29 лютого в український прокат вийшов науково-фантастичний екшн «Дюна. Частина друга» (англ. Dune: Part Two) Дені Вільньова. Як нескладно здогадатися з назви, це — продовження епічної екранізації-блокбастера за мотивами роману Френка Герберта, перша частина якої вийшла у 2021 році. Другу частину західна критика вже майже одноголосно проголосила живою класикою.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 96% «свіжості» на основі 205 рецензій. Сайт Metacritic оцінює фільм «Дюна. Частина друга» на 79 зі 100 на основі 48 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на ранок 29 лютого — 91 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф також подивився «Дюну. Частину другу» та готовий розповісти, чи дійсно це кіно стане культовим, перш ніж завершиться його прокат.
Трішки контексту
В основі науково-фантастичного епосу Дені Вільньова — культовий цикл романів Френка Герберта, який виходив протягом 20 років: з 1965-го до 1985-го. Після смерті Герберта його син Браян продовжив справу батька, і «Дюни» (в широкому розумінні) розтягнулася ще на десяток романів, оповідань та повістей, створивши всеохопний літературний всесвіт під назвою «Хроніки Дюни».
Звісно, романи Френка Герберта — це класика світової наукової фантастики, як роботи Айзека Азімова, Гаррі Гаррісона, Роберта Гайнлайна чи Рея Бредбері. Екранізувати романи Герберта намагались кілька разів. У 1975 році першим з ідеєю створити з «Дюни» мегаломанський артперфоманс за участі Міка Джаґґера, Орсона Веллса і Сальвадора Далі запропонував містик-езотерик і режисер Алехандро Ходоровскі — щоправда, бюджет цього проєкту був витрачений ще на стадії планування. У 1980-х «Дюну» узявся екранізувати тоді ще майбутній режисер «Твін Піксу» (англ. Twin Peaks) Девід Лінч. Режисер не читав роман до зйомок і взагалі погодився на це через бажання попрацювати з великим бюджетом. Однак студії забрали у Лінча можливість фінального монтажу і створили достатньо кринжову науково-фантастичну казку, а сам Лінч попросив не вказувати його ім’я в титрах. Та «Дюна» запам’ятається хіба тим, що Стінґ виявився непоганим актором. У 2000-х вийшов серіал «Дюна» Джона Гаррісона, але його історія була цікава лише найбільш «ґіканутим» фанатам. Тому довгий час великий епос Герберта про пустельну планету Арракіс і її тубільний народ фримени, які борються за своє місце під сонцем, вважався неприступним для екранізації.
І поки «Дюна» вважалась неприступною для екранізації, у канадській провінції Квебек підростав Дені Вільньов, який обожнював журнал «Популярна механіка», франшизу «Зоряні війни» (англ. Star Wars) і романи Френка Герберта. Ставши режисером, Вільньов зняв кілька якісних кримінальних трилерів: «Полонянки» (англ. Prisoners), «Ворог» (англ. Enemy) та «Сікаріо» (ісп. Sicario). Після чого вирішив будувати кар’єру грандмайстра з науково-фантастичних фільмів. У 2016-му виходить психологічно-філософський сайфай-фільм «Прибуття» (англ. Arrival). Наступного року Вільновв створює стрічку «Той, що біжить по лезу 2049» (англ. Blade Runner 2049) з Раяном Ґослінґом — сиквел фільму «Той, що біжить по лезу» (англ. Blade Runner) Рідлі Скотта з Гаррісоном Фордом — першої картини у жанрі кіберпанк.
Набравшись досвіду в роботі з науково-фантастичними фільмами, Вільньов розпочав реалізацію мрії свого дитинства — екранізацію «Дюни». Перший роман Френка Герберта Вільньов розділив на дві частини. Перша частина «Дюни» вийшла у 2021 році, а друга, що завершує перший роман Герберта, —у прокаті з цього четверга. Наразі запланована робота над третьою частиною «Дюни», яка своєю чергою переноситиме на екран другий роман Герберта — «Месія Дюни». Фільм обіцяє закрити вільньовську трилогію «Дюни», адже, за словами самого режисера, надалі цикл стає все більш езотеричним, а працювати з таким матеріалом режисеру нецікаво.
Батлер, Шаламе і Зендая
Перша частина «Дюни» розповідала нам про крах сімейства намісника планети Арракіс — Атрідів — та захоплення влади макабричним бароном Владіміром Харконненом (щось із Владімірами по життю не так). Уцілілий нащадок роду Пол Атрід (Тімоті Шаламе) долучився до місцевих пустельних туземців фрименів, частина з яких вважає його месією, що з пустелі рай зробить. На цьому завершувалась перша частина епосу.
По суті, перша частина «Дюни» була великою медитативною стрічкою з досить класичним сюжетом про те, як обраний, який не бажає такої долі, змушений її прийняти та мститися за рідних. Невелику сюжетну арку політичних інтриг та зрад Вільньов, який надає перевагу візуальному блаженству, а не складним діалогам, запакував у розкішний малодинамічний пустельний всесвіт, що постійно нагадував про те, що він хоч і красивий, але смертельно небезпечний. Перша частина була своєрідним мольбертом для Вільньова. Він вводив необізнаного глядача у всесвіт Герберта, а сам прилаштовувався у розбудові масових всесвітів та творенні власної естетики, що складалась не лише з масиву CGI, а й з реальних пейзажів йорданських пустель та побудованих макетів футуристичної техніки.
У другій частині Вільньов фокусує увагу на боротьбі Пола Атріда проти тиранії барона Харконнена та процесі ініціації Атріда у плем’я фрименів. Порівняно з першою частиною, у другій динаміка та екшн викручені на повну. Навчившись створювати естетичні пейзажі, Вільньов додає своєму епосу драйву, наповнюючи фільм видовищними бійками на ножах у стилі відеогри Splinter Cell та збивання футуристичної техніки з не менш футуристичних гранатометів. А сцена фінальної бійки взагалі перетворюється на масове космічне побоїще з ядерними бомбардуваннями, ножовою дуеллю та підбитими у повітрі орнітоптерами.
На тлі цієї грандіозної науково-фантастичної партизанської війни розкриваються дві великі сюжетні лінії. Перша — це процес дорослішання й ініціації Пола Атріда. Перетворення переляканого хлопчиська з першої частини на суворого воїна пустелі. І якщо у першій частині грати такого хлопчака у Тімоті Шаламе виходило, то суворий воїн пустелі з нього нікудишній. Актор невпевнено почувається у сценах двобоїв, і помітно, як його заміняє дублер. Та й у тих сценах, де треба мімікою передавати незворушність і суворість, у Шаламе теж виходить ледь-ледь. Тоді як Зендая, що грає бойову подругу Атріда Чані, досить живо увійшла в роль пустельної партизанки, яка спершу знаходить, а потім втрачає кохання свого життя. Хоча, звісно, головна зірка цього фільму — це Остін Батлер. Акторові дісталась роль племінника барона Харконнена — генерала Фейд-Раута. Загримований до невпізнаваності Батлер створює дійсно дуже макабричний, але від цього по-своєму цікавий та привабливий образ антагоніста, явно відбираючи увагу в юних партизанів Пола і Чані.
Заявлені у фільмі Крістофер Вокен, Флоренс П’ю та Аня Тейлор-Джой мають майже мікроскопічні ролі, які не дають особливо розкритись їхнім талантами. Будемо сподіватись, що Вільньов притримує ці козирі для завершального фільму трилогії.
Космоопера наступних десятиліть
У 1941 році критик Вілсон Такер вигадав жанр космоопера. Ним він позначав ту наукову фантастику, яка не міркувала про відповідальність людини перед майбутнім, а була зосереджена на міжгалактичних пригодах, бійках та інших розвагах, що не потребують занадто глибокої рефлексії. Протягом певного періоду космоопера вважалася «низьким жанром», розрахованим на дітей та не дуже освічених дорослих. Лише в 1960-х, коли в іще суто літературний жанр прийшли Айзек Азімов зі своєю «Фундацією» та Френк Герберт зі своєю «Дюною», космоопера перестала бути «низьким жанром». У кіно слава до космоопер прийшла в 1970-х, коли Джордж Лукас почав знімати «Зоряні війни». Після цього був десяток спроб переплюнути успіх «Зоряних воєн», але нікому здобути такий успіх не вдалось. Остання така спроба, до речі, була буквально в січні. «Бунтівний місяць» (англ. Rebel Moon) Зака Снайдера для Netflix став кринжовим провалом, який не копнув хіба лінивий.
«Дюна» — теж космоопера. В інтерв’ю Вільньов наголосив, що сила кіно — в поєднанні чистоти зображення та звуку. Про те, що режисер уміє створювати довершені візуальні форми, стало зрозуміло ще з першої «Дюни». Однак у другій він показав, що довершеність його не має кінця.
Вільньов витворює два світи Арракісу. Перший — це світ, у якому живе Пол Атрід, що кочує з фрименами безкрайніми пустелями. Натхненний арабськими мотивами, Вільньов створює простір науково-фантастичних пригод Синдбада чи Аладдіна. Через піщані дюни бреде караван загорнутих у арафатки повстанців проти чужоземної диктатури. Усі вони знають, що колись прийде месія, який поведе їх на Священну війну (!), і вони здобудуть райські сади. Уся ця повстанська колотнеча дуже нагадує космічну варіацію моджахедів.
Другий — це світ Харконненів на Арракісі, який Вільньов фільмує в темних, а місцями навіть монохромних та чорно-білих тонах. При цьому режисер постійно створює у фільмі алюзії на нацистський пропагандистський фільм «Тріумф волі» (нім. Triumph des Willens) Лені Ріфеншталь. Перетворюючи світ Харконненів на своєрідних «космічних нацистів».
Протистояння вільного й войовничого світу пустелі та соціопатичного й тоталітарного світу міст стає тим тлом, яке дає змогу Вільньову перетворити свій фільм на найважливішу космооперу цього і, найімовірніше, наступних десятиліть.
Попри те, що друга частини фільму — це низка екшн-сцен, Вільньов легко нашпиговує її ідеями про протистояння цивілізацій, політичні інтриги та вплив релігії на суспільство, а також сімейними драмами, любовним болями та великим меседжем про протиборство розуму й серця у людському виборі. Але всі ці теми Вільньов не доводить до якихось оригінальних думок чи неочікуваних висновків. Зі світом ідей Вільньов працює без зайвих церемоній: чорне тут — чорне, біле тут — біле. І навіть попри те, що «космічні моджахеди», яких очолює один нащадок Харконнена, воюють проти «космічних нацистів», яких очолює інший нащадок Харконнена, — роздумів про добро і зло тут небагато. Повстанці повинні перемогти імперію. Це відрізняє екранізацію Вільньова від оригінального твору Герберта, де розуміння добра та зла було майже езотеричним.
Взагалі багато чого в цьому всесвіті виглядало якщо не застаріло, то принаймні старомодно, що очевидно, бо першоджерелу майже 60 років. Вільньов зрізав гострі кути, викинув те, що заважало рухати сюжет так, як він хоче, та досить радикально переосмислив окремі моменти твору Герберта, наприклад, щодо ролі жінок. Створивши фактично власне авторське висловлювання, можливо, обмежене жанром космоопери, однак точно таке, що вражає своїм візуальним стилем, який, цілком імовірно, впливатиме на наукову фантастику наступних поколінь.
