той час, коли видавець попросив його негайно обрати псевдонім.
Кінг зробив Річарда Бахмана справді живим, створивши для нього біографію, котра публікувалася в анотаціях «Про автора». Тож, Бахман народився в Нью-Йорку, чотири роки служив у Береговій охороні, після чого десять років працював у торговому флоті. Зрештою Бахман оселився в сільській місцевості центрального Нью-Гемпшира, де керував молочною фермою середнього розміру і писав ночами.
«Річард Бахман розпочав свою кар’єру не як омана, а як захищене місце, де я міг би опублікувати кілька ранніх книг, які, на мою думку, могли сподобатися читачам, — писав Кінг у передмові до «Книг Бахмана». — Потім він почав рости і оживати, як це так часто роблять створіння уяви письменника. Я почав уявляти його життя як молочного фермера… його дружину, прекрасну Клаудію Інез Бахман… його самотні ранки в Нью-Гемпширі, проведені за доїнням корів, заготівлею дров та роздумами про свої історії… його вечори, проведені за написанням цих історій, завжди з келихом віскі біля його друкарської машинки Olivetti».
На обкладинках книг Річарда Бахмана навіть була надрукована фотографія автора, начебто зроблена його дружиною Клаудією Інез Бахман. Але насправді на фото був Річард Мануель — будівельник і друг літературного агента Стівена Кінга
У 1982 році в Бахмана була виявлена пухлина мозку, але її видалили під час складної операції. Утім, лишалося йому все одно недовго. 1985 року Стів Браун, співробітник однієї книгарні у Вашингтоні, помітив схожість між стилями письма Кінга та Бахмана. Браун почав копати — і зрештою довів, що ці два письменники насправді є однією особою. Отже, коли Бахмана було викрито, він мусив померти. Так і сталося: за офіційною версією — від раку, за чорним жартом Стівена Кінга — від «раку псевдоніма». А ще три книги за авторством Бахмана, які вийшли після цього, за легендою були знайдені пізніше удовою письменника в його речах.
«Коли його прикриття було розкрито, він помер. Я жартував із цього приводу в кількох інтерв’ю, які мені довелося давати на цю тему, кажучи, що Річард Бахман помер від раку псевдоніма, але насправді його вбив шок: усвідомлення того, що іноді люди просто не залишають тебе в спокої», — зізнавався Кінг.
«Лють» (Rage), 1977
Цей психологічний трилер Бахмана/Кінга є єдиною книгою Кінга, наразі забороненою до публікації ним же самим. Події «Люті» відбуваються 1976 року. Старшокласника Чарлі Деккера викликають на зустріч із директором школи. Привід для зустрічі — відсторонення Чарлі від занять двома місяцями раніше за те, що він вдарив вчителя хімії гайковим ключем, що призвело до госпіталізації вчителя. Після неодноразових образ на адресу директора Чарлі виключають зі школи. Далі Деккер виходить із кабінету, йде до своєї шафки і… дістає звідти пістолет, після чого підпалює шафку. Потім заходить до класу і вбиває свою вчительку алгебри. Пожежа вмикає сигналізацію, але Чарлі змушує однокласників залишитися в кімнаті, вбиваючи вчителя історії, коли той намагається увійти. Коли решта школи евакуюється, прибуває поліція та ЗМІ…
Коли юний Стівен Кінг створив цей роман, описані в ньому події здавалися неможливими. Та потім вони, на жаль, стали кривавою реальністю: з кінця 1980-х по кінець 1990-х у школах США раз у раз траплялися випадки стрілянини, і на тлі цих подій Кінг згодом офіційно заборонив перевидання «Люті».
«Яку відповідальність несе автор книги, коли книга, здається, становить частину механізму, що спричиняє психотичний або злочинний епізод? Я не знаю, — зізнавався Кінг. — Я провів безсонні ночі з цим питанням, і я досі не знаю відповіді. Вочевидь, не знає і ФБР, яке зверталося до мене з приводу цієї книги. Один психолог, пов’язаний з таким випадком [стрілянини у школі], заявив, що “цей роман ніколи не заходив у клас і нікого не застрелив”, і це втішає, але можна запитати — треба запитати — чи це вся правда. Що дає мені більше втіхи, так це точне знання того, що книга була написана без поганих намірів, хоча її написав неврівноважений вісімнадцятирічний хлопчик-чоловік, який зараз здається мені незнайомцем; цей хлопчик-чоловік насправді не був ані Кінгом, ані Бахманом, а дивним (і, можливо, небезпечним) гібридом обох».
«Дорожні роботи» (Roadwork), 1982
Головний герой цього роману, Бартон Джордж Доуз, є невтішним батьком, чий син Чарлі помер від пухлини мозку. Доуз не може розривати емоційний зв’язок із будинком, у якому виріс Чарлі. Але цей будинок планують знести — як і загалом цілий район: для того, щоб прокласти на цьому місці шосе. Доведений до відчаю, Доуз запасається зброєю та вибухівкою і не збирається здаватися без бою…
Коментуючи «Дорожні роботи», Кінг казав: «Я думаю, це була спроба осмислити болісну смерть моєї матері роком раніше — тривалий рак забирав її дюйм за дюймом. Після цієї смерті я залишився в горі, в розібраному стані через очевидну безглуздість усього цього… “Дорожні роботи” намагаються знайти деякі відповіді на загадку людського болю».
Кінг пізніше зізнавався, що в якийсь момент був розчарований цією своєю роботою і вагався, чи варто її перевидавати, але зрештою вирішив зробити це в «Книгах Бахмана», щоб дати читачам уявлення про його особистість у той період часу, коли писався роман. А у передмові до другого видання «Книг…» він заявив, що змінив свою думку і що тепер «Дорожні роботи» стали улюбленим з його ранніх творів.
«Переслідуваний» (The Running Man), 1982; українське видання — КСД, 2023
Дія роману відбувається в антиутопійних Сполучених Штатах 2025 року. Повсюди люди хворіють і гинуть через забруднене повітря і відсутність роботи — й відповідно грошей на найнеобхідніші речі: їжу, ліки. А щоб люди не бунтували, їхні мізки 24/7 «промиває» безкоштовне телебачення — FreeVee, — по якому нон-стоп крутяться безглузді й жорстокі реаліті-шоу, участь у яких стає для бідняків чи не єдиним способом заробити. Одне з таких шоу — «Людина, що біжить» (або ж — «Переслідуваний»). Молодий бідний чоловік Бен Річардс, чия маленька донечка вмирає від грипу, вирішує взяти в ньому участь заради грошей для порятунку дитини. Йому потрібно протриматися живим упродовж місяця; або, принаймні, якомога довше…
«Книги в цьому збірнику були написані в такому ж дусі, як і “Лють”: не як книги Бахмана як такі (адже коли вони писалися, Бахман ще не був винайдений), а в бахманському стані розуму: низька лють і киплячий відчай. Бен Річардс, худий, перед-туберкульозний протагоніст “Переслідуваного” (він настільки далекий від персонажа Арнольда Шварценеггера в однойменному фільмі, наскільки це можливо), розбиває свій захоплений літак об хмарочос Корпорації Ігор, вбиваючи себе, але ще й забираючи з собою сотні (можливо, тисячі) керівників FreeVee; це — версія геппі-енду Річарда Бахмана. Закінчення інших романів Бахмана ще більш похмурі. Натомість Стівен Кінг завжди розумів, що хоча хороші хлопці не завжди перемагають (“Куджо”, “Кладовище домашніх тварин” і — можливо — “Крістіна”), але він також розумів, що здебільшого вони перемагають», — зазначив письменник у передмові до «Книг Бахмана», підкреслюючи різницю між двома своїми авторськими іпостасями.
«Довга хода» (The Long Walk), 1979; українське видання — КСД, 2022
Свій найперший роман Стівен Кінг почав писати, коли навчався в старшій школі, а закінчив уже в коледжі. Весь цей час йшла війна у В’єтнамі — і кількість загиблих у ній молодих американців зростала й зростала. «Ти пишеш про свій час, тож, звісно, це було в моїх думках. Але я ніколи не думав про це свідомо, — розповів Кінг Vanity Fair у коментарі до матеріалу про екранізацію «Довгої ходи». — Я просто писав щось досить жорстоке. Це було безнадійно, і це саме те, що ти пишеш, коли тобі 19 років, друже. Ти сповнений сил — і сповнений цинізму».
Події роману розгортаються в альтернативному світі, де США є збіднілою тоталітарною країною під владою військових. Щороку уряд збирає 100 хлопців-підлітків з усієї країни на жорстоке змагання під назвою «Довга хода»: учасники (в екранізації їхню кількість зменшили до п’ятдесяти) під наглядом військових мусять іти без зупинок маршрутом, який не має фінішної лінії. І тримати при цьому високу швидкість: в романі вона складала 4 милі на годину (приблизно 6,4 км/год), а в екранізації на прохання самого Кінга її знизили до 3 миль на годину (4,8 км/год). Якщо швидкість знижується — учасник отримує попередження. Три попередження — і розстріл.
У цій грі на виснаження буде лише один переможець, який в кінці отримає значну суму грошей і виконання будь-якого бажання. Історія концентрується на двох учасниках Ходи — Реї Ґаретті (в екранізації його втілює Купер Гоффман, відомий своєю роллю у стрічці «Локрична піца» режисера Пола Томаса Андерсона) та Пітері МакВрісі (Девід Джоннсон, який перед цим знявся у фільмі «Чужий: Ромулус» Феде Альвареса). А протистоїть учасникам Майор — безжальний наглядач за перебігом Ходи, якого зіграв легендарний Марк Гемілл.
«Довгу ходу», яка вважається першим підлітковим бестселлером-антиутопією про змагання на виживання, неодноразово намагалися екранізувати, але щоразу щось йшло не так. Та ось наприкінці 2023-го студія Lionsgate оголосила про чергову спробу — на чолі із режисером франшизи «Голодні ігри» Френсісом Лоуренсом, — і цього разу нарешті вийшло. Стрічка, яку критики вже називають однією з найкращих екранізацій Кінга, наразі має 89% «свіжості» на Rotten Tomatoes.
«Важливість бути Бахманом завжди полягала у важливості знайти хороший голос і обґрунтовану точку зору, які трохи відрізнялися від моєї власної. Не справді різні; я не настільки шизофренік, щоб у це вірити. Але я вірю, що є хитрощі, які всі ми використовуємо, щоб змінити наші перспективи та наші сприйняття», — наголошує Стівен Кінг.
На його думку, книги Бахмана показують розвиток особистості та сутність цього вигаданого — але такого реального! — письменника. «Темний, відчайдушний, навіть коли він сміється (насправді, найбільше відчайдушний, саме коли він сміється), Річард Бахман — це не той хлопець, яким би я хотів бути весь час, навіть якби він був ще живий… — зізнається Кінг. — Але добре мати такий варіант, такий вихід, таке вікно у світ — яким би поляризованим воно не було. Тим не менш, коли читач проходить через ці історії, він/вона може виявити, що Дік Бахман… не дуже приємний хлопець».
Але утім — дуже цікавий.
