Новий фільм грецького режисера Йорґоса Лантімоса «Бідолашні створіння» (Poor Things) уже однозначно став найбільш успішним у наявному наразі доробку режисера. Стрічка принесла режисеру «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю та «Золотий глобус» за найкращий комедійний фільм. Також «Золотий глобус» за найкращу жіночу комедійну роль дістала Емма Стоун, яка виконала у «Бідолашних створіннях» головну роль. Фільм однозначно отримає й «оскарівські» номінації та має всі шанси перетворити їх на статуетки
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 93% «свіжості» на основі 322 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Бідолашні створіння» на 87 зі 100 на основі 61 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на ранок 19 січня — 8,4 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф подивився новий фільм Лантімоса і готовий розповісти, як за гомеричними ретрофутуризмом та стімпанком ховається глибоке висловлювання про патріахальне суспільство.
Постмодерний Франкенштейн
У вигаданому Лондоні, сповненому вікторіанської естетики, живе професор Ґодвін Бакстер (скорочено — God, себто Бог). Він геніальний хірург, котрий сам свого часу став жертвою дослідів не менш геніального батька. Тому обличчя його неначе зшите з якихось клаптів шкіри та віддалено нагадує картини Пабло Пікассо. Очевидно, що Віллем Дефо, котрий у своєму житті встиг зіграти кого завгодно — від Ісуса в «Останній спокусі Христа» Мартіна Скорсезе до Зеленого Гобліна у трилогії про Людину-павука Сема Реймі (а потім і у фільмі-частині MCU), — ідеально підійшов на роль професора хірургії, у якого наукові досліди й усталена етика не йдуть пліч-о-пліч. Одного дня Бог Бакстер проводить унікальну операцію — пересаджує жінці-самогубиці мізки її ненародженого немовляти. Тепер у будинку професора Бакстера живе власний «монстр Франкенштейна» на ім’я Белла, котрий росте та розвивається не по днях, а по годинах.
Щоб не ускладнювати цю рецензію довгими переказами сюжету, опишу подальші події в кількох реченнях-мазках. Ментально подорослішавши, Белла втікає від Бога та його учня, якого до неї сватають, з ловеласом-адвокатом Дунканом (Марк Руффало, що з Галка раптом перетворився на вікторіанського пройду). Згодом, коли Белла розібралась, як займатись сексом і читати Емерсона, вона стає повією у паризькому борделі, де доводить секс до бездушної й безчуттєвої механіки. Окрім секс-роботи, у Парижі Белла також опановує хірургію та захоплюється соціалізмом. Урешті вона повертається в Лондон, бо Бог Бакстер вмирає. Там вона випадково стає бранкою жорстокого генерала, який був її чоловіком до смерті і переродження. Однак Белла перемагає всіх чоловіків, котрі придушують її свободу.
Сюжет «Бідолашних створінь» нагадує суміш уже згаданого «Франкенштейна» Мері Шеллі та «Пігмаліона» Бернарда Шоу. Є в цій історії щось і від «Простака» Вольтера.
Наприклад, вона щиро не розуміє, чому в салонах не заведено говорити про мастурбацію, адже всі нею займаються. Але сам сюжет усе більше схиляється в бік «Пігмаліона», де заможні та варіантивно аристократичні чоловіки намагаються створити з жінки те, що саме вони хотіли б у ній бачити. Однак внутрішнє відчуття свободи та природності у поєднанні з гострим та допитливим розумом не дають зробити з візуально схожої на ляльку Белли ляльку ще й у соціальному вимірі.
Стімпанківський ретрофутуризм імені Емми Стоун
Йорґос Лантімос — однозначно один з найбільш важливих нині представників когорти режисерів, які активно освоюють своїм авторським кіно великі простори широкої глядацької аудиторії. Його перші роботи: «Ікло», «Альпи», «Лобстер» — це фільми, де режисерський задум та концептуальність брали гору над візуальним рішеннями. Першим зрушенням у бік радикального переосмислення візуалу стала попередня робота — «Фаворитка», в якій Лантімос уперше працює з костюмованої історичною драмою. Тепер уже очевидно, що «Фаворитка» була гранд-репетицією перед «Бідолашним створіннями». Адже у своїй останній наразі роботі Лантімос робить величезний розворот у бік візуальної складової.
Грецький режисер, який до цього знімав досить недорогі камерні фільмі, що в середньому коштували 5-7 мільйонів доларів, уперше працює з таким великим бюджетом — близько 35 мільйонів. Відходячи від звичайної для себе суміші наукової фантастики та трилера, Лантімос знімає велику казку для дорослих з елементами хоч і абсурдно-гротескної, та все ж романтичної комедії.
Саме така жанрова основа дає змогу Лантімосу створити його унікальний світ Європи, що тоне у стімпанку та ретрофутуризмі. Перші кадри режисер подає як чорно-біле кіно, від якого віє вайбом ранніх робіт Девіда Лінча («Голова-гумка», «Людина-слон»), де у стімпанківсько-вікторіанському Лондоні народжується і робить перші кроки Белла Бакстер. Її оточують химерні звірі, поява яких стала наслідком експериментів Бога: собаки з гусячими головами та французький бульдог з тілом курки. Навколо їздять колісниці з паровими двигунами, до яких прикручена дерев’яна кінська голова — як символ старої традиції.
Однак що дорослішою стає Белла і що далі вона вирушає у самостійне плавання, то все більш яскравих барв набуває світ фільму, в якийсь момент перетворюючись майже на кислотний бедтрип. Лісабон тут постає ще більш стімпанківським містом, де по небу літають трамваї, а Атени — височезною баштою зі словнової кості, що хронічно дрімає в яскраво-жовтих пісках, а навколо її численних порогів вмирають злидарі усього світу. Париж у фільмі розкривається через призму кварталу червоних ліхтарів, що нагадує якусь химерну виставку. Між цим всім у ретрофутуристичних костюмах проходить Белла, котра постійно відкриває для себе нові й нові знання та досвіди.
І в цьому контексті, звісно, неможливо не росипатись похвалою в бік Емми Стоун, яка, цілком імовірно, зіграла найкращу роль у своїй кар’єрі (ну, одну з найкращих так точно). Лантімос поставив перед акторкою справді амбітне завдання. Їй треба було зіграти голема, який став людиною. Але при цьому шлях становлення її персонажки проходив через відкриття складної екзистенційної свободи в площині, де без свободи сексуальної не існує свободи особистості. Стоун, як на голлівудську акторку (які почасти дуже «цнотливі» щодо сексуальних сцен), іде на великий творчий ризик. Добрячу третину фільму вона щиросердно та пристрасно відіграє сцени сексу з коханцем-юристом, а потім зі своїми клієнтам у паризькому борделі. На додаток до десятка сексуальних сцен акторка створює унікальну пластику своєї героїні, яка попервах рухається закостеніло, неначе дерев’яний Піноккіо. Але що більше Белла пізнає світ, то більше Емма Стоун дає своїй героїні гнучкості в тілі та емоційності на обличчі. Фактично глядач дві години спостерігає за перформансом «оживлення» Емми Стоун з якогось «замороженого» стану.
Зрештою надмірна барвистість кольорів зникає до кінця фільму. На зміну їй приходить дуже гармонійне поєднання холодних і теплих тонів в естетичному благоденстві саду Бога Бакстера, котре ніби показує нам дорослішання та самоусвідомлення Белли, котра відмовляється жити якось інакше, окрім як у власному виборі.
Дивний крах традиційної грецької родини
Йорґос Лантімос — достатньо самобутній режисер, який фактично став лідером так званої «дивної хвилі» у грецькому кіно. Це напрям у місцевому кінематографі, що виник після всесвітньої економічної кризи 2008 року, від якої серед європейських країн найбільше постраждала саме Греція. Режисери цього напряму, як-от Атена Цанґарі чи Александрос Авранас, намагались розкривати тему соціальних проблем через призму абсурду, сюрреалізму та «дивної» естетики.
Однією з важливих тем, яку грецькі режисери намагались постійно критикувати та підважувати, — це патріархальні та консервативно-зашкарублі основни родини в їхній країні. У своїх похмурих трилерних антиутопіях «Ікло» та «Лобстер» Лантімос говорить про проблему надмірної опіки та необхідності мати сталі подружні зв’язки. А наприклад, Авранас у своїй «Міс Насильство» розповідає про (як неочікувано!) сімейне насильство, зокрема сексуальне, та непогрішимість батьківської фігури, що навіть після смерті існує в родині архаїчним тотемом.
У «Бідолашних створіннях» Лантімос фактично продовжує тему «дивного грецького кіно», однак виводить її до більш універсальних патернів. Відходячи від проблеми штампу «традиційної родини», режисер формує більш універсальну ідею сприйняття особистої свободи та несвободи. Причому для більшої епатажності знаходить її він в ідеях лібертінізма чи лібертінажа (як вам заманеться) — французької нігілістичної філософії, що проголошувала відмову від усіх усталених суспільних норм, насамперед — сексуальних. Помітним ідеологом цієї філософії був маркіз Де Сад.
Однак Лантімос використовує лібертінізм як форму епатажу, яка насправді переосмилює давно і сто разів проговорену тезу про те, що творчий акт не є можливим, якщо його обмежувати у свободі існування, а свобода існування можлива лише за постійного пошуку нового досвіду.
Починаючи з закритого батьківського дому в «Іклі», Лантімос усе більше й більше розширював простір для своїх героїв, а заодно і радикальність висловлюваних ними тез. Однак врешті досягши якогось піку, він лише показав, що його творчість безумовно талановито та вигадливо, але все ж постійно «ховає грецького патріарха» та «прощається зі страхами та комплексами минулого». Однак чи може створити якесь радикально інше висловлювання «найдивніший з дивних грецьких режисерів», покаже нам його нова робота «Види доброти» (Kinds of Kindness) з усе тими ж Віллемом Дефо та Еммою Стоун, а нам, глядачам, лишається отримувати задоволення від чудернацької і гомерично смішної казки про хоробру та самодостатню жінку, яка здолала всіх аб’юзивних чоловіків навколо.
