На початку березня 2024 року відбулася 26-та церемонія нагородження польської кінопремії «Орли», де головну нагороду та звання «Найкращий фільм» здобула кінострічка «Зелений кордон» Аґнєшки Голланд. Уже цього тижня кінострічку можна буде побачити в українському прокаті від «Артхаус Трафік».
Медіа «Сенсор» запропонувало кінокритикові Ігорю Кромфу та історикові Роману Кабачію подивитися фільм «Зелений кордон», а потім — поспілкуватися про свої враження та про польський контекст цієї стрічки. Чи прагнула режисерка історичної достовірності, чи це був певний протест проти правлячої влади, заангажованого погляду співгромадян? Чому, врешті, варто подивитися цю кінострічку?
Ігор Кромф: Насамперед фільм став таким популярним саме через резонанс, який відбувся в Польщі навколо нього. Адже сама тема, сюжет, — не нові для фестивального кінематографу. Наприклад, Акі Каурісмякі, брати Дарденни, Кен Лоуч знімали мігрантські стрічки, а фільм Матео Ґарроне «Я — капітан» отримав минулого року у Венеції «Срібного лева» за режисуру — це теж емігрантська історія.
Чимало режисерів так чи так торкаються теми емігрантства. Але фільм «Зелений кордон» Аґнєшки Голланд став напрочуд скандальним, викликавши хвилю обурення серед усього керівництва Польщі, включно з президентом. І в мене виникає запитання — яка справжня причина, чому так сталося?
Роман Кабачій: Можливо, так вийшло тому, що фільм вийшов у переддень виборів до Сейму.
Прем’єра «Зеленого кордону» відбулася 22 вересня 2023 року, а вибори — через місяць опісля. І правляча партія «Право і справедливість» (ПіС), а також чинний президент Анджей Дуда, який, іще не подивившись фільму, сказав, що розуміє, чому про німецькі фільми говорили, що то буцімто свині сидять в кінотеатрах і дивляться фільми. Можновладці обурилися цим фільмом як таким, що нібито паплюжить Польщу, ганьбить честь польського мундира.
Натомість Аґнєшка Голланд знана тим, що не боїться різних тем. Наприклад, для українців може бути неприємним фільм «У темряві», який вона зняла, — тут, зокрема, зображена українська поліція, яка шукає євреїв у підвалах Львова.
Що ж до «Зеленого кордону», то навіть міністерство внутрішніх справ Польщі викупило рекламу перед показами цього фільму і викладало своє офіційне бачення того, що відбувалося на кордонах із Білоруссю в 2021-му. Тоді тисячі громадян країн Магрибу і Близького Сходу намагалися потрапити в Польщу, а далі в багатші країни Євросоюзу, власне, через цей кордон.
У фільмі, коли в розмові з психологинею звучать слова, що уряд Польщі фашистський, у мене склалося враження, що свої думки так озвучила і сама Аґнєшка Голланд. Тобто, вона абсолютна лібералка, антиксенофобна й цілком могла закладати такі сенси. Тому обурення тодішньої польської влади можна зрозуміти.
Ігор Кромф: Доповню, що фільм, на мою думку, порушує тему, досі достатньо табуйовану, — тему європейського расизму. Режисерка не просто так римує дві сцени, зокрема коли українські біженці тікають від війни в Польщу. І начебто полякам приємно приймати українців, бо вони належать до однієї «європейської» культури, тобто є достатньо близькими народами. При цьому представників Магрибу, Близького Сходу поляки розглядають як людей, очевидно, другого сорту. Це яскраво показано.
Мені здається, цю тему ще ніде не проговорювали вголос, але підсвідомо вона таки побутує. І, власне, фільм порушує оце табу замовчування, небажання визнавати факту, що так воно є.
Роман Кабачій: Не зовсім так, бо в Польщі насправді таки гучно проговорювали цю тезу. Але погоджуся з вашою думкою щодо цього казусу різного ставлення до біженців зі Сходу і до українських. Ми з поляками справді близькі народи, у нас одна, християнська релігія, певною мірою пов’язані мови. Врешті, у нас спільний кордон і тривала історія.
Що ж до цього, паралельного епізоду наприкінці фільму, то мені він не сподобався. Насправді він не відображає тієї напруги, розпачу, що відбувалися на переходах між Польщею і Україною. В фільмі всі так тихенько, мирненько сідають до гарненьких автобусів і кудись там їдуть. У цьому разі недограна історична правда.
Натомість, що стосується, власне, біженців, які летіли в Білорусь, потім намагалися перейти кордон і їм у цьому допомагали. Тут Польща умовно поставила перед собою завдання — якщо ми пропустимо 1000, то завтра прийде ще 1000. І тому, вочевидь, це завдання виконувалося, але от якими саме методами — то вже інша справа.
Свого часу я стажувався в Словаччині. Між нами і Словаччиною 98 кілометрів кордону, і ще тоді словацька преса відверто писала, що наш кордон має бути найміцнішим у Європі. Тобто, мовляв, щоб не допускати через Україну біженців з третіх країн. І тут бачимо, що й Польща поставила перед собою схоже завдання, а Аґнєшка Голланд показала цю ситуацію на конкретних людських прикладах, долях: як могли поводитись прикордонники, їхнє керівництво і прості люди.
Ігор Кромф: Мені здається, тут є ще один важливий момент — що для польського уряду це взагалі принципове питання біженців з Близького Сходу, яких вони не приймають. Здається, одне з їхніх виправдань так і звучить — мовляв, вони не виконують європейські квоти.
Роман Кабачій: Я тут вас доповню — тому що ще до того, як з’явились справжні біженці, в Польщі було близько мільйона трудових мігрантів.
Тодішня прем’єр-міністерка Беата Шидло (2015–2017) і називала трудових мігрантів біженцями, щоб не дотримуватися європейських квот. Тобто поляки спирались на кричущу неправду. Натомість тепер вони справді мають біженців, які й працюють, і приносять великий дохід.
Що ж до біженців з Близького Сходу, то було відомо, що вони в Польщі не залишаться і що саме Польщу Євросоюз звинувачуватиме в тому, що вона їх пропустила. Якось так.
Ігор Кромф: Зрозуміло. Якщо ж говорити про Голланд, то вона відносно правдиво говорить про складні речі. Взагалі після кожного її фільму постійно з’являється хтось незадоволений тим, що вона зняла.
Голланд — представниця напряму польського кінематографу, який ще називають «кіно морального неспокою». Вона розпочинала свою кар’єру як асистентка режисерів Кшиштофа Зануссі й Анджея Вайди — двох найвідоміших представників цього напряму.
І мені здається, що фільм «Зелений кордон» — це також таке продовження кіно морального неспокою, який панував між 1976 і 1981 роками і раптом знову постає в кінематографі. Тобто раніше фільми цього періоду відображали тезу, буцімто в соціалістичній Польщі все добре, але насправді живеться якось не дуже.
Тут іще зверну увагу на візуальну складову фільму. Мені сподобалося, що він чорно-білий. Це також один із найпоказовіших способів передати моральний неспокій. Фільм ніби каже, що немає хороших і поганих — усе чорно-біле в цьому світі.
Роман Кабачій: Так, погоджуюся. А з другого боку, у цьому фільмі ми також бачимо і білорусів, але лише представників режиму, тобто прикордонників. Білоруси як народ не представлені, тобто в «Зеленому кордоні» білоруси — це зло. А що ж до поляків, то не всі вони погані.
Справді, відомо, що активісти наполегливо працювали: допомагали біженцям, організовували табори. Там місяцями могли сперечатися про конкретну людину: надавати їй притулок чи ні. Це був такий масштабний рух і, як на мене, добре, що Голланд згадала про нього і зобразила.
Але тут уже постає питання й щодо сцен жорстокості. Відомо, що цей рух різко припинив свою діяльність. Тобто, чи то Лукашенкові разом з Путіним стало це невигідно, чи справді в країнах, які щось чули про Білорусь, про те, що через неї можна перейти, стало відомо, що це практично неможливо.
Ігор Кромф: Наскільки, на вашу думку, жорстокість, зображена у фільмі, взагалі відповідала дійсності? Тому що для мене, коли я дивився цей фільм, це було щось неочікуване. Звісно, я розумів, що прикордонники й не могли бути поблажливими. Але от у стрічці є сцени, коли вони перекидали вагітну жінку просто через паркан… Такого я не очікував побачити.
Роман Кабачій: Мені теж складно судити про достовірність. Люди на кордоні помирали — це відомі факти. Але на загал, навіть якщо говорити про польсько-українські досвіди, дуже багато поляків обурюються, коли або бачать, або дізнаються про факти, як польські прикордонники чи митники ставляться до українців. Наприклад, ідеться про звертання на «ти», а не «пан/пані», це досить фамільярно і хамсько. Або випадки, коли до прикордонників звертаються англійською, а вони відповідають лише польською. Чи коли роздають, наприклад, паспорти в автобусі, то польським громадянам вручають особисто в руки, а паспорти українців скидають на купу і — вперед, розбирайтесь самі.
Цей кордон східний, і він для Польщі зараз єдиний. Адже вони не мають кордону з Чехією, Словаччиною, Німеччиною в такому розумінні, як із з Україною, Білоруссю і Калінінградською областю Росії. І от на цьому кордоні прикордонники «відриваються». Тут для них уже йдеться про таку собі честь польського солдата — захистити свою землю, польський кордон від «нахаб», які хочуть тут проїхати.
Можливо, ті ситуації, про які я розповів, справді гіперболізовано проявлялися до іноземців. При цьому в людині в такій ситуації, вочевидь, наростає якийсь маховик, коли вона звикає до певних практик жорстокості. І в її сприйнятті вони вже не мають якоїсь антиморальної конотації.
Добре, що є оцей головний герой Янек, у якого з’являються сумніви. Через його образ режисерка намагається показати: так, насправді навіть серед прикордонників були свідомі люди. Але має пройти певний процес трансформації, й він відбудеться не відразу.
Ігор Кромф: Мені польський прикордонник Янек, що бере участь у цих подіях, насправді видався певним втіленням того, що таке банальність зла. Він ніби розуміє, що робить погані речі, коли, наприклад, прикордонники перекидають цих жінок.
Але, з другого боку, Янек не йде з цієї служби, тому що вона забезпечує його будинок, оплачує пологи дружині, тобто дає якісь бенефіти, плюси — та й загалом роботи не те щоб багато в цих районах.
Роман Кабачій: А ще показова сцена, коли до них приїздить новий керівник. Це відображення того, що Польща ставиться до такої ситуації, як і її виконавці — як до тимчасової незручності: ми вирішимо цю проблему, і далі все буде чисто, спокійно, житимемо в своїй благополучній Польщі й ходитимемо на роботу, наприклад, служитимемо на кордоні.
Тому, власне, польська влада й обурилася, що в фільмі показані сцени пиятики, певного розгулу — бо ні про яку честь мундира чи погона й близько не йдеться. Але, вочевидь, Аґнєшка не могла це обійти. Бо ж вояки справді можуть розважатися в різний спосіб.
Ігор Кромф: Так, прикордонники — такий самий зріз суспільства, як і будь-яка умовна професійна каста чи сфера. Тому це справді могло так і бути.
Роман Кабачій: Цікаво поговорити і про зображення в фільмі другої сторони, тобто біженців. Мені здається, Аґнєшка не випадково вибирає таку ніби звичайну сирійську родину: старший представник молиться, і для нього це важливо, проста мусульманська жінка, яка виявляє емоції, їхні діти. А ще є випадкова супутниця, яка їм трапилася, — афганська вчителька з добрим знанням англійської, переконана, що коли доводитиме свої права, то їй це вдасться.
І… Виходить, що розчарування спіткало як її, так і цих простих сирійців. Бо на них дивляться як на суцільну масу. Для польських прикордонників вони всі однакові. Без різниці.
Ігор Кромф: І через їхні образи Аґнєшка показала, що це таки справді біженці від війни. Адже батько цієї сирійської родини, як я розумію, втік із полону ІДІЛ. А ця вчителька співпрацювала з американською адміністрацією, і брат її був перекладачем. Сама ж вона тікала від режиму Талібану, адже їй через це загрожувала смерть.
Роман Кабачій: Так. А ще, коли з’являються хлопці з Магрибу, котрі володіють французькою, знають сучасну європейську музику, це теж стає своєрідним маркером, що це не люди другого сорту, не якась там «чорна бидлота». Це просто представники іншої культури, раси, які цілком природно можуть співіснувати з представниками іншої раси, польсько-християнської культури і релігії.
Ігор Кромф: Вони всі проінтегровані, скажімо так, з європейською культурою.
Роман Кабачій: Хоча Голланд не намагається показати їх лише в хорошому світлі. Передовсім є якась наївність щодо ідеї переходу через Білорусь.
Ігор Кромф: Ну, так. І це ж стосується прикордонників — наприклад, є важливий момент, що навіть білоруські прикордонники могли переводити нелегально. Тобто за хабар вони піднімали цей колючий дріт і пропускали. Навіть попри цей умовний лукашенківський кордон.
Роман Кабачій: Так. Я давніше читав новини про те, як з Росії тікали політичні біженці. Вони сиділи на вокзалі в Бресті й по кілька разів намагалися переїжджати електричкою, а їх знімали і відправляли назад. Тут, у «Зеленому кордоні», цих електричок, звісно, вже не було, як і автобусів. Тому цим людям можна лише поспівчувати, що вони потрапили в таку пастку.
І цим фільм чіпляє. А ще тим, що все це біля нас. Якщо б ішлося про події, наприклад, в Італії на острові Лампедуза чи в Греції — це також зачіпає, але водночас це наче щось і далеке. Зараз, коли Україна потерпає від повномасштабної війни, ми можемо іншими очима подивитися на цей фільм і на цих біженців.
Ігор Кромф: Так, я думаю, що, власне, факт повномасштабної війни, факт того, що в нас з’явились біженці, багато в кого міг змінити оптику сприйняття цього фільму в Україні.
Роман Кабачій: Хоча порівняння в фільмі двох ситуацій із біженцями, зокрема з українськими, все ж недоречне. Це скоріше художній прийом, аніж цілеспрямований хід.
Ігор Кромф: Мені здається, Голланд не засуджує українців цією сценою. Вона засуджує своїх громадян, поляків, які до одних ставляться ось так, а до інших — отак.
Роман Кабачій: Ну, можливо, так і було. Але однозначно те, що Голланд озвучила точку зору в Польщі. І ця думка ні для поляків, ні для українців не є приємною.
Ігор Кромф: Чув, зараз Голланд навіть виїхала з Польщі. Вона говорить, що це її друге вигнання, вперше її вигнали в 70-х за її дебютний фільм. І вона говорить, буцімто Польща повернулася до того рівня цензури, який був за соціалізму.
Роман Кабачій: Цілком імовірно, якщо зважати на політику ПіС за ці роки. Готуючись до нашої розмови, я почитав, як реагувала на фільм державна преса, польське радіо. Буцімто вони провели опитування серед поляків і згідно з ним Голланд має ледь чи не вибачитися за свій фільм.
Хоча ПіС і справді витіснив те, що ми називаємо суспільними медіа, — постдержавні медіа, тобто прибрав будь-яку альтернативну думку. Не було випуску новин, в якому не лаяли би полістичного супротивника ПіС Дональда Туска і його партію «Громадянська платформа». Я не здивуюся, якщо фінансувати, допомагати знімати цей фільм могли представники тодішньої опозиції, а теперішньої вже правлячої коаліції.
Але для нас важливо розуміти, що хоча там і були якісь політичні міжусобиці, фільм знятий про конкретну проблему і так чи інакше залишається і працюватиме передовсім як мистецький твір.
Тому треба бути готовим до його перегляду. Я не знаю, чи змусив би себе подивитися його вдруге, бо це досить важкий фільм, але дивитися варто.
Ігор Кромф: Так. Я вперше переглянув його під час Київського тижня критики і тоді йшов на показ із думкою, що це чергова фестивальна картина про мігрантів. Очікував, що це буде якась така повільна, малодинамічна історія про трагедію мігрантів.
Але ні, насправді вона досить динамічна, і її можна сприймати як такий хороший кримінально-політичний трилер. Фільм дуже насичений. І це мене насправді дуже здивувало: стрічка триває десь дві з половиною години, але протягом цього часу не хочеться перемикати увагу ні на що інше.
Водночас це ще й чорно-білий фільм, тобто велику частину візуальної складової Голланд просто відкидає. І це насправді, можна сказати, великий референс поваги до неї як до режисерки. Бо зняти таку стрічку дійсно потребує особливого вміння.
Роман Кабачій: І мені здається, що вдало підібрали назву, оскільки це і «Зелений коридор» у тому сенсі, що ти уявляєш, буцімто вільно пройдеш собі без жодних перепон, і буквально «Зелений коридор» у вигляді цих лісів і боліт. А ще це такий умовний Green Card як образ того, що ти можеш отримати колись.
Ігор Кромф: Так, і при цьому тут є певний символізм, тому що кордони переходять всі в цьому фільмі.
Роман Кабачій: І фізично, і морально.
Ігор Кромф: Так, багато хто переходить цей кордон саме морально.
Роман Кабачій: Я не здивувався б, якби цей фільм номінували на «Оскар».
Ігор Кромф: Усі говорили, що якби польський комітет висунув цей фільм на «Оскар», то, скоріше за все, вони б його й отримали. Тому що там була би боротьба між двома історичними драмами, пов’язаними з Польщею, — «Зоною інтересу» про Аушвіц і, власне, «Зеленим кордоном». Але вони висунули «Іа» Єжи Сколимовського.
І це ще один приклад цензури. Тобто поляки мали справді потужний фільм, який отримав гран-прі від журі на Венеційському кінофестивалі, який у плані режисури, сценарію, операторської роботи, візуального спрямування й звуку мав усі шанси на перемогу, — і не подали його. Через політичні причини, очевидно.
Роман Кабачій: Так. Я прочитав, що в національному конкурсі були спроби провести його за трьома категоріями, але його також не вибрали.
Ігор Кромф: А це був би цікавий прецент, якби фільм, що критикує польську політику, правлячі сили, при цьому приніс би Польщі «Оскара».
Роман Кабачій: Ну, «пісівці» не могли цього допустити. Усе ж таки офіційно переважила думка про «спаплюжену честь мундира».
Ігор Кромф: І це теж цікаво. Виходить, що ПіС готові відмовитись від міжнародних почестей для країни заради власних політичних амбіцій.
Роман Кабачій: Хоча для них це й не дивно. Там навіть і до судів доходило…
Ігор Кромф: Що ж, я думаю, на цьому ми й завершимо нашу цікаву розмову. Дякую.
Роман Кабачій: Навзаєм, Ігорю.
